Глава 8

— Ти фокусник недороблений, якого біса сюди поліз?! Навіщо схопив мої речі? Ти розумієш, що мало нас усіх не загубив? — гніваюсь я й бачу, як на обличчі лорда наповзає тінь, яка ніби забирає в нього емоції та ось переді мною купа м'язів із кам'яною фізіономією.

— Ти маєш хоч краплю совісті, Відьмо?

— А що? Накопати? — зі скепсисом поцікавилася та озирнулася. — Віден, веди їх до лікаря, хай якщо треба надсилають когось за зіллєм та травами, він, — я тицьнула у бік градоправителя. — платитиме.

Святий отець швидко кивнув і зникнув, а я повернулася назад до руйнівника моїх планів і помітила, як у нього сіпається око. О, поворотник увімкнувся, він зараз показує в який бік у лорда їде дах.

— З якого це переляк сплачуватиму я? — натурально прошипів він.

— З того, що в цьому, — обвела рукою майдан. — винні ви! Мало було минулого разу, то тепер вирішив ще раз допомогти. Вітаю, тепер ви повинні мені вісім золотих!

І розвернувшись, я закликала магію підмітаючи вулиці від стекла та залишків зілля. Розуміючи, що не охоплю всю територію відійшла від мага, зняла з волосся руку скелета та опустила її на землю, подумки вкладаючи посил, що мені від нього потрібно. Кісточки скріплені магією швидко почали перебирати та вже за хвилину він був на іншому боці площі. За допомогою магії, що резонує від кістяка, я прибрала залишки колишнього замовлення і заново розлютилася.

— Треба ж було полізти! — голосило зло в моєму лиці, накидаючи скріплююче заклинання на грудку сміття.

— За що це я винен вам такі гроші? — рівним тоном запитав чоловік, на що я різко розвернулася, та так, що волосся хльоснуло по щоках. — У коробці навряд чи було золото.

— Ви зірвали мені аутодафе – п'ять золотих. У ящику було товару на два золотих. Ще золотий вимагаю як моральну компенсацію. Інакше присягаюся пітьмою, я на вас наступного разу не невинних піксі нацькую, а нежить чи нечисть, болотяну, ненажерливу. Тож вона спочатку зжере Ваш резерв, а потім і вами просто закусить. — говорила я нервово, а ледве зрозуміла, що людей на площі майже не лишилося подумки покликала мітлу.

— Ось воно що… А я подумав, що ви пограбувати мене вирішили серед білого дня. — сміється він і зараз стає серйозним. — Ти якого біса з моєю спальнею зробила ненормальна? Ти навіщо мене гардеробу позбавила? А дерево в кімнату навіщо відростило? А мене до стелі навіщо прибивала…

Помітивши, що я здивовано кошусь на нього він засумнівався.

— Чи не ти?

— Не я. — підтвердила легко. Адже правда ж. Все це зробила не я. А тому обмірковуючи нові подробиці знизала плечима. — Піксі.

— Ти хвора? — миттю ока розлютився цей ненормальний ричить на мене, ніби бажаючи спопелити поглядом.

— А ти що, лікарь? — відповідаю з не меншою злістю та схоплююся на мітлу, що підлетіла. — Гуляй з від сюди, маг. Тримайся від мене подалі, а краще вали з міста, поки цілий. А гроші...

Я весело потрясла мішком із монетами, який поцупила в нього хвилиною раніше. Відкрило демонстративно висипала на долоню. Не погано, чотири золоті та п'ять срібних монет.

— Решту віддаси потім. — і підібравши кінцівку скелета, що повернулася, я махнула нею на прощання.

Відлітала я швидко, побоюючись, що нова влада не стримає себе в руках і таки відправить мені слід пульсар. Розуміючи, що агресивність далі клекоче всередині, я залетіла в лавку і віддала кістки скелета, розповіла в подробицях, що сталося та дала розпорядження на рахунок городян і святого отця. Сама ж схопила коробку цукерок, мітлу і полетіла на свою улюблену галявину.

Прилетівши знову розлютилася, бо там не було більше поваленого дерева.

— Ні, що він про себе думає? — злилася спираючись на мітлу і їла цукерки. — Допомогти він мені вирішив. ЗНОВУ! Гад! Імбецил недороблений! Його допомога мені щоразу в монети та нерви обходиться!

Виливала потік емоцій та продовжувала заїдати стрес солодким. Поляну злегка замело вже пожовклим листям. Хоча внутрішньо я відчувала, що ще бігають звірята, запасаючись на зиму, але намагалася просто відстежувати, якщо з'явиться хтось небезпечний.

— А піксі підійшли із фантазією. Городяни, як з'ясувалося, побачили не все. — промовляла вголос, щоб усвідомити сказане. — Подумати тільки, приклеїли до стелі. Що ж, тепер цього мало. Кого йому тепер надіслати? Гідру болотяну? Дитя цілком пролізе у вікно, якщо голови по одній залізуть. Або краще підкинути йому смердючих грибів? Чи отруїти?

— А якщо прокляття? — почувся неподалік чийсь голос і я здригнувшись розсипала цукерки, бо наближення цього «хтось» не помітила.