Глава 6

— Пані Відьма! — продовжує кричати чоловік одягнений у світлій рясі.

— Батько Відан! — шикнула я на візитера та поспішила розрахувати дочку коваля. Коли ж вона пішла, до мене підскочив хлопець, на вигляд трохи молодший за мене. — Що у вас?

— Біда! Мені хана! Пані Відьмо, рятуйте! — зачастив він заламуючи руки, а я придивилася уважніше.

Світле волосся, тонкі губи, гладкі риси обличчя, блакитні очі, які зараз гарячково бігали на моєму обличчі шукаючи хоч краплю розуміння.

— Пані Відьма! Благаю, допоможіть!

— Та що сталося? — награно-співчутливо питаю та бачу, як у хлопця починає смикатися око.

— Новий градоправитель стався! — слідом за цим слідувала неперекладна ідіома, що в неприємних фарбах описує нову владу. — Він перевіряє всі звітності, розумієте? Лютує за будь-якої помилки. А в мене норму за попередній квартал не виконано! Допоможіть, Пані Відьмо!

— П'ять золотих. — усміхаюся спокійно, так ніби назвала ціну звичайнісінького зілля. Світлий служитель аж подавився своїми стинаннями, закашлявся, а щойно вирівняв дихання заволав, відкидаючи ввічливість:

— Грабіж! Адже ми з тобою на трьох зісловилися.

— Два золоті за терміновість. Як я розумію ти мене сьогодні спалювати збираєшся?

Так-так, саме те що ви подумали. Мене ритуально спалювали кілька разів на рік. Місцеві звичні, їм це тільки як ще одна розвага. Я теж не в образі, з трьома золотими та знаннями як уникнути аутодафе. А все через те, що цього святого отця буквально заслали в наше схудле містечко, бо його було не шкода. Але обов'язкові звуження популяції відьом та інших тварюк мороку ніхто з нього не знімав. А я тут єдина істота темна. Тому мене звичайно спробували спочатку, як належить – спалити. Але ось не врахували, що темним відьмам дуже не подобається, коли їх втомлених після робочого дня, висмикують прямо з ліжка та прив'язують до ритуального багаття. Шрам від того самого ритуального багаття у Відена залишився досі, хоча минуло вже трохи більше кількох років.

— Зараз. — кивнув хлопець і зажурився.

— Ну ось, а в мене з самого ранку натовп клієнтів. — знизую плечима та бачу, як молодий святий отець зовсім опускає голову.

— У мене лише три є. — і такий у нього вигляд був, як у побитого собаки, що я зробила те, в чому ніколи й нікому не зізнаюся – пожаліла.

— Тоді давай зараз три золоті, а потім ще два, коли з'являться. — останнє могло взагалі означати, що ніколи, але хлопець платив вчасно та ніколи не скупився на подяку, закриваючи звітність.

— Справді? Звісно згоден! Вже біжу! Я це, за годину за тобою прийду, палити та заодно гроші занесу. Дякую! — він мало не стрибав від радості. Але перед виходом зупинився, зітхнув глибоко кілька разів і серйозно вийшов за двері.

Це був наш договір. Я даю себе не-до-спалювати, він платить мені та при цьому не псує репутацію злої темної відьми. Мені подобалося, що городяни мене якщо не боялися, то поважали та здорово побоювалися і міняти щось – не хотіла.

Десь зверху почувся скрип ланцюга й я піднявши голову побачила Апіса в тиху лакаючого якесь зілля на люстрі.

— Ти що п'єш, паршивець? — не злилася, на це не було жодного бажання та сил. Але здорова цікавість навпіл із занепокоєнням були присутні.

— Саме так, ти що п'єш? — пролунав десь під прилавком невдоволений голос Іпіса, а його брат Сіпіс говорив уже зовсім ображено:

— Ще й без нас.

— Прострочку. — лаконічно відповів нам усім єнот і залакав у подвоєному темпі, здається цілком серйозно побоюючись, що хтось полізе відбирати.

Полізли. Брати пухнастого звіра були зовсім не згодні з тим, що щось п'ю без них. А судячи з короткої відповіді, ще й вкрадене. Поки домашні лаялися, я покликала привида:

— Каліас. — майже одразу поряд зі мною зіткалося напівпрозоре з синюватим відливом тіло некроманта.

— Хазяйко?

Прив не пам'ятав своє людське життя, але добре пам'ятає його після, коли прийшов до тями на цвинтарі, як ширяв над своїм надгробком. Там від сусідніх духів він і дізнався, що був колись сильним магом смерті та прожив понад вісімдесяти років, що досить рідко для людей його професії. Найчастіше маги, які так близькі зі смертю, скочуються за межу до сорока, залишаючись без життєвих сил. Але Каліас Анор примудрився якось дожити до старості. А за роки проведені на цвинтарі – навчиться заново тому, що вмів раніше та забув з переходом в іншу форму. За його словами, було дуже смішно доводити некромантів до сказу або найбанальнішого переляку, так, що прийшлі кидали свої речі, в яких були й підручники. По них він й вивчився. Але в останню сотню років на цвинтар ніхто не приходив, ні маги, ні нові сусіди. А тому він був безмірно радий, коли на занедбаний цвинтар прийшла мила та вредна я. І коли запропонувала стати хранителем, він погодився навіть не розбираючись, просто тому, що знемагав від нудьги. І тепер примара якій далеко за двісті років називає мене хазяйкою та завжди підтримує у темних справах.

— Що вони п'ють? — вказала пальчиком з акуратним манікюром на люстру, де єноти вже дружно пили якесь зілля.

— Релект. Дістали із непридатної партії. Це вони запивають ті гриби, які з майстерні стягли. Не хвилюйся, у запасах ще багато. — побачивши як я насупилась поспішив заспокоїти мене дух. Зілля Релект це майже чиста магія зціджена по краплині в комплект корисних для здоров'я компонентів. Його часто використовують коли сил не так багато, тому що воно відгукується маленькими розрядами струму по тілу.

Глянула на верх і справді побачила як по шерсті єнотів біжать іскорки та вона встає дибки. Посміхнувшись тому, що в мене вдома скоро буде три заряджені кульки махнула рукою приву:

— Доглянь за ними та за лавкою. Я пішла готуватися, мене скоро спалювати прийдуть. — легка усмішка таки наповзла на моє обличчя і похитуючи стегнами я попрямувала до сходів попутно наспівуючи частівку. — Я відьмочка вредненькая, помщусь за кожен гріх,
зроблю тобі я темну й посміхаюсь у тіні.