Глава 4. Марта. Повернення додому, якого не було

Літак «Київ — Шарм-ель-Шейх» торкнувся смуги Борисполя з таким гуркотом, ніби він теж не дуже хотів повертатися в цю сіру сирість. Я вийшла з терміналу, і перший же ковток повітря змусив мене здригнутися. Це був запах мого дитинства: суміш диму, вологої землі та вихлопних газів старих автівок. В Лондоні повітря було стерильним, тут воно було... живим.

Я притиснула до себе валізу Ліки, яка пахла так, ніби в ній хтось підірвав склад фарб і забув провітрити. Моя рука звично шукала телефон, щоб викликати Uber Black, але я вчасно зупинилася. Тепер у моїй кишені лежав старий смартфон Ліки з тріснутим екраном.

— Так, Марто, зберися. Ти тепер художниця-авангардистка. Ти не їздиш на бізнес-класі, — прошепотіла я собі під ніс, намагаючись не дивитися на свої ідеально доглянуті нігті.

Я знайшла в маршрутку до метро «Бориспільська». Це був мій перший квест. Набитий салон, люди в темних куртках, які дивилися в підлогу, і водій, який передавав решту через плече, майже не дивлячись на дорогу. Я відчувала себе інопланетянкою в своєму бежевому пальті від Burberry, яке я вирішила залишити собі, як останній бастіон цивілізації. А дарма! Вже через десять хвилин хтось зачепив моє плече брудною сумкою, залишивши сірий слід.

— Ласкаво просимо в реальність, — зітхнула я.

Поділ зустрів мене галасом трамваїв. Я знайшла потрібну адресу на вулиці Нижній Вал. Будинок виглядав так, ніби він тримався на чесному слові та кількох шарах старої фарби. Під’їзд зустрів мене запахом смаженої цибулі та вогкості. Ліфт не працював — звісно, він не міг працювати саме сьогодні. Адже мої випробування повинні бити насичені адреналіном та новенькими враженнями.

Піднявшись на останній поверх із важкою сумкою, я знайшла двері під номером 12. Вони були обклеєні якимись дивними наклейками з виставок та вкриті подряпинами. Я вставила ключ. Замок піддався не одразу — мені довелося згадати пораду Ліки про «підважити коліном».

Коли двері нарешті відчинилися, я завмерла на порозі. Це не була квартира. Це був вибух у магазині канцтоварів. Повсюди — на підлозі, на підвіконнях, на старому дивані — лежали полотна, розкидані пензлі, порожні склянки з-під кави. Стеля в кутку справді мала величезну руду пляму від протікання, а на кухонному столі замість сніданку лежала палітра з засохлою фарбою.

Я поставила валізу на єдиний вільний стілець і відчула, як у мене починає сіпатися око. Мій внутрішній архітектор, який звик до креслень, де кожен міліметр має значення, зараз просто кричав від жаху.

— Боже, Ліко... як ти тут дихаєш? — я підійшла до вікна і спробувала його відчинити, але ручка залишилася в моїй руці.

Раптом у двері почали не просто стукати, а гатити ногами.

— Ліко! Я знаю, що ти там! Відчиняй, аферистка, або я викликаю поліцію і ми вибиваємо двері!

Я застигла. Хто це? Марк? Власник галереї? Я підійшла до дверей і обережно зазирнула у вічко. Там стояв кремезний чоловік у шкірянці, його обличчя було червоним від люті.

— Ліко, де мої гроші за оренду квартири? Ти обіцяла після Єгипту все віддати!

Я притислася спиною до дверей. Серце калатало. Я не могла просто вийти і сказати: «Вибачте, я Марта з Лондона, я просто тут живу». Мені треба було бути Лікою.

— Хвилиночку! — крикнула я, намагаючись надати голосу хриплуватої впевненості, яку мала моя нова подруга. — Я... я тільки-но з літака! У мене акліматизація!

— Яка ще акліматизація?! Ти мені три місяці голову морочиш! Якщо завтра до вечора не буде половини суми — вилітаєш звідси разом зі своїми мазюками!

Він ще раз ударив по дверях і пішов, гупаючи чоботами по сходах. Я повільно сповзла на підлогу. Отже, у мене немає грошей, у мене є борг за оренду, зламане вікно і, здається, жодного чистого рушника в цьому приміщенні, яке квартирою дуууже важко назвати. 

У кишені завібрував телефон Ліки. Повідомлення від контакту «Маркусік»: «Я дізнався, що твій рейс приземлився. Чекаю тебе під під’їздом через годину. Нам треба серйозно поговорити про ресторан на весілля. Не здумай знову втекти через вікно».

Я подивилася на вікно, ручка від якого все ще була в моїй руці.

— Втекти через вікно... — прошепотіла я. — Ліко, ти серйозно?

Я зрозуміла одну річ: життя в Лондоні з Еріком, який зраджував мене, було нудним пеклом. Але життя в Києві на місці Ліки обіцяло стати пеклом з феєрверками. Я піднялася, витерла пил з підвіконня (це було сильніше за мене) і почала шукати в сумці хоча б щось, що допоможе мені виглядати як художниця, яка готова воювати за своє життя. Або, хоча б, як людина, яка знає, де тут найближчий супермаркет.