РОЗДІЛ 5

Разом з тим я відчуваю себе живою. Я здатна додати труднощі. В мене є наречений, який піклується по- своєму про мене. Я цього лише не усвідомлюю повною мірою. А дарма. Він стільки разів мене рятував від смерті. Стільки всього пробачає і терпить мої примхи та часті зміни настрою. Інший би втік подалі. Щось в цьому чоловікові мене вабило. Видно це наші психотравми, отримані як від батьків в дитинстві так і від партнерів в дорослому житті. Видно доведеться ще довго тут стирчати. А хочеться додому. Тільки я забула де мій справжній дім. Де моя душа живе. 

Доведеться тоді піти з роботи і стати матусею в декреті. Не буду цього робити. Теж мені робота без вихідних. Без не хочу і не буду робити. Факт є фактом - я дійсно вагітна. Нема нічого дивного,бо займаюся коханням зі своїм майбутнім чоловіком без захисту. Добре хоч венеричну хворобу не підхопила від нього. У військових все може трапитись. Вони теж живі люди зі своїми потребами та почуттями. 

Тож рішення покинути лікарню відкладено. Я мушу берегти своє здоров'я,бо ношу під серцем дитину від Тимура. Він заслуговує на власну сім'ю. Я - теж. 

Мене не покидало відчуття ніби ось- ось станеться вбивство. Реальне і моторошне. Про яке писатимуть усі газети Львівщини. Тільки не можу зрозуміти де і як воно відбудеться. Я лише жінка - телепат, здатна читати думки інших та іноді передавати власні на відстані. Уява малювала занадто похмуру картину. Я ледь вловлюю думки жертви " за що це мені?", ,, жити хочу '', випустіть звідси ''. Не можу показати іншим, що погано себе почуваю. Треба якось усамітнитися. В палаті зробити це неможливо. Треба вийти на балкон. Добре, що він тут є. Швиденько проходжу туди і зачинивши за собою двері нарешті видихаю. Тут хоча б думки не докучають. Погода зовсім зіпсувалася. Дощ в перемішку з мокрим снігом роблять усе навколо сірим і одноманітним. Роблю декілька вдихів та видихів і вертаюся назад в палату. Якраз вчасно, бо  почався обхід.