Глава 3. Ліка. Англійський туман

Гітроу зустрів мене таким густим туманом, що здавалося, ніби літак приземлився не в Лондоні, а в гігантській чашці з молоком. Я міцно стискала в руках ручку шкіряної валізи Марти. Вона була важкою, гладкою і настільки дорогою, що мені здавалося, ніби на моїх пальцях залишаться відбитки моєї власної бідності.

Прохід через паспортний контроль був схожий на сцену з фільму про шпигунів. Серце калатало десь у горлі, коли я простягнула британський паспорт Марти прикордоннику. Я насунула на очі фірмові окуляри Марти і подумки повторювала: «Я — архітектор. Я люблю мінімалізм. Я не малюю голих людей на стінах». Офіцер глянув на фото, потім на моє обличчя, засмагле під єгипетським сонцем, і байдуже поставив штамп.

— Welcome home, Ms. Koval, — кивнув він.

«Home», — подумала я, виходячи в термінал. Це слово зараз звучало як жарт. Моє «home» — це орендована квартира на Подолі з вікном, що виходить на смітник, і запахом старої олійної фарби. А тут на мене чекав Річмонд!

До будинку Марти я їхала на її машині, котру вона залишила на парковці біля аеропорта. Хоч роки без практики давалися в знаки. Але ж я — Анжеліка і мені не суттєво здаватися!

Байдуже на невдоволених водіїв котрі інколи сигналили мені позаду. Головне, що я встигла розгледіти це місто і мені вже не терпілося вивчити його кожен провулок. Лондон за вікном був ідеальним: підстрижені газони, цегляні будиночки, люди в пальтах кольору верблюжої вовни. Все таке... правильне. Аж нудило.

Коли я таки дісталася до потрібного будинку, я на хвилину завагалася. Ключ, який мені дала Марта, виглядав, як ювелірний виріб. З пульта відкрила гараж і спробували в’їхати в середину. Кілька спроб і я вирішила, що поки мені зарано займатися такими справами. Тож залишила авто на брущатці, котра слугувала заїздом до гаража.

До будинку потрапила через гаражні двері. Нащо робити зайві рухи. Тільки там виникли труднощі, бо необхідно було зняти сигналізацію з будинку. Спітніла, поки розібралася з усіма функціями охоронного пульту будинку Марти.

Всередині пахло лавандою, дорогим деревом і... порожнечею. Будинок Марти був схожий на сторінку з журналу «Architectural Digest». Білі стіни, жодного зайвого предмета, меблі, які, здавалося, боялися, що на них хтось сяде. Я пройшлася вітальнею, і мої кроки лунали занадто гучно на ідеально натертому паркеті. Жодної плями, жодної забутої чашки, жодного натяку на те, що тут живе жива людина з емоціями.

— Боже, Марті, як ти тут не збожеволіла? — прошепотіла я, кидаючи її валізу посеред залу. Валіза виглядала тут, як чужорідне тіло.

Я піднялася на другий поверх. У спальні на мене чекав величезний гардероб. Я відчинила його і мало не зомліла: десятки білих сорочок, сірі жакети, бежеві штани. Все відпрасоване, розвішане за кольорами. Я подивилася на свої руки, під нігтями яких ще залишилися сліди синьої фарби, і відчула себе варваром, який захопив Рим.

Я вирішила прийняти душ, щоб змити з себе пісок Шарм-ель-Шейха і цей липкий страх. Ванна кімната Марти була схожа на спа-салон: мармур, сенсорні крани, рушники такі пухнасті, що в них можна було потонути. Я стояла під гарячою водою, намагаючись звикнути до думки, що найближчий місяць я — Марта Коваль, успішна жінка з бездоганною репутацією.

Щойно я вилізла з-під душа, як знизу почувся звук. Клацання замка. Потім впевнені кроки. Моє серце зупинилося. Марта казала, що вона живе сама. Але вона згадувала Еріка... «колишнього». Невже він має ключі?

— Марто? Люба, ти вже вдома? Я бачив твою машину біля гаража, — голос був низьким, приємним і жахливо самовпевненим.

Я завмерла, загорнувшись у рушник. Пара заповнювала кімнату, а я дивилася на двері, ніби звідти мав вийти кат. Я зовсім забула запитати Марту, як виглядає Ерік у повний зріст і як він зазвичай вітається.

Я швидко накинула на себе один із її шовкових халатів (звісно, він був кольору слонової кістки) і вийшла на сходи. Внизу в холі стояв високий чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі. У нього було світле волосся, ідеально підстрижена борідка і погляд людини, яка володіє цим світом. Він знімав годинник, навіть не дивлячись на мене.

— Ти не відповідала на дзвінки тиждень, Марто. Це було... по-дитячому. Ми дорослі люди, і той інцидент перед весіллям був просто непорозумінням.

Він підняв очі й усміхнувся. Тією самою усмішкою, від якої в мене зазвичай починалася алергія.

— Ти засмагла. Тобі пасує. Ну, годі дутися. Я замовив столик у «The Ivy» на восьму. Одягни ту синю сукню, яку я тобі подарував. Нам треба зустрітися з замовником та обговорити деякі зміни в проекті.

Я стояла на верхній сходинці, міцно тримаючись за перила. У моїй голові пролетіла тисяча варіантів відповіді — від «Пішов до біса» до «Хто ти такий?». Але я згадала обіцянку Марті. Я мала бути нею.

— Знаєш, Еріку, — я зробила перший крок униз, намагаючись надати своєму голосу тієї самої холодної відстороненості, яку тренувала в літаку. — Я сьогодні не в настрої для синьої сукні. І для інвесторів також. У мене... акліматизація.

Він завмер, здивовано піднявши брову. Мабуть, «ідеальна Марта» ніколи не говорила йому «ні».

— Акліматизація? — він засміявся, проходячи на кухню і відкриваючи пляшку дорогого вина, ніби був тут господарем. — Ти занадто багато часу провела на сонці, люба. Це шкідливо для твоїх мізків. Йди вдягайся. Я чекаю. А після вечері обговоримо кризу в наших стосунках. Ми з твоєю мамою впевнені, що ти перехвилювалася й тому втекла.