Глава 2. Марта. Весільна сукня в смітнику

(Лондон. Річмонд. За день до знайомства з Лікою)

У церкві Святої Ани було прохолодно. Я стояла перед дзеркалом у білій сукні від Vera Wang, яка коштувала, як невеликий автомобіль. Моя мама поправляла мені фату, шепочучи про те, як мені пощастило з Еріком. Ерік — успішний фінансист, ідеальний англійський джентльмен, чоловік, з яким моє життя мало стати остаточно «правильним».

А потім, я вирішила пройтися коридором, щоб стримати тремтіння і почула його голос за дверима сусідньої кімнати. Він розмовляв зі своїм свідком.

— ...Звісно, я її кохаю, Томе. Але Марта — це як інвестиційний портфель. Надійна, передбачувана, ніяких сюрпризів. Вона ідеально впишеться в мій дім. А щодо моїх... «інтересів» на стороні, вона ніколи не дізнається. Вона занадто зайнята своїми кресленнями, щоб помітити життя навколо.

За лічені секунди мій світ розвалився з гуркотом. Він просто зник. Усе те, що я будувала десять років у Лондоні — мова без акценту, манери, кар'єра в престижному бюро — стало паперовим будиночком, який щойно облили бензином.

Я не вийшла до вівтаря і не повернулася до мами. Я вийшла через чорний хід, підібгавши важкий поділ сукні. Сіла у свій «Ауді», закинула фату на заднє сидіння і просто поїхала. Я їхала, поки не опинилася в аеропорту Гітроу. У терміналі я підійшла до табло «Шарм-ель-Шейх. Посадка закінчується».

Прийнявши рішення летіти саме до Єгипту, вирішила перевдягнутися в спортивний костюм, а сукню залишити в смітнику — такий собі протест проти минулого. Не зважаючи на здивовані погляди інших пасажирів й вібрацію телефона пішла до стійки реєстрації купувати квиток.

Мені пощастило купити квиток у бізнес-клас. Також я мала при собі все необхідне для відпочинку. Адже Ерік наполягав на тому, щоб весільна подорож відбулася одразу після церемонії. Я й досі не знаю куди ми мали летіти. Робив він сюрприз, чи не хотів дослухатися до моїх бажань — вже немає значення.

І якби прикро та болісно мені зараз не було, але я вирішила, що після відпочинку в жодному разі не пробачу цього чоловіка й більше не дозволю йому вертіти мною, як маріонеткою.

...Шість днів по тому. Останній вечір у Єгипті. Ліка дивиться на мене своїми дикими очима і пропонує божевілля — обмінятися життями. Поїхати в її Київ, де я не була цілу вічність. Стати художницею, яка не вміє малювати.

— Домовилися, — кажу я, відчуваючи дикий прилив адреналіну. — Зустріч тут через місяць.

Я дивлюся, як вона забирає мою валізу — ту саму, де лежать мої ідеальні піджаки та плани лондонських багатоповерхівок. Тепер це її проблеми. А я беру її ключі. Вони липкі від фарби і пахнуть пригодами, від яких у «лондонської Марти» стався б серцевий напад.

Але тієї Марти більше немає. Вона залишилася в смітнику аеропорту Гітроу разом із білим мереживом.