Глава 9

— Якого туману? — прошепотіла я, оглядаючись і розуміючи, що поряд нікого немає. Навіть звична розмовляти з тваринами, відзначила внутрішнім чуттям собі, що поблизу немає жодних особин. Від відчуття нерозуміння ситуації, я зробила все, як звичайнісінька відьма – розлютилася. — Хто тут?

І у відповідь тиша. Знову оглянула галявину, прислухалася до чуття і знову зрозуміла, що ніхто за час моєї присутності на галявині не рухався, окрім білки, що збирає жолуді. З підозрою зиркнула на мітлу, але тут же похитала головою та задумалася.

Чи можна збожеволіти від стресу? Тому, що це і є причиною всіх проблем із головою. Так. А чи могла я збожеволіти від стресу? Ні, це якась нісенітниця. Відьми й так трохи не в собі, а отже збожеволіти їм не загрожує. Та-а-к, значить це все ж таки хтось тут. А тому сіла на мітлу і з сумом подивилась униз, на листя.

— Цукерки шкода. — не стримавшись, сказала в голос, бо дійсно, шкода. І солодкого, і втраченого зілля, і можливості. Знову згадавши те, що накоїв магічний гад, я продовжила розмірковувати в слух паралельно виплітаючи знерухомлювальне заклинання. — Чи надісадити на нього Зеленого Лаписа? Нехай це маленький, але дуже отруйний, за рахунок своїх лапок монстр легко усуне проблему. Ах чорт, магів убивати не можна.

Сумно зітхнула, хоч я взагалі нікого не вбивала. Надивилася на сестер по ковену, коли вчилася. Проблем потім більше, ніж якби позбутися проблеми гуманнішими способами.

— Позбавиться жертви… хм… — протягнула задумливо милуючись галявою та розуміючи, що щось не так. — А якщо приготувати зілля бодрості та щодня підливати йому потрібну дозу. Так днів через 7 підтримуваний магією з варева він і здохне від недосипання. Буде як природна смерть.

Говорила більше, бажаючи зірвати злість, бо дістали. І містяни вічно незадоволені, й градоправитель гірші за минулого, й прийшлі, які дізнавшись, що тут відьма живе, приходять подивитися, наче я не страшна темна відьма, а рідкісний вид птахів у звіринці короля.

— Закопаю. — мало не прогарчала, бажаючи це дійсно зробити та вже по-іншому оглядала галявину. Он там під берізками місце гарне, там поруч пеньки лежать якраз. — А потім зберу дрова та розпалю багаття, яке вони так люблять розпалювати для темних відьом.

Березки… Задумалася, а потім як громом ударило, адже ці пеньки це моє повалене дерево, яке прийшли порубали. Я ж їх учора на дерева перетворила. Схоже, магія спадає, тому й говорити можуть. І не рухаються ж, коріння то в землі, тому я їх і не відчула, бо зрідниться з природою встигли. І мовчали ж коли спитала. Дурні. Адже я зовсім про них забула, а вони помруть так рано чи пізно.

— Ні, краще зроблю дерево-нежить. Нехай воно зжере цього клятого градоправителя. — і навмисне схаменувшись сіла зручніше на мітлу, полетіла оглядаючи місцевість. На потрібних мені петнистих зупинилася і вигукнула. — О, те що треба! Якраз із двох одне чудове вийде.

І підняла руки для більшої переконливості, на пальцях заграло мерехтіння магічного світильника, яке легко можна було прийняти за вогонь.

— Пощадіть! — пролунав крик двох голосів, які змусили мене посміхнутися.

— А що мені буде за це? — недовга пауза та впевнене:

— Ми допоможемо. — мене аж перекосило від такої пропозиції.

— Не треба. Мені вже допомогли, ось сиджу помсту планую. — махнула рукою та злізши з мітли, сперлася на неї.

— А ви просто візьміть нас у план. — почувся голос від іншої берези, трохи нижче. — Ми багато що вміємо та зможемо допомогти ... взагалі помститися цьому ... ну взагалі жертві.

— Так-так. Можемо. — підтвердило друге деревце.

— А якщо я примушу відловлювати Водоміру Болотисту і потім обмазуватись у її слизу? — посмішка перетворилася на оскал, бо нечисть яку я назвала була однією з найсмердючіших у нашій королівстві. Від її слизу бувало й не відмивалися за роки. Таких людей навіть виганяли з селищ, бо сусіди не були готові терпіти цей сморід.

— Згодні! — заволали два голоси одночасно, на що я зиркнула на них уже з подивом.

— Як ви жити хочете… — простягла з усмішкою та швидко сплела чари, що закріплюють. — Кляніться, що допоможете моїй помсті новому градоправителю.

Коли клятви прозвучали я накинула на них заклинання, яке зробило їхню обіцянку не руйнівною.

Потім я весело махнула рукою та уважно спостерігала за тим, як з дерев показується силует людей. Особливим задоволенням було, коли двоє чоловіків повалилися на підлогу.

— Мої ноги ... — Простогнав той що балакучіший.

— Затекли… — застогнав у відповідь йому другий. І підтягнув руку до носа, бажаючи схоже почухати його, але завмирає побачивши свою руку. Дерев'яну.

Другий не вірячі дивився на свого друга та миттєво оглянув свої кінцівки. Переконавшись, що нічого немає, він видихнув з полегшенням, але напарник його обламав:

— Ніс. — поки мужики звикали до своїх змін, я тихенько вилізла на мітлу.

— Це запорука нашої співпраці. — посмішка на грізне й зовсім зле:

— Відьма?

— Ой, ну дозвольте. Кожен має свої хобі, не потрібно робити з цього проблеми.

— Невже ви всі такі? — з напруженням спитав нижчим голосом чоловік, а я натурально захихотіла.

— А у нас життя, цікаве, але нервове. Тому ми веселі, але злі. Шукайте Водоміра, хлопчики. Мені потрібно п'ять літрів, відро самі знайдете. Коли будете готові надішліть за мною кого не будь, самі не ходіть. Зустрінемось тут. — змовницьки підморгую та піднімаюсь у повітря, залишаючи двох проклятих прийшлих позаду.

Однак підлітаючи до лави, я чула крики єнотів, шипіння фамільяра та помітила, як Ріс нервово кружляв в окрузі. Щось трапилося…