Глава 4. Марта.

Після нескінченного перельоту, який здавався болісним переходом між двома паралельними всесвітами, та першого приголомшливого знайомства з новим життям, сил не залишилося навіть на те, щоб просто розплакатися. Можливо, вперше в моєму житті — житті Марти Вайс, де кожен вечір протягом років був священним ритуалом із очищення шкіри дорогими оліями, вибору бездоганно випрасуваного вбрання на завтра та планування кожної хвилини наступного дня — я зламалася. Я просто впала, згорнувшись калачиком на старому, продавленому дивані, який пахнув чимось гострим і водночас затхлим. Я заснула в взутті, у пальті, з відчуттям, що я більше не належу сама собі. Сон був важким і липким, як і ця чужа квартира.

Ранок на Подолі зустрів мене не делікатним шелестом шовкових штор і не ароматом свіжої випічки з лондонського Ерл Грея, а диким, нещадним гуркітом трамвая. Від цього металевого скреготу старі вікна в дерев'яних рамах здригнулися так, ніби під будинком розійшлася земля. Я підхопилася, заплутавшись у коконі з пледа, який був жорстким і колючим. Він пахнув олійною фарбою, пилом десятиліть і чимось невловимо тривожним — запахом чужої біди.

З жахом я подивилася на своє відображення у великому запиленому дзеркалі, що стояло в кутку. Тепер я дійсно виглядала як Ліка в її найгірші дні: неохайна, пом’ята, з розпатланим волоссям, яке перетворилося на суцільне кубло. Навіть там, у сонячному Єгипті, після тижня безтурботного відпочинку, вона виглядала свіжішою, ніж я зараз у цьому «мистецькому» притулку. Моє обличчя здавалося сірим під шаром пилу та вчорашньої втоми.

— Марто, ти архітектор! — прошепотіла я собі в порожнечу кімнати, намагаючись вхопитися хоча б за залишки своєї ідентичності. Голос тремтів, а до горла підступали пекучі сльози. — Ти будуєш хмарочоси, Марто. Ти людина, яка прораховує навантаження на фундаменти, яка знає ціну кожному міліметру в кресленні. Ти не можеш просто... здатися. Ти повинна довести, в першу чергу самій собі, що здатна виправити будь-яку конструктивну помилку долі, навіть якщо цей проект здається безнадійним.

Раптом у двері постукали. Цього разу не було того вчорашнього грюкання ногами, від якого серце заходилося в істериці. Стукали спокійно, ритмічно, майже делікатно, але з якоюсь непохитною впевненістю. Я завмерла, притиснувши руки до грудей. Марк. Вчора я вигадала акліматизацію, щоб виграти бодай ніч тиші, але сьогодні він прийшов за своїм.

Я неохоче відчинила двері, мимоволі стискаючись усередині й очікуючи на порцію криків. Ерік у Лондоні завжди карав мене за непокору холодною, методичною розправою словами — він препарував мої помилки, поки я не починала почуватися нікчемою.

Але на порозі стояв зовсім інший чоловік. Марк. Статний, широкоплечий, у простому одязі, який не міг приховати його природної сили. У нього були руки людини, яка не боїться важкої праці, але його очі — глибокі, зелені, напрочуд розумні — дивилися на мене з несподіваною теплотою. В руках він тримав не «сире м’ясо», як я собі малювала після розповідей Ліки, а два паперові стаканчики, від яких ішов аромат справжньої, міцної кави, і паперовий пакунок, крізь який проступали жирні плями і божественний запах гарячих перепічок.

— Привіт, художнице, — тихо сказав він, і цей низький голос подіяв на мене, як заспокійливе. Він пройшов усередину без запрошення, але так природно, ніби цей безлад був частиною його власного всесвіту. Його погляд миттєво оббіг кімнату, оцінив мій вигляд і хаос навколо, але він лише зітхнув — без роздратування, швидше з розумінням. — Я подумав, що після вчорашнього ти точно забудеш навіть, як тебе звати, не те що про сніданок. На, тримай. Тут подвійний еспресо. Якраз те, що треба, коли в тебе чергова «криза світового масштабу».

Я розгублено взяла стаканчик. Тепло паперу почало зігрівати мої заціпенілі пальці, і цей простий фізичний контакт вивів мене зі ступору.

— Дякую, Марку. Я... я дійсно виснажена. Акліматизація — це не просто слово, це штука підступна... — я намагалася говорити впевнено, але голос зрадницьки дрижав.

Він почав мовчки розгрібати старий дерев'яний стілець, скидаючи з нього купу засохлих пензлів та якісь ганчірки, і сів навпроти мене.

— Ліко, слухай, я ж не ідіот. Я бачу, що з тобою щось відбувається. Ти якась... інша. В хаті тиша, ти не бігаєш з кутка в куток, не кричиш про «диктатуру побуту» чи свою священну «свободу творчості». Ти навіть не намагалася мене виставити за двері. І знаєш що? — він замовк на мить, вдивляючись мені в обличчя. — Мені ця нова версія тебе подобається набагато більше. Ти виглядаєш так, ніби тобі нарешті потрібна допомога, а не чергова бійка з усім білим світом. Очі в тебе... вони стали спокійніші, глибші.

Серце пропустило удар. Невже він бачить мене справжню крізь цю маску? Відчуття було таке, ніби я стою на тонкому льоду. Ерік у нашому скляному палаці в Річмонді ніколи б не приніс мені кави, якби я «зламалася». Він би викликав особистого лікаря, або просто здав би мене в «ремонт», як несправний дорогий аксесуар. Ерік ніколи не дивився мені в очі — він дивився на свій проект під назвою «дружина». А цей чоловік бачив живу людину.

— Мені справді потрібна допомога, — прошепотіла я, опустивши голову так низько, що бачила лише пару від кави. — Оренда... борг перед власником, цей галерист... я просто не розумію, з якого боку за все це хапатися.

Я вирішила, що найкращий спосіб вижити — прийняти правила цієї гри. Якщо я дозволю йому бути моїм рятівником, він спише мою «дивність» на стрес і перевтому. Крім того, я вперше за довгі роки відчула, як це — коли хтось просто хоче підставити тобі плече, не вимагаючи нічого натомість.

Марк раптом усміхнувся. Це була дивовижна усмішка — відкрита, щира, від якої біля очей розбігалися дрібні зморшки. По моїй шкірі пробіглися мурахи, але це був не острах, а якесь забуте відчуття затишку, наче я нарешті повернулася додому після довгої подорожі.

— Ну, для того в тебе і є я, дурненька, — він легенько штовхнув мене плечем. — Власника квартири я вже «вгамував» — завіз йому вранці свіжої домашньої ковбаси та грудинки, пообіцяв, що до кінця тижня ми все закриємо. А тепер давай, вмивайся, збирай докупи свої думки. Ми йдемо до твого Павла Аркадійовича.