Глава 15

У горлі пересохло. Випити «свого» – для вампіра це точка неповернення. Божевілля, яке випалює залишки розуму. Переді мною був не просто ізгой, а звір, який більше не знає пощади.

— Значить, втрачати тобі точно нічого. — пробурмотіла я, повільно перехоплюючи мітлу.

Даміан не став чекати. Його зіниці розширилися, стираючи райдужку, і він рвонув уперед. Швидкість була такою, що я побачила лише розмиту пляму. Інстинктивно скинула руку, готуючись випустити залишки сирої магії, розуміючи, що навряд чи встигну…

Але все закінчилося, не встигнувши початися.

Пролунав різкий, сухий хлопок, і Даміан, так і не долетівши до мене пару кроків, захрипів. Його тіло завмерло в повітрі, кумедно перебираючи ногами, а шию стискала чиясь широка долоня.

— Здається, я чітко дав зрозуміти, що в моєму місті має бути тихо. — пролунав за моєю спиною голос, від якого в мене зазвичай починали тремтіти руки. Від люті, звісно ж.

Азраель. Знову він. З’явився з порожнечі саме тоді, коли я… ну, майже впоралася сама.

Лорд стояв, недбало утримуючи вампіра, що пручався, у повітрі. В його образі цієї миті проступило щось таке, що змусило навіть Касика припасти до землі. Очі Азраеля горіли холодним, мертвим полум’ям, а шкіра здавалася неприродно блідою у світлі ліхтаря.

— Ти! — я видихнула, відчуваючи, як страх миттєво перегорає в обпікаюче роздратування. — Я б сама його скрутила! У мене все було під контролем!

— Під контролем? — Азраель кинув на мене швидкий, крижаний погляд. — Твій «контроль», Мірай, зараз ледь не коштував тобі голови.

Він із силою відкинув Даміана в бік колючих кущів, навіть не дивлячись, куди той упав. Вампір тільки охнув, затихаючи в густих заростях.

— З мене досить. — Азраель зробив крок до мене, вторгаючись у мій особистий простір. Від нього пахло грозою і чимось древнім, лякаючим. — Моє терпіння офіційно скінчилося. У тебе є вибір. Або ти приймаєш мої умови і стаєш моєю коханкою, отримуючи захист, або завтра я особисто заколочу двері цієї лавки, а тебе викину за міську браму.

Я набрала в груди повітря, щоб висловити йому все, що думаю про його заступництво, але він просто розвернувся і почав розчинятися в тумані, що затягувався навколо.

— Нехай Безодня поглине тебе разом із твоїми умовами! — крикнула я вслід тіні, що йшла геть. — І щоб темрява тебе там зачекалася!

Касьян підійшов до мене та коротко нявкнув, дивлячись на кущі, де затих кровосос.

— Додому, Касику. — я різко розвернулася в бік лавки, відчуваючи, як усередині закипає справжній бунт. — Він хоче відьму? Він її отримає. Якщо цей самовпевнений індик думає, що може мною командувати… що ж. Нам потрібно все найміцніше з підвалу. Якщо я завтра йду, то піду так, що це місто ще тиждень буде здригатися!

Двері лавки захлопнулися за моєю спиною з таким гуркотом, що Скелет у ніші відчутно здригнувся, а пара порожніх флаконів на прилавку жалібно дзвякнула. Я не роззувалася. Просто пройшла вглиб будинку, залишаючи за собою шлейф із запаху нічного лісу та чистої, концентрованої люті.

— Всі на кухню! — рявкнула, не озираючись. — Жваво! У нас надзвичайний стан.

Домашні притихли. Навіть єноти, які зазвичай у цей час влаштовували перегони стелажами, завмерли.

На кухні було незатишно. Холодне світло місяця пробивалося крізь незашторене вікно, вихоплюючи старий дубовий стіл. Я опустилася на стілець і вставилася в одну точку. В голові набатом стукали слова Азраеля: «Або коханка, або заколочу лавку».

Першим на кухню зайшов Касик. Він уже перетворився назад на звичайного кота і, застрибнувши на стіл, сів навпроти, уважно вивчаючи моє обличчя. Слідом безшумно вплив Каліас, за ним здалася Елоді, на спині якої, вчепившись кігтями в густу чорну шерсть, возсідав Рис. Скелет примостився у дверному отворі – заходити всередину він не любив, вічно чіплявся ребрами за одвірки.

— Цукерок немає. — подала голос Елоді, винувато повівши носом. — Ми доїли останню іриску ще вранці, Мірай.

Я тільки зубами скрипнула. Зараз мені хотілося не цукерок, а чиюсь нахабну голову на блюді.

Апіс, Сіпіс та Іпіс, оцінивши масштаб катастрофи за моєю аурою, перезирнулися. Іпіс кудись зник і за хвилину повернувся, штовхаючи перед собою добряче пом’яту, але запечатану пачку вівсяного печива. Судячи з шару пилу на обгортці, прихована вона була на дуже чорний день.

— Ось. — пискнув єнот. — Ми не їли. Чесно. Це для тебе.

— Дякую. — я механічно відкрила пачку. — Сідайте.

Рис перелетів на спинку мого стільця, Касик підсунув лапою чайник. За десять хвилин на столі диміли кружки: комусь я плеснула молока, комусь води, собі ж заварила чай такої міцності, що він більше нагадував отруту. Це був звичайний погожий день, і від цього ситуація здавалася ще більш сюрреалістичною. Я сиділа, вчепившись пальцями в кружку з чаєм, що холонув, і відчувала, як у мені повільно закипає холодна, розважлива лють.

— Азраель перейшов межу. — почала я, і голос мій здригнувся від гніву. — Він не просто лізе в мої справи. Він поставив ультиматум. До світанку я маю вирішити: або я йду до нього в ліжко на правах «коханки під заступництвом», або завтра ми всі опиняємося на вулиці без даху над головою.

На кухні запанувала така тиша, що було чути, як Рис чистить пір’я.

— Коханкою? — першим порушив мовчання Каліас. Його прозоре обличчя витягнулося. — До мага? Мірай, це ж… це ж негігієнічно! Вони ж пахнуть книжковим пилом, каніфоллю і непомірним его!

— Він не знає, з ким зв’язався. — пророкотав Рис, блиснувши бурштиновими очима. — Дай мені тільки знак, господарко, і я виклюю йому очі, щойно він вийде на свій величезний балкон.

— Ні. — вдарила долонею по столу. — Занадто просто. Я хочу, щоб він пошкодував про кожну секунду, проведену в цьому місті. Я хочу помсти. Такої, щоб Безодня здригнулася.