Розділ 2. Скорботна сукня

Коли мене видавали заміж за чоловіка втричі старшого за мене, я чудово усвідомлювала, що серйозно його переживу. Тим не менш, не була готова овдовіти так рано. Думала, цей шлюб триватиме ще хоча б десяток років. А може навіть і два десятки — хоч мій чоловік і не володів магічним даром, який продовжував життя, але йому, завдяки його достатку, була доступна передова медицина.

Ось тільки зараз я, в двадцять один рік, уже стояла біля його труни в жалобній сукні, з обличчям, злегка прикритим чорною вуаллю витонченого капелюшка, закріпленого покоївкою на гарній зачісці. Я була вдовою лорда Рейнера, а отже, маю проводити його на той світ, виглядаючи належним чином.

Але саму мене мало хвилювало те, як я виглядаю. Мені хотілося кричати. Від паніки, злості, повного нерозуміння того, що на мене тепер чекає і як із цим бути.

Жодного разу. Жодного разу за все життя мені не доводилося нічого до ладу вирішувати. Спочатку всі рішення за мене приймав батько, після заміжжя — чоловік. Мені просто не було дозволено не тільки вирішувати що-небудь самій, а й навіть вчитися робити власні кроки: для дівчат мого кола та мого становища це вважалося «негативною рисою, яка могла все ускладнити». І виховання я отримувала відповідне.

А тепер, схоже, іншого вибору не лишається: доведеться вчитися. Інакше мене, на жаль, зжеруть живцем. Якщо не вбивця чоловіка чи Чорний герцог, то якийсь із стерв'ятників, спокушених запахом трупа Браяна Рейнера.

— Моя пані, пора, — повідомив лакей, делікатно постукавши у двері вітальні, в центрі якої стояла оточена квітами чорна труна.

Я кивнула.

Пройшовши до труни, слуги підняли її і урочисто понесли на подвір'я, де встановили на траурний візник. На якій, поряд із нею, сіла і я. Згідно з традицією, поклавши ліву руку на край відкритої труни.

Процесія рушила. Під дзвін, в який дзвонив жрець, що йшов попереду, і стогнання плакальниць, що пленталисяя позаду. Дорогою, що вела від замку до міської брами, а від неї — до головного міського храму Трьох Богів, де й мала відбутись похоронна церемонія, після якої похоронна процесія рушить на цвинтар. Дорогою, звичайно ж, зустрічаючи юрби городян, що вийшли попрощатися зі своїм лордом.

Повільно видихнувши, я перевела погляд на його мертвенно-бліде, і навіть у смерті неспокійне обличчя.

Обличчя людини, яка вже ніколи не відкриє мені секрети, через які її вбили, і можливо, так само можуть убити і мене, чи нашу дитину. Не повідомить, чому ж, чорт забирай, написав той самий заповіт, залишивши ні з чим усіх своїх близьких родичів, вельми невдоволених тим, що довелося закочувати розкатану губу.

А цих секретів у нього, боюсь, було надто багато.

Зовсім випадково я помітила серед місцевої знаті, що супроводжувала похоронну процесію, і Доріана Бладблека. Всього на мить наші погляди зустрілися, але навіть цієї миті мені вистачило, щоб кров скипіла з новою силою! Просто дивом мені вдалося зберегти кам'яне обличчя.

Ні, не можна, жодних істерик! Я маю належно проводити свого чоловіка.

Коли похоронна процесія зупинилася біля храму, я перша зійшла з екіпажу, а потім рушила вперед. Слідом за мною понесли труну, яку в храмі встановили на заздалегідь підготовленому місці біля вівтаря. Щойно гості зайняли свої місця, битком набивши храм, жерці завели ритуальні співи і розпочали похоронний обряд. Повітря наповнили запахи пахощів, від яких у мене закрутилася голова… але мені не було навіть на що спертися: я, як вдова, мала стояти поряд із труною чоловіка. Мовчки, тримаючи в руках чорну свічку, що міцно пахнула полином і м'ятою.

Чортова м'ята. Та сама, запах якої почав дратувати Браяна незадовго до його смерті. Цікаво, чи це збіг? Чи, може, він якимось чином, на підсвідомому рівні, передчував, що ось-ось помре, і свічку з цим запахом я триматиму, стоячи в храмі біля його труни?

Захотілося подивитись на його обличчя, але я не наважилася. Бо десь там, усередині моєї запаленої свідомості, причаївся абсолютно абсурдний і безнадійно божевільний страх — ніби якщо я зараз оберну до нього погляд, то побачу розплющені очі, які з докором дивляться на мене.

Хоча, здавалося б, у чому він може мені взагалі дорікнути? Я ж була хорошою дружиною. Ніколи йому не суперечила, слухняно виконувала подружній обов'язок, коли чоловік того хотів, народила законного спадкоємця.

Та й він справді ніколи не був мені поганим чоловіком. Принаймні, за мірками договірного шлюбу, у якому в жодного з подружжя не було одне до одного жодних почуттів, і навіть симпатії.

До мене Браян одного разу вже був одружений, ось тільки моя попередниця за п'ятнадцять років так і не народила йому жодної дитини. Тому він вимагав розірвання шлюбу і, звичайно ж, легко його досяг. Ну а через деякий час одружився зі мною і я, на відміну від його минулої дружини, досить швидко завагітніла. Чим і убезпечила себе від долі «повернутої батькам дружини», якій або вишивати до кінця своїх днів і не показуватися у світі, або просто, «як пристойній зганьбленій жінці», піти в монастир.

Напружено видихнувши, я все-таки подивилася на покійного чоловіка. Ні, його очі так само були заплющені в посмертній масці... але в мене все одно затремтіли коліна.

Декілька днів довелося затягувати з похороном, тримаючи тіло в холодильних підвалах замку. Кілька днів, поки отримавши звістку про смерть лорда Рейнера, Його Величність не надіслав сюди свого першого слідчого, свою довірену особу. Чорного герцога, про якого по всьому королівству ходила погана слава. Якого остерігався будь-який аристократ, хоч би яким знатним, багатим і впливовим він не був. Тому що Доріан Бладблек, не вагаючись, здатний дістати з найтемніших закутків найбрудніші секрети.