Пролог. Марта

Пекуче сонце Шарм-ель-Шейха зазвичай зцілює, але сьогодні воно здавалося мені розпеченим залізом. Я поправила краї свого величезного капелюха — того самого, що мав захищати моє обличчя від засмаги, а натомість став моїм персональним куполом самотності. Це був останній день моєї відпустки. Завтра о дев’ятій ранку літак забере мене назад до Лондона. Туди, де на мене чекають порожня квартира, недобудований об'єкт у центрі міста і співчутливі погляди колег, які знають, що моє весілля не відбулося.

Я зробила ковток теплого коктейлю і поморщилася. Поруч зі мною, на сусідньому шезлонгу, розвалилася Ліка. Ми познайомилися лише шість днів тому біля стійки з рушниками, але здавалося, що ми знаємо одна одну все життя. Можливо, тому, що ми обидві приїхали сюди з валізами, набитими не купальниками, а розчаруванням. А також, ми, здавалося, чимось були схожі: зовні, і внутрішні, якщо покопатися глибоко в душі.

— Марті, ти знову це робиш, — не розплющуючи очей, промовила Ліка. Її шкіра вже набула відтінку стиглої оливи, а на волоссі запеклася морська сіль. Вона виглядала як втілення хаосу, який я все життя намагалася ігнорувати.

— Що саме? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним.

— Ти будуєш у голові графік свого страждання на наступний тиждень. Я прямо чую, як скриплять твої мізки: «Понеділок — депресія, вівторок — візит до юриста, середа — спроба не викинутися з вікна». Припини. Ми в Єгипті. Тут навіть піраміди стоять тисячі років і не паряться.

Я зітхнула. Ліка була права. Вона завжди була занадто правою для людини, яка за три дні встигла загубити ключ від номера, посваритися з аніматором і вкрасти декоративну подушку з холу готелю, бо «вона ідеально пасує до мого настрою».

— Тобі легко казати, Ліко. Ти повернешся у свій Київ, до своїх фарб і українських пристрастей. А в мене вдома... там стерильно. Там так чисто, що я бачу власну поразку в кожному дзеркалі.

— Ой, давай не будемо про мій Київ! — Ліка нарешті сіла, скинувши сонцезахисні окуляри на кінчик носа. — Там на мене чекає Марк, який вважає, що я маю народити йому п'ятьох дітей і забути про пензлі. Там чекають борги за оренду квартири та виставка, яку критики рознесли ще до відкриття. Я б віддала все, щоб просто зачинитися у твоїй "стерильній" квартирі і тиждень не чути жодного гучного звуку.

Ми замовкли. Над басейном лунала якась настирлива поп-музика, а десь неподалік діти з криками стрибали у воду. Це був шум життя, до якого ми обоє не почувалися причетними.

— Знаєш... — я покрутила на пальці білий слід, що залишився від обручки. — Це звучить безглуздо. Але я справді не хочу назад. Не в те життя.

— То не повертайся, — Ліка раптом хитро мружиться. В її очах зблиснув той самий вогник, який зазвичай передував чомусь незаконному або дуже веселому.

— В сенсі? — я напружилася. Мій внутрішній архітектор почав судомно малювати плани евакуації.

— Ти кажеш, що хочеш тиші. Я кажу, що хочу порядку. У тебе є ключі від раю в Лондоні, у мене — ключі від пекла в Києві. Ми обидві купили квитки "в один кінець" для свого старого "я". То чому б не завершити цей перформанс красиво?

Я подивилася на неї. Вона не жартувала. Принаймні вираз обличчя був занадто серйозним. Не як зазвичай. 

— Ти пропонуєш... обмінятися?

— Саме так! — Ліка вскочила на ноги, повна раптової енергії. — Ти летиш за моїм квитком. Я лечу за твоїм. Ми міняємося телефонами. Я розповім тобі, як відкрити замок у моїй майстерні (треба трішки підважити двері коліном), а ти розкажеш, який код від твого "розумного будинку", щоб він не викликав поліцію, коли я засмажу собі яєчню.

— Це божевілля, — прошепотіла я, але відчула, як десь глибоко в животі вперше за пів року ворухнулася цікавість. — Мене заарештують на кордоні.

— Марті, подивися на нас! — вона підтягнула мене до великого дзеркала біля бару. — Ми обидві шатенки, приблизно одного зросту, виснажені відпочинком і сонце захисним кремом. На паспортному контролі прикордонники дивляться на фото пів секунди. Головне — впевненість.

— А як щодо наших близьких? — продовжувала сумніватися в подібній авантюрі.

— А що близькі, — усміхнулася нова подруга. — Ми максимально скопіюємо поведінку одна одної, зовнішній вигляд і манери. Навряд чи вони зрозуміють. Надто сильно ми тут підсмажилися, — розсміялася гучно і підняла келих Ліка.

Я дивилася на наше відображення. Стримана, ідеально зачесана Марта і розхристана, яскрава Ліка. Ми виглядали як "до" та "після" в рекламі антидепресантів. Дивно, але щось мені підказувало, що в жодній з нас ніхто не впізнає іншу людину. Чи мені дійсно так сильно хотілося гострих відчуттів?

— Один місяць, — раптом сказала я, сама лякаючись свого голосу. — Тільки один місяць. Я спробую стати художницею в Києві, а ти — архітектором у Лондоні.

— І жодних контактів з минулим! — вигукнула Ліка, простягаючи мені руку. — Якщо мені подзвонить твій колишній — я пошлю його твоїм холодним англійським акцентом. А якщо тобі напише Марк — просто ігноруй, він звик, що я "творча натура".

Ми вдарили по руках. Сонце Шарм-ель-Шейха вже майже торкнулося горизонту, залишаючи на воді довгі золотаві доріжки.

Ми з Лікою сиділи в барі біля басейну, де вечірній бриз нарешті приніс довгоочікувану прохолоду. Перед нами стояли два келихи з ігристим, а між ними на скляному столику лежали два паспорти. Мій — синій, британський, на ім'я Martha Koval. І її — такий самий синій, український, де значилося Anhelika Shevchenko.