2

2

- Що? Будемо отак страждати? - за кілька хвилин прийшла до тями Харитина. - Будемо отак дивитися на море, на якій вже немає моєї… нашої яхти? Годі депресувати! Я не бажаю тут втикати, розуміючи, що все втрачено. Пішли роздивлятися околиці. Може знайдемо щось цікаве. У будь-якому випадку треба викручуватися, щоб вижити. При тому, що ти, Єремія, нам обіцяв, що ми виберемося.

Харитина пішла вздовж лазурового берега.

Єремія та Радослава стояли, як вкопані. Єдине, що змінилося, - це те, що вони повернули голови у сторону, в напрямку якої пішла Харитина.

- Що? Закам’яніли чи що? Годі вже там стояти. Як два пенька. Розтормошитися не можете чи що? Ну я пішла. Я тактові розкажу, що ти, Єремія, не супроводжував мене, коли я пішла у небезпеку. Якщо, звісно доживу до тієї миті, коли зможу хоч щось розказувати своєму батьку. А батька запитає: “А чому це ти, дурепо (хоча ніколи мене він так не називав) пішла у небезпеку?” Пішли. Знайдемо вихід чи якоїсь їжі, чи натрапимо на пригоди. Щось я занадто балакуча. Більше, ніж зазвичай. Це, мабуть, нервове.

Харитина розвернулася та пішла вздовж берега, який омивався прозорою лазуровою водою.

- Радославо, пішли за нею. Я все-таки на роботі та повинен виконувати свої обов’язки.

- Ти незобов’язаний наражати себе на небезпеку. Хоче ризикувати, хай йде. Я залишусь тут та буду чекати на допомогу. Якщо ми не вийшли на зв’язок, за нами повинні приїхати, щоб хоча б поцікавитися, що у нас трапилося.

- Не можу ж я те дівчисько отак кинути напризволяще?

- Прив’яжи її десь. Хай залишається на місці та не ризикує ні собою, ні нами.

- Вона права: треба шукати їжу. Та ще й подивимося, що на цьому ще є крім нас.

- І знайдемо людожерів, які й викрали їжу.

- Якщо хтось є ще на цьому острові, скоріш за все, він про нас знає. А так ми принаймні будемо знати про нього. Пішли за Харитиною. Не можу ж я тебе залишити одну.

- Ні.

- Доведеться і тебе тепер нести на собі. - Єремія підійшов до Радослави та й її закинув сорбі на плече під воплі “Ні! Ні! Ні!”. - Ох ці дівчиська!

Єремія наздогнав Харитину.

- Харитино, підожди. Ми з тобою. - повідомив він.

- А Радослава весь час буде у такому режимі відпочинку за твоєю спиною?

- Сподіваюсь, що ні. - і Єремія на цей раз поставив Радославу на ногу. - Ну що, дівчата, шукаємо їжу? Тільки ведемо себе вкрай обережно та тихо, щоб ми раніше бачили інших, а не інші першими нас. Домовилися?

Дівчата покивали головами.

- Бачу, там ростуть банани. - показала рукою Радослава. - Тільки я за ними лізти не буду.

- У вас же є я. - стверджувально промовив Єремія. - Пішли туди. За їжею.

Ці троє пішли через тропічні хащі.

Охоронець йшов попереду, роздивляючись навкруги та особливо собі під ноги, щоб не натрапити на пастку.

- Йдіть по моїх слідах. - попередив він. - Ми ж не знаємо, що тут чи хто тут може жити.

- Єреміє, слухай… Зараз такий час. Ти з цієї миті вже не мій охоронець. - на що Єремія здивовано подивився на Харитину, яка продовжила свою думку. - Я тебе не звільняю. Не думай про таке. Просто зараз кожен сам за себе. Ми в таких обставинах, що я тобі вже не хозяйка, а рівня тобі. Рівноправна. Ми з тобою зараз в однакових умовах, з рівними правами перед задачею вижити. Хочеш, допомагаєш мені, хочеш, ні, хоча для мене важливо та необхідно мені, щоб ти допомагав мені.

- Харитино, я тобі допомагатиму і без своєї посади. Я ж не залишу дівчину саму виживати на цьому острові. Будемо знаходити вихід разом. Ось і дійшли. Я полізу. - і Єремія поліз на бананове дерево, щоб дістати банани, які росли дуже високо.

Тим часом увагу дівчат привернув якийсь сторонній шелест - і вони пішли на звук.

Виходячи з хащ, Харитина та Радослава опинилися перед прірвою, яка відкривала вид на водоспад.

Щось величезне пролетіло знизу вверх, видаючи пронизливий крик.

Харитина спробувала подзвонити таткові, щоб показати знахідку, забувши про те, що зв’язку не було, а Радослава підняла фотовідеокамеру, яка бовталася у неї весь цей час на грудях, щоб записати диковинку.

Єремія, побачивши, що дівчата кудись пробираються без нього, скоріше зліз з дерева, забувши про ці банани, які все ж таки впали, бо він до цього намагався їх зняти.

Побрів у сторону, де зникли з поля зору дівчини, та… схопив обох за руки, як тільки їх побачив, виходячи з густого листя, та спробував пригнути їх нижче до ґрунту.

Але було вже пізно: їх побачили.

Величезний дракон наблизився до верхівки скелі, на якій, виявляється, були ці троє, та відкрив пащу, щоб…

Опалити? Проковтнути їх?

Ні.

Він лише чхнув…

А потім полетів вгору та почав приземлятися поруч, зменшуючись у розмірах.

Від чиху Радослава полетіла вниз, але Єремія встиг знову схопити її та втримав, тримаючи однією рукою над прірвою.

Харитина навпаки вигнулася у повний зріст, щоб роздивитися, де ж приземлився дракон, та теж не втрималася та… почала падати вниз.

Єремія в цей час з іншої сторони прірви витягував Радославу, намагаючись це зробити швидше, бо бачив, як у повільній зйомці, як Харитина втрачає рівновагу та… летить, обертаючись, спиною з гори.

- Харитино, схопись за щось! Я зараз! - кричав Єремія та одночасно одним броском закинув Радославу назад у хащі.

Він кинувся до Харитини, щоб хоч за щось схопити дівчину, але його відкинуло потоком повітря, яке спричинив дракон, стрілою летячи вниз туди ж, де падала Харитина.

Дракон схопив пащею дівчину та піднявся високо у небо з нею.

- Відпусти мене! Огидне чудовисько! - крикнула Харитина до дракона.

- Отак? - і дракон навмисно врустив дівчину зі своєї пащі, через що вона почала знов летіти на дно прірви.

- Бодуре! Навіщо мене кидати! - обурилася Харитина. - Лови ж мене, крилата тварюко!

- Навіщо? - запитав дракон зчепленими зубами, бо ними тримав Харитину.