Глава 3. Ліка.

— Ну вже ні, Марто. Вибач, але сьогодні ми будемо воювати не в сукнях, — прошепотіла я до порожньої кімнати, рішуче запихаючи невагомий блакитний шовк назад у глибину шафи.

Я ще раз оглянула сірий костюм у своїх руках. Він був суворим, майже чоловічого крою, з гострими лацканами, які в тьмяному світлі гардеробної виглядали як леза бритви. Коли я застебнула останній ґудзик піджака, то відчула, як змінюється моя постава. Я більше не почувалася архітекторкою, що боїться припуститися помилки в розрахунках. Я почувалася генералом перед вирішальним наступом, у якого за спиною спалені мости. Жодної зайвої деталі, жодних рюшів чи м’якості. Тільки яскраво-червона помада і розпущене волосся — мій маленький, зухвалий жест непокори у цьому безкінечному лондонському царстві бежевого кольору та «правильних» манер.

Коли я спустилася в хол, Ерік уже чекав, нервово поглядаючи на свій «Rolex». Його обличчя, зазвичай маскоподібно спокійне, витягнулося, а брови поповзли вгору.

— Марто, я ж чітко сказав одягнути синю сукню. Ми йдемо в «The Ivy» на вечерю з лордом Брентфордом, а не на засідання суду чи профспілкові збори. Що це за маскарад? — він окинув мій костюм поглядом, сповненим розчарування, ніби я була невдало підібраним аксесуаром.

— Еріку, — я повільно одягла сонцезахисні окуляри, навіть не дивлячись у його бік, — якщо лорд Брентфорд купує мої мізки та мої проекти, йому має бути абсолютно байдуже до довжини моїх колін чи кольору моєї спідниці. А якщо він прийшов купувати сукню, то він дуже глибоко помилився професією. Йдемо швидше, я не люблю запізнюватися.

Вечеря почалася під акомпанемент тонкого кришталевого дзвону та приглушеного шепоту еліти. Ресторан «The Ivy» випромінював статки, які накопичувалися поколіннями. Лорд Брентфорд — масивний чоловік із обличчям, посіченим зморшками, який виглядав так, ніби він особисто закладав фундаменти Британської імперії — сидів на чолі столу. Ерік весь час підтакував йому, вигинаючи спину в улесливому нахилі, намагаючись бути максимально непомітним і водночас неймовірно корисним.

— Отже, міс Ковал, — пробасив лорд, ледь торкаючись свого стейка ножем. Його голос нагадував гуркіт далекого обвалу. — Ерік запевнив мене, що ви нарешті прибрали ці... безглузді сади на даху та зони відпочинку з креслень нового центру. Комерційна нерухомість не терпить сентиментів, люба моя. Офіс має бути функціональною коробкою для заробляння грошей, а не оранжереєю для ледарів. Чи не так?

В цей момент Ерік під столом боляче штовхнув мене ногою, застерігаючи від будь-яких коментарів. І саме в цю секунду я відчула, як у мені прокидається мій рідний київський Поділ. Той самий Поділ, де за свою правду б’ються до останнього подиху, де не терпять зверхності і де в очі кажуть те, що думають. Я повільно відставила келих із вином, яке Ерік замовив на свій смак, навіть не спитавши мене, і випрямила спину.

— Насправді, лорде Брентфорд, — мій голос пролунав на диво чітко, розрізаючи густу атмосферу залу, — Ерік помиляється. Як і ви.

В ресторані на мить стало так тихо, що я почула, як офіціант у іншому кінці залу впустив шовкову серветку. Ерік зблід настільки, що його обличчя зрівнялося кольором із білосніжною скатертиною.

— Що ви сказали? — очі лорда звузилися, перетворюючись на дві холодні щілини.

— Я сказала, що будувати коробки — це вчорашній день, минуле століття. Ви хочете залишити по собі пам’ятник власній жадібності чи об’єкт, який змінить вигляд Лондона і про який писатимуть у підручниках? — я сперлася ліктями на стіл, відверто порушуючи всі правила етикету, і подалася вперед. — Мій проект із садами — це не сентименти. Це тверезий бізнес-розрахунок. Щасливі люди працюють ефективніше. Люди, які мають можливість бачити небо над головою і дихати живим повітрям, приноситимуть вам на тридцять відсотків більше прибутку за рахунок лояльності та креативності. Те, що Ерік називає «правками», насправді є кастрацією великої ідеї.

— Марто! — прошипів Ерік, його пальці вп’ялися в мою руку під столом. — Ти перевтомилася, ти не тямиш, що верзеш... Вибачте, мілорде, вона просто...

— Я чудово знаю, що кажу! — я різко висмикнула руку. — Ти потайки від мене наказав моєму асистенту переробити мої креслення! Ти вліз у мою роботу, в якій не тямиш нічого, окрім цифр у Excel-таблицях. Але я — архітектор! Я створюю простір, у якому люди живуть, а не існують як планктон у банці.

Я повернулася до лорда, який дивився на мене з сумішшю щирого шоку та раптового азартного зацікавлення.

— Лорде Брентфорд, якщо ви хочете дешеву сіру коробку — найміть випускника коледжу, він зробить це за копійки. Якщо ж ви хочете проект Марти Ковал — ви отримаєте сади, атріуми і майбутнє. Або ми закінчуємо цю розмову прямо зараз.

Ерік підхопився, його обличчя вкрилося потворними червоними плямами.

— Як ти смієш? Ти — лише частина мого іміджу! Я витягнув тебе на цей рівень, я дав тобі доступ до цих людей! Ти зараз же замовкнеш і вибачишся перед лордом!

Я повільно встала. Весь ресторан спостерігав за нашою сценою, як за напруженим фіналом на Вімблдоні. Я відчула, як у мені пульсує кожна крапля моєї справжньої, нестримної крові.

— Твого іміджу? — я коротко засміялася, і це був гучний, щирий сміх художниці, якій вже абсолютно нема чого втрачати. — Твій імідж, Еріку, щойно луснув із гучним тріском. Знаєш, чому? Бо ти намагався керувати стихією, яку не здатний навіть зрозуміти.

Я взяла свій келих і, замість того, щоб випити, просто перевернула його над столом прямо перед Еріком. Червоне вино важкою, кривавою плямою повільно розтікалося по ідеальній скатертині, миттєво забруднюючи його білосніжні дорогі манжети.

— Проект буде таким, яким його намалювала я. Або його не буде взагалі. До зустрічі в офісі, джентльмени.

Я розвернулася на високих підборах і пішла до виходу. Кожен мій крок лунав у тиші залу, як постріл. Я не бачила обличчя лорда Брентфорда в цей момент, але я бачила своє відображення у великому золоченому дзеркалі біля дверей. Там була жінка в сірому костюмі з палаючими очима. Вона не була Мартою-жертвою. Вона була Лікою-переможницею.