Глава 2. Марта.

(Лондон. Річмонд. За день до знайомства з Лікою)

У церкві Святої Ани було прохолодно, навіть попри розпал літа. Цей холод здавався мені аристократичним, витриманим, як дороге вино. Я стояла перед величезним дзеркалом у білій сукні від Vera Wang — хмарі з мережива та шовку, яка коштувала як непоганий автомобіль. Моя мама, сяючи від гордості, дрібними рухами поправляла мені фату, шепочучи про те, як мені пощастило. «Ерік — це скеля, Марто. З ним ти нарешті будеш у безпеці».

Ерік. Успішний фінансист, ідеальний англійський джентльмен з бездоганною вимовою та манерами, які він носив як дорогий годинник. Чоловік, з яким моє життя мало стати остаточно «правильним», завершеним проектом. Я вірила в це десять років. Я випалювала з себе український акцент, я вчилася любити вівсянку і мовчазні вечори біля каміна. Я будувала свій замок із піску, вважаючи його гранітним.

А потім я вирішила пройтися коридором, щоб вгамувати тремтіння в колінах. Крізь прочинені двері сусідньої кімнати я почула його голос. Він розмовляв зі своїм свідком, Томом.

— ...Звісно, я її кохаю, Томе. Але Марта — це як інвестиційний портфель. Надійна, передбачувана, жодних сюрпризів чи істерик. Вона ідеально впишеться в мій дім, як ті італійські меблі, що ми замовили. А щодо моїх... «інтересів» на стороні, вона ніколи не дізнається. Вона занадто зайнята своїми кресленнями та кар’єрою, щоб помітити реальне життя навколо неї. Вона занадто зручна, щоб щось змінювати.

За лічені секунди мій світ не просто розвалився — він вибухнув, залишаючи по собі лише попіл. Все те, що я так старанно будувала в Лондоні — мова, манери, престижне бюро — стало паперовим будиночком, який щойно облили бензином і підпалили. Я була «інвестиційним портфелем». Зручною меблевою деталлю.

Я не вийшла до вівтаря. Я не повернулася до мами. Я вийшла через чорний хід для персоналу, підібгавши важкий, нестерпно дорогий поділ сукні. Сіла у свій «Ауді», закинула фату на заднє сидіння, де вона виглядала як дохлий лебідь, і просто поїхала. Я тиснула на газ, поки не опинилася в аеропорту Гітроу. На табло світилося: «Шарм-ель-Шейх. Посадка закінчується».

Перевдягалася я прямо в туалеті аеропорту, заштовхуючи сукню від Vera Wang у вузький бак для сміття. Це був мій перший і єдиний справжній протест. Я залишила там не просто мереживо, а ту слухняну Марту, яку так довго вирощувала. Купила квиток у бізнес-клас — на щастя, я мала при собі кредитну картку і всі документи. Ерік наполягав, щоб ми летіли у весільну подорож одразу після церемонії, тому валіза була в багажнику. Я навіть не знала, куди ми мали летіти — він хотів зробити сюрприз. Хоча тепер я розумію: він просто не хотів дослухатися до моїх бажань.

Шість днів по тому. Останній вечір у Єгипті. Ліка дивиться на мене своїми дикими, палаючими очима і пропонує божевілля — обмінятися життями. Поїхати в її Київ, де я не була цілу вічність. Стати художницею, яка не вміє тримати пензель.

— Домовилися, — сказала я тоді, відчуваючи, як у венах пульсує адреналін, якого мені не вистачало всі ці роки. — Зустріч тут через місяць.

Я дивилася, як вона забирає мою валізу з ідеальними піджаками та планами лондонських висоток. А я стиснула в руці її ключі. Вони були липкими від залишків фарби і пахли пригодами, від однієї думки про які в колишньої Марти стався б серцевий напад. Але тієї Марти більше не існувало. Вона залишилася в смітнику Гітроу.

Тиждень після втечі

Літак «Шарм-ель-Шейх — Київ» торкнувся смуги Борисполя з таким гуркотом і скреготом, ніби він теж відчував, що повернення в цю вологу сирість — ідея сумнівна. Я вийшла з терміналу, і перший ковток повітря змусив мене здригнутися. Це був запах мого забутого дитинства: суміш диму, вологої землі, дешевого палива та квітучих каштанів. У Лондоні повітря здавалося просіяним крізь тисячу фільтрів, тут воно було грубим, важким і... по-справжньому живим.

Я міцно притиснула до себе валізу Ліки. Вона пахла так, ніби всередині хтось підірвав склад фарб і забув провітрити приміщення. Рука автоматично потягнулася до кишені, щоб викликати елітне таксі, але я вчасно схаменулася. Тепер у мене був лише старий смартфон Ліки з павутиною тріщин на екрані.

— Так, Марто, зберися. Ти тепер — бідна художниця-авангардистка. Ти не їздиш на бізнес-класі, — прошепотіла я собі під ніс, намагаючись не дивитися на свої доглянуті нігті, які на тлі цієї валізи виглядали занадто зухвало.

Я знайшла маршрутку до метро «Бориспільська». Це був мій перший справжній квест. Набитий салон, запахи поту та дешевих парфумів, люди в похмурих куртках, які втупилися в підлогу, і водій, який однією рукою рахував решту, а іншою тримав кермо, майже не дивлячись на розбиту дорогу. Я відчувала себе інопланетянкою у своєму бежевому пальті від Burberry. Я вирішила залишити його собі як останній бастіон цивілізації. Дарма. Вже через десять хвилин хтось у натовпі зачепив моє плече брудною сумкою, залишивши жирний сірий слід на дорогій тканині.

— Ласкаво просимо в реальність, дівчинко, — зітхнула я, виходячи на вулицю.

Поділ зустрів мене знайомим гуркотом трамваїв та криками вуличних торговців. Я знайшла потрібну адресу на Нижньому Валу. Будинок виглядав так, ніби він тримався на чесному слові, молитвах мешканців та десяти шарах старої фарби, що облупилася. Під’їзд зустрів мене густим запахом смаженої цибулі, котячої сечі та вічної вогкості. Ліфт, звісно, не працював. Він просто не мав права працювати сьогодні, коли мої випробування мали бути максимально насиченими адреналіном.