Розділ 2

Рікхард Мерин якраз приміряв новий костюм. До слова, чорний колір йому неймовірно личив, а фасон одежі додавав ширини його плечам. Сіду все подобалось. Це був уже п’ятий костюм, і на ньому він вирішив зупинити свій вибір. Саме в цьому вбранні він і прийме пост Глави Відомства неспокійних душ з рук короля.

Якби не старий інтриган, він би зараз уже був першим принцом Окти: саме його батько був останнім живим представником королівського роду (його мати була двоюрідною сестрою попереднього короля). Вони ішли до цього роками, відколи стало відомо про безплідність монарха. Але всього один лірійський вилупок!..

Рікхард глибоко вдихнув і заглянув в очі своєму відображенню. Як і десять років тому він був красенем. І він збереже свою молодість ще на довгі роки. А старому покидьку залишилося від сили років п’ять.

Треба ж було йому влізти зі своїм законом про спадкування престолу. Але це нічого. Ще трішки залишилось і він подбає про те, щоб дідуган, врешті, відмовився від своєї божевільної ідеї.

— Цей костюм, — зрештою, повідомив він слузі, що увесь цей час терпляче чекав у нього за спиною. — Підготуй мені його на завтра.

— Як накажете, сіде, — покірно схилив голову хлопчина, і Рікхард тільки чудом стримав глумливу посмішку.

Цей простак служив сіду вже п’ять років і відверто боготворив його. Воно і не дивно, Мерин практично витягнув його з трущоб.

Зізнатися чесно, йому подобалося, коли на нього дивилися як на божество. Ось чому усі його слуги і підлеглі були простаками. Від магів надто багато проблем. Вони дивилися на нього як на рівного, а деякі і зовсім вважали себе кращими за нього. З ними потрібно було бути обережним. А з простаками… Навіть якщо і виникали якісь проблеми, достатньо було клацнути пальцями, щоб вирішити їх.

— Як твої сестри? — запитав він.

Людям подобається, коли їхні слова запам’ятовують, він помітив це ще коли був дитиною і відтоді уважно слухав усіх і кожного, щоб пізніше схилити їх на свій бік.

— Дякую, сіде, вони були безмежно вдячні отримати від вас такі дорогі подарунки, — очі хлопчини загорілися вдячністю, і аристократ все ж усміхнувся у відповідь.

Дорогі подарунки – це дві сукні і дві шпильки для волосся, які вибрала його секретарка. Як на нього жіночка одягалася жахливо, і все ж смак у неї був. Цей костюм йому підібрала також вона.

Можливо, він навіть буде за нею сумувати. До того ж доведеться тепер терпіти біля себе цю кляту переселенку.

Наче у відповідь на його думки двері гардеробної відчинилися і всередину увійшов секретар Рім. Уже з одного погляду мага він зрозумів, що щось пішло не так, а тому, скривившись, відправив слугу геть.

— Що, не вдалося дістати його голову?

Він уже починав шкодувати, що не відвідав страту особисто. Ніхто б його ні в чому не запідозрив. Маги були частими гостями на таких заходах.

— Проблема не в цьому, — глухо відповів секретар.

Рікхард мимоволі опустив погляд на руки мага. Чоловік нервово перебирав пальцями шматок паперу.

— То в чому справа? — мимоволі насторожився сід і завмер, очікуючи відповіді.

— Його не стратили. Хтось розділив з ним клеймо смертника…

****

Андрея сиділа на підвіконні уже декілька годин і несвідомо виводила в пилюці символ. Це було, мабуть, останнє, що вона бачила перш ніж осліпла. За вікном падав дощ, і під розмірений стукіт крапель, її хилило в сон. Було неймовірно тихо і спокійно. Маєток, в якому вони переховувалися, знаходився на пагорбі в хащах. Безсумнівно, раніше це було чудесне місце.

Вдалині від людей і столичної метушні, сім’я, що жила тут, мабуть, була щасливою. І столицю звідси було прекрасно видно, як на долоні. Вона навіть могла роздивитися район в якому жила.

Лірієць сказав їй забути. Забути все… Ким вона була, що любила… Близьких їй людей. Було справді мало тих, хто став би оплакувати її смерть. Але коли справа стосується смерті хіба має значення кількість засмучених?

Їй страшно було уявити, яким ударом це може стати для її матері. Вона заледве пережила смерть батька, а тепер…

Андрея тяжко зітхнула і опустила голову. Рука знову перестала слухатися. Що дивовижно, вона відчувала наче рухає пальцями, але її рука не реагувала.

— Це називається розсинхронізацією. Звичне явище для переселенців, — заспокійливо промовив лірієць у неї за спиною і, підійшовши до підвіконня, протягнув їй чашку з трав’яним відваром.

Тільки трав тут і було в достатку. Холодно, сиро… Будинок розсипався на очах. Здавалося, в домі не залишилося стіни не покритої зверху до низу тріщинами. Подекуди шпари були такими широкими, що туди запросто могла поміститися долоня дівчини.

Андрея нахмурилась і зміряла лірійця ворожим поглядом. Їй не подобався його план, якщо це взагалі можна було назвати планом.

— Що це? — поставивши чашку на підвіконня, після того як вона відмовилася її взяти, запитав чоловік.

Андрея поспішно стерла символ, який увесь цей час вимальовувала, і виглянула у вікно.