Глава 21

Коли ми переступили поріг кабінету градоправителя, Азраель видав звук, який у пристойному товаристві сприйняли б за передсмертний хрип гірського троля, що виявив у своїй печері загін фанатичних дезінфекторів.

— Моя... печатка... — прошепотів він, дивлячись на свій стіл із чорного дуба, який раніше символізував непохитну владу господаря приміщення, а тепер більше нагадував ігровий майданчик для дуже обдарованих, але невихованих хижаків.

На столі, прямо на гербовому папері із золотим тисненням, возсідав Іпіс. У лапах він тримав ту саму парадну чорнильницю з темного кришталю, яку Касьян ще вранці планував виміняти на гору риби. Єнот зосереджено макав у неї свій пушистий смугастий хвіст, після чого старанно шльопав ним по всіх документах підряд, залишаючи чорнильні плями, підозріло схожі на квіти.

Апіс у цей час перевіряв на міцність важкі оксамитові штори, гойдаючись на них, як на ліанах, і періодично намагаючись відкусити золоту китицю.

— Зате дивись, як затишно! — бадьоро зауважила я, намагаючись ігнорувати раптовий напад мігрені.

Завдяки «Зв’язуючому вузлу» я тепер відчувала його емоції так ясно, ніби вони були моїми власними. Зараз із боку Азраеля на мене котився справжній дев’ятий вал холодного, арктичного сказу, від якого навіть зуби починало ломити.

— Мірай. — Азраель повільно повернувся до мене. Його волосся, все ще ніжно-рожеве, загрозливо завовтузилося від магічної напруги. — Якщо ти зараз же не прибереш своїх... деструктивних елементів із мого кабінету, я забуду про пункт договору про ненапад. І ніяка в’язь на шиї мене не зупинить. Я просто лопну від злості, і нас обох розмаже по цих стінах разом із твоїми єнотами.

— Ладно-ладно, не кип’ятися. — примирливо підняла руки, відчуваючи, як по моєму зап’ястку пробігли іскри його гніву у відповідь. — Іпісе, а ну брись зі столу! Апісе, залиш штору в спокої, вона несмачна, там міль до тебе все з’їла!

Єноти, відчувши, що пахне смаженим, причому буквально – від Азраеля вже йшов легкий димок, синхронно зістрибнули на підлогу і, прихопивши по дорозі чийсь нагородний кинджал, шугнули під диван.

Я подивилася на Азраеля. У цьому пошматованому камзолі, зі слідами болотяної твані і цією безглуздою зачіскою він виглядав настільки жалюгідно у своїй величі, що моє серце, ну, або та його частина, що відповідала за естетику – здригнулося.

— Ладно, герою. — зробила крок до нього і недбало клацнула пальцями. — Досить із тебе на сьогодні гламуру.

Магія зірвалася з кінчиків моїх пальців фіолетовою іскрою. Рожевий колір на його волоссі миттєво зблід, стікаючи вниз невидимим туманом, і за секунду його шевелюра знову стала звичного кольору воронячого крила – глибокого, синювато-чорного.

Азраель завмер, торкнувшись рукою свого волосся. Він видихнув із таким полегшенням, ніби я щойно зняла з нього щонайменше родове прокляття.

— Нарешті. — прохрипів він, пригладжуючи пасма.

— А дарма. — я насмішкувато примружилася, оглядаючи його оновлений, суворий образ. — Якщо чесно, рожевий мені подобався більше. Тобі він додавав якоїсь... людяності. А так – знову просто злий демон із замашками тирана. Нудно.

— Нудьга – це саме те, до чого я прагну у стосунках із тобою, відьмо. — відрізав він, але я відчула через Вузол, що його лють змінилася на насторожений спокій.

У цей момент двері в кабінет, які й так трималися на чесному слові та одному загнутому цвяху, розчинилися навстіж. У них ввалився Магістр Реєстрації. Дідок виглядав так, ніби щойно побачив повстання мерців, причому мерці були налаштовані вкрай бюрократично.

— Лорде! Пані... е-е... Відьмо! — він запнувся, переводячи погляд із чорнильних слідів єнота на чорне волосся Азраеля. — Там! Внизу! В архіві!

— Що ще? — Азраель випрямився, миттєво набуваючи вигляду владики, незважаючи на брудний камзол. — Водоміра повернулася за другим поцілунком?

— Гірше! — Магістр витер піт із чола пом’ятим сувоєм. — Папір! Він ожив! Після того, як землю трусонуло під час вашого... союзу, у підвалах щось почалося. Старі звіти за минуле століття перетворилися на зубастих монстрів і намагаються з’їсти архіваріуса! Стіни на очах стають м’якими, як желе, а двері ведуть куди завгодно, тільки не на вихід!

Я перезирнулася з Азраелем.

— Луна Розлому? — напружено мовив він.

— Це коли реальність починає вередувати, бо її занадто сильно смикнули за хвіст? — насупилась.

— Саме так. — Азраель уже перевіряв свої магічні резерви, і судячи з того, як потемніли його очі, він був готовий до бійки. — Твій «Зв’язуючий вузол» стабілізував Печатку під лавкою, але викид енергії пройшов крізь фундамент ратуші. Тепер будівля намагається перетравити магію Безодні, і в неї, здається, несваріння.

— Значить, доведеться йти і робити промивання шлунку цій архітектурній пам’ятці. — я підхопила мітлу, що прилетіла на мій заклик. — Азраелю, тільки цур зубасті звіти не спалювати! Мені потрібні записи про поставки трав за сороковий рік, я їх три місяці шукаю.

— Постараюся не спопелити те, що намагається відкусити мені ногу. — уїдливо пообіцяв демон. — Магістре, зберіть усіх співробітників і виведіть їх із будівлі. І… замкніть єнотів! Якщо вони доберуться до ожилих архівів, ми отримаємо армію смугастих бюрократів, і тоді світу точно настане кінець.

Ми попрямували до сходів, що вели в підземелля ратуші. Через «Зв’язуючий вузол» я відчувала, як у мені наростає азарт, змішаний з його холодною рішучістю.

— Слухай, чоловіче мій новоспечений. — шепнула, коли ми увійшли в коридор, де стіни вже почали підозріло здригатися і пахнути малиновим варенням. — А якщо ми там застрягнемо, ти ж не почнеш знову пропонувати мені шлюб по любові?

— Мірай. — він зупинився і подивився на мене своїм найбільш «демонічним» поглядом. — Якщо ми там застрягнемо, я буду благати Безодню тільки про одне: щоб у наступному житті ти народилася фікусом. Тихим, мовчазним фікусом.

— Мріяти не шкідливо! — розреготалася я, і ми разом ступили в хитку темряву архіву.