Глава 20

Сходи з підвалу здавалися мені нескінченними, а східці – живими істотами, які так і норовили підставити підніжку. Позаду йшов Азраель. Я не бачила його обличчя, але потилицею відчувала хвилі жару та люті, що виходили від нього. Якби не Контракт, я б уже давно перетворилася на дрібку попелу, якою посипали б доріжки в саду ратуші.

— Припини так сопіти. — кинула я через плече, притримуючи поли халата. — Ти лякаєш моїх домашніх.

— Твої домашні, — голос Азраеля був схожий на хрускіт кісток під пресом. — зараз обговорюють, кому дістанеться мій робочий стіл із чорного дуба та колекція рідкісних вин із підвалів ратуші. Я чую їх навіть звідси. Твій єнот щойно запропонував обміняти мою парадну чорнильницю на гору сушеної риби!

— Іпіс завжди був практичним. — задумливо хмукнула я, виходячи на кухню.

Видовище, що постало перед нами, підтверджувало слова демона. Єноти розклали на підлозі план ратуші. Звідки вони його взяли?! І Апіс захоплено тикав лапою в зображення кабінету градоправителя.

— ...значить, штори забираємо ми. — віщав Каліас, ширяючи над столом. — Скеле, тобі дістанеться килим, будеш на ньому кістки гріти. Касику, ти як?

— Мені – бібліотеку і те крісло біля каміна. — ліниво відгукнувся кіт, вилизуючи лапу. — І нехай цей рожевоволосий не надумає там більше сидіти, я не люблю запах сірки на оббивці.

Азраель завмер у дверях. Його рожеве волосся кумедно скуйовдилося. У цей момент він виглядав як дуже небезпечна, дуже зла і дуже гламурна кульбаба.

— Кхм! — я привернула увагу присутніх. — Ділежка майна відкладається. У нас… виробнича необхідність. Ми йдемо в ратушу.

— За добавкою? — з надією уточнив Каліас.

— За заміжжям. — відрізала, ігноруючи колективний стогін розчарування, здивоване «Мяу?» і тихий рик за спиною.

Але піти нам не дали. У двері крамниці забарабанили так, ніби там стояв щонайменше загін інквізиції з облоговим тараном. А потім, не чекаючи відповіді, всередину ввалився Таннер Гранді.

Виглядав він паршиво, що не могло не радувати моє змучене похміллям серце. Обличчя червоне, очі бігають, а в руках він стискав ланцюг від кайданів, що зв'язували його руки.

— Відьмо! — заревів він, не помічаючи постаті градоправителя, що стояла в тіні. — Ти що накоїла?! Моя крамниця заблокована! Товар покрився пліснявою, а з казанків вилазять маленькі рожеві слоники і співають непристойні пісні! А мене взагалі викрали і в підвалі закрили! Ненормальна все горлала, що я її і що буду чудовим початком її колекції. Дурдом та й годі! Знімай прокляття, інакше я…

Він нарешті сфокусував погляд і побачив мене. А потім – Азраеля. Таннер поперхнувся словами. Він знав нового градоправителя в обличчя. Ну, принаймні, він думав, що знав.

— Лорд… Лорд Альваро? — Гранді витріщив очі. — А що ви… чому у вас… волосся такого… ніжного відтінку? І що ви робите в цьому притоні темної магії в таку ранню годину?

Я відкрила рот, щоб видати якусь шпильку, але Азраель мене випередив. Він зробив крок вперед, і кухня миттєво почала здаватися дуже маленькою. Його аура, навіть пригнічена Контрактом, вдарила по нервах Гранді, як важкий молот.

— «Притоні»? — Азраель вимовив це слово з такою витонченою огидою, що Таннер присів на найближчу табуретку, на якій, до речі, спав Сіпіс. Єнот невдоволено тяпнув його за м’яке місце, і колишній градоправитель підстрибнув, вискнувши.

— Лорде, я мав на увазі… — залепетав Таннер.

— Мені не цікаво, що ви мали на увазі, пане… як вас там? Гранді? — Азраель зміряв його поглядом, у якому читалося бажання препарувати співрозмовника без анестезії. — Ви вломилися в приватне володіння без запрошення, порушили спокій моєї… нареченої і вивергаєте звуки, які ображають мій слух. Ваше нікчемне існування і так висить на волосині через ваші махінації з податками, які я вивчив учора ввечері.

Я з повагою покосилася на демона. Красиво він його опустив, навіть без особливих зусиль.

— Махінацій? Які… — Таннер зблід до кольору крейди.

— Саме так. І якщо я ще раз почую, як ви підвищуєте голос на пані Мірай. — Азраель нахилився до нього, і його очі на мить спалахнули червоним. — Я особисто подбаю про те, щоб рожеві слоники у вашій крамниці стали найменшою з ваших проблем. Наприклад, вони можуть стати вашими єдиними сусідами по камері в темниці, де з їжі – лише сушений мох, а з розваг – перерахунок плісняви на стінах. Судячи з кайданів на ваших руках, для вас це не буде новим досвідом, а отже, швидко звикнете.

Таннер Гранді відкривав і закривав рот, як викинута на берег риба. Він подивився на мене, на рожевоволосого демонічного градоправителя, на єнота, який точив кігті об його штанину, і, не видавши жодного звуку, боком-боком виковзнув із лавки. Двері захлопнулися з таким брязкотом, що зі стелажа впала банка з сушеними мухоморами.

— Ого. — вражено свиснула я. — Азраелю, визнаю: словесно ти його поклав на лопатки. Я-то думала, ти просто почнеш іскрити блискавками.

— Іскри – це для дилетантів. — кинув він, поправляючи комір. — Інтелектуальне приниження приносить куди більше задоволення. А тепер ходімо, поки я не передумав і не вирішив, що розлом під твоїм будинком – не така вже й погана альтернатива життю з тобою.

— Мрій-мрій. — фиркнула я, хапаючи мітлу. — Пішли, рожева моя величність.

До ратуші ми йшли швидко. Містяни, угледівши нас, перелякано втискалися в стіни. Поєднання «злобна відьма в халаті поверх сукні» та «градоправитель із рожевою шевелюрою та обличчям серійного вбивці» справляло незабутнє враження.

Коли ми підійшли до масивних дверей ратуші, я раптово завмерла, відчувши неприємний запах. Холодок пробіг по спині.

— Азраелю. — невпевнено почала я.

— Що ще? — він зупинився, роздратовано смикнувши плечем.

— Розумієш, я вчора… ну, до того, як ми спустилися в підвал… я трохи… мстилася? — він повільно повернувся до мене. Його очі звузилися.

— Про що ти забула згадати, Мірай?