Розділ 15

Не встигла Андрея повернутися в свою кімнату, як в дворі університету знову піднявся переполох. Вона не знала як, але лірійцю вдалося це. Щоправда, цього разу процесом розслідування керував не відповідальний детектив, а прокурор. Високий темноволосий маг суттєво виділявся на фоні поліцейських у своїй формі.

Він віддавав чіткі команди і не без сарказму відповідав на мляві заперечення детектива. Усе це привернуло неабияку увагу студентів. Вони наче п’єсу дивилися. Оточивши імпровізовану «сцену» тісним кільцем, студенти жваво обговорювали усе, що бачили. Не залишалася без уваги і зовнішність правоохоронців.

Андрея за усім цим спостерігала здалеку, озброївшись для надійності підручником з історії магії. Цей предмет стояв у її розкладі першим серед завтрашніх занять. І як не соромно у цьому зізнаватися, раніше він її анітрохи не цікавив.

— Що читаєш? — несподівано запитали у неї за спиною, і Андрея мало не звалилася з перил.

На щастя її піймали до того, як вона впала. Різко видихнувши, вона згорнула книгу і зістрибнула з перил. Вакхарійка… Це була вона. Якусь мить Андрея роздивлялася незнайомку, особливу увагу приділивши її чолу.

— О, — безпомилково розпізнала об’єкт її допитливості вакхарійка, — це аманокіджу, — торкнувшись пальцями каменя, пояснила дівчина. — Емм… По-вашому – всевидяче око.

— Вибач, — поспішила виправдатися Андрея, — я не хотіла так витріщатися. Просто…

Дівчина відчула як червоніє, і вакхарійка у відповідь усміхнулася.

— Я уже звикла, — добродушно відповіла вона. — Це підручник?

Андрея опустила погляд на книгу в своїх руках і згадала, про що її запитувала вакхарійка.

— Це… Так. Я просто… Насправді, — несподівано чесно зізналася вона, — мені було цікаво, що відбувається у дворі, але там уже і так багато народу, тож…

— Ти вирішила, що з балкону бібліотеки вид буде не гіршим, — закінчила за неї вакхарійка. Андрея усміхнулася і кивнула. — Чесно кажучи, — підійшовши до перил, промовила дівчина, — мені також цікаво що тут відбувається. Через збій в роботі порталів ми прибули сьогодні пізніше. Почуваюся так, наче пропустила все найцікавіше.

Андрея прослідкувала за її поглядом і побачила як правоохоронці виносять зі складу демонтований трипорт.

— Студента розполовинило на світанку під час телепортації, — чесно відповіла вона.

— То он чому ми так довго не могли отримати дозвіл на переміщення. До речі, я – Амано Інгу.

— Амано, тобто всевидяча? — не втрималася від запитання Андрея, і дівчина хмикнула.

— Ти кмітлива, — похвалила її вакхарійка. — Амано – це ім’я мого клану. Мене змалку вчили розпізнавати і тлумачити знаки. Але заглянути в майбутнє так ні разу і не вдалося. Мабуть, тому мене сюди і запроторили.

— Я – Аніка, — представилась у відповідь Андрея і дівчина злегка нахмурилась.

— Це ім’я звучить неправильно…

Андрея здригнулася і відчула як блідне. Вона хотіла було виправдатися. Але слова застрягли в горлі. Що сказати? Та й що мала на увазі вакхарійка? Краще просто змовчати…

— Інгу, те рау лу. — Вакхарієць вийшов на балкон і окинув Андрею допитливим поглядом. — Хо ер е?

— Вибач, — ввічливо перепросила дівчина. — Цей невихований хлопець – мій брат – Амано Іре. Іре, розмовляй так, щоб вона тебе розуміла.

— Ми тут не для того, щоб заводити нові знайомства, — крізь зуби прошипів вакхарієць, окинувши Андрею невдоволеним поглядом.

— Вибач ще раз, — стиснувши пальцями плече брата, перепросила Інгу, — Іре зовсім не хотів тебе образити. Може повечеряєш з нами?

Погляд Іре був красномовніше всяких слів. Його блакитні очі буквально випромінювали ненависть. Але Андрея не могла на нього за це злитися. Роздратування викликала наступна його фраза.

— Те сее он рае оно ше ере делік, — буквально прошипів він в обличчя сестрі.

Андрея погано знала вакхарійську, хоч і вивчала її в університеті, і все ж суть вловила безпомилково.

— Інгу, дякую за запрошення, — натягнувши на обличчя усмішку промовила вона, а тоді перевела холодний погляд на її брата. — Але я поки не планую ставати чиєюсь закускою.

Якщо вона правильно все переклала, Іре мав на увазі, що сяде з нею за один стіл тільки якщо вона буде основною стравою. Тож, оминувши збентежених вакхарійців вона притиснула підручник до грудей і поспішно покинула балкон.

Цікаво звісно було додивитися чим закінчиться «вистава» із розслідуванням, але залишатися на одинці з кровожерливими вакхарійцями не хотілося. Та й клан Амано, не просто так носив свою назву. Мало на що здатні ці провидці. Треба бути з ними обережнішою.

З такими думками вона і попрямувала назад у гуртожиток. Студентам не заборонялося бродити територією університету навіть у ночі. Але Андрея не хотіла привертати зайвої уваги.

Вона все ще переймалася тим, що її може хтось впізнати. Хтось, хто добре знав Аніку. Завдяки лірійцю вона зовсім не відчувала голоду, а тому збиралася раніше лягти спати, щоб добре відпочити перед завтрашніми заняттями, але її планам не судилося збутися.