Глава 2

Підхоплюю коробку і другою рукою забираю із собою самого котика. Він від такого зухвалого дійства аж зашипів, поки я тягла його на другий поверх, до себе в кімнату. Не слухаючи лайки невдоволеного фамільяра, я залізла на сітку, розтягнуту під стелею, прямо поруч із віконцем. Шалена кількість подушок справляла враження ліжка, а теплий плед й зовсім довершував це.

— Ну, відпусти ж ти мене, Мірайка! — з істино котяче-муркотливою манерою вимагає Касьян.

— Ні-і. — легко відповідаю йому і притиснувши однією рукою, щоб він не втік, відчиняю коробку.

— Ну, навіщо я тобі? — натурально завив котик, коли я запустивши одну цукерку в рот почала посилено його гладити.

— За тим. Ти моє заспокійливе.

— Я ж не цукерки! — бурчить він у відповідь, а я лише посміхаюся. Хоч він і намагається вирватися, але пазурі не випускає. Пам'ятає мою обіцянку обстригти їх, якщо він ще хоча б раз застромить їх у мене.

З Касьяном ми пов'язані давно. Ще коли мені було сім і сила тільки починала прокидатися до мене прибилося чорненьке кошеня. Худорлявий, трохи кульгавий і вічно крокуючи по п’ятам непосидючка. Відігнати його у мене не вийшло, а коли через п'ять днів він наситившись моєю силою заговорив – стало ясно, що я обзавелася фамільяром. Минали роки, ми обидва дорослішали, тепер дві дорослі особи намагаються приховати від навколишнього світу свої дитячі сторони. І саме тому він зараз обурюється, боїться вийти з образу імпозантного та навченого фамільяра. Хоча я чудово знаю, що йому подобається, коли ми сидимо так удвох.

— Ти краще за цукерки, Касику. Ти знав, що коли я гладжу, у тебе виробляється феромон заспокоїн? Ні? А я знаю, ось і заспокоюй мене. — несу відверту нісенітницю й вже легко глажу фамільяра, що розвалився на мені. Схоже, він справді міцно задумався над своєю роллю живого антистресу, поки я методично одну за одною їла цукерки та намагалася заспокоїтися.

Дійсно намагалася, бо всередині вирує роздратування. Не на Гранді, тому я помстилася та забула. Хоча й треба подумати, звідки він дістав моє “приворотне” зілля. Адже сам не купував. Та й я готую зілля, яке лише посилює почуття закоханості, замість приворотного. Бо до останнього в мене особиста ворожість. Але це добре. Це можна з'ясувати за журналом продажів. Що цікавило та дратувало більше – наявність мага у місті. Причому якщо вірити його словам, то він новий градоправитель, а отже, всі домовленості з містом у мене автоматично анульовані. Бо маги ненавидять відьом. У нас ворожнеча, справжнісінька, кровопролитна й вікова. Поняття не маю який чорт його смикнув мені пропозицію зробити. Але схоже цей маг взагалі на голову хворий, бо він спробував мені допомогти?! Мені! Дипломованій чорній відьмі! Допомогти! Така образа тягне як мінімум на смертельне прокляття, якщо не на прокляття роду.

— Міраєчка, кого вбивати збираємося? — легко спитав кіт, який побачив мій звірячий вираз обличчя. Так, цукерки не допомагали.

— Хазяйка, там це, прийшли взагалі. — з’явився в кімнаті привид з блакитним відливом. Обличчя винне, а очі так і блищать інтересом.

— Хто? — скривилася від того, що цукерки скінчилися.

— Та це…, хтойсь з вами поруч стояв. Ну ослячі вуха, блазенське вбрання. Ну маг… З квітами та тортиком. — і ось Каліас щось каже, а з кожним словом дедалі більше з кімнати зникає. Замовчавши на кілька секунд, ніби задумавшись, додає. — Він каже, жениться прийшов.

— Що-о-о-о?! — схоплююся, б'юся головою об дошки, адже лежала на самому краю й спостерігаю як дух і зовсім випаровується геть. У якомусь сказі дивлюся на кота, Касьян своєю чергою вже тупає до дверей велячи хвостом. — Ти куди?

— До мага хочу дізнатися, що він від тебе насправді хоче. — ця фраза якось загасила мою пожежу гніву. Але не роздратування і я з сумом поглянула на порожню коробку цукерок. Привид правий, просто так маг би, навіть найвідбитіший, свататися не прийшов, а значить йому щось треба.

— Мене почекай. — зітхнувши повзу на вихід. А чого гадати? Адже можна все дізнатися. Не розповість одразу, то під тортурами зізнається. А завдавати фізичної шкоди для цього необов'язково, хай бодай моральні витримає.

І справді. Коли ми з Касьяном спустилися в лавку, допит упереміш з тортурами йшов у самому розпалі.

— А навіщо це тобі квіти? — запитував Апіс.

— Отруїти нашу господиню надумав? — підтримав брата Сіпіс.

— Не дамо в образу відьму! Вона наша! — теж вклинився Іпіс і всі три єноти на всю горлянку підтвердили вже сказане:

— Наша! — а потім одна хитра морда залізла на мага й давай дряпати йому обличчя. І ось би ще нормально дряпав, так-ні Сіпіс просто відволікав, коли Апіс з Іпісом – торт крали.

І ось хто б мені сказав три роки тому, що ці маленькі перелякані звірята, яких ми з котом підібрали по душевній чорноті – поселяться у мене на люстрі. Ніколи б не повірила. Але віра це одне, а командна робота – інше. Двоє активних злодюжок здійнялися і допливши до люстри вмостилися там, разом із награбованим. Сіпіс же як тільки просік, що діло зроблено намилив лапки навтьоки. Але мої домашні не очікували, що маг відсміявшись від такого зворушливого нападу – виявить пропажу і скористається магією. Я до речі теж не очікувала, тому що в мене в лавці крім мене та домашніх до цього ніхто чаклувати не міг – максимум крихти іскор. Але цей індивід тримав єнотика за шкірку навісу, при цьому навіть не торкаючись до нього.

— Негайно відпустіть мого вихованця! — голос твердий, постава пряма, а всередині буря – це таргани перебирають картотеку пам'яті, щоб дізнатися, звідки в нього магія.

— О, а ось і Пані Відьма. — награно зрадів маг і Сіпіс полетів на підлогу, лише в останній момент знову зависнувши в повітрі вже з власної ініціативи.

— І що новому лорду градоправителю знадобилося в моїй лавці? Вибачте, але в чисте й світле кохання з першого погляду я не повірю. — на мої слова візитер розлютився, але швидко взявши себе в руки він усміхається.