Розділ 13

«Здається я знаю, як вони уникають підозр після переселення»

Це був перший надпис у подарованому ним дівчині блокноті. Але замість радості чи вдячності за допомогу у розслідуванні, Лірен чомусь відчував нудоту, що поступово посилювалась. Він мав відкритий доступ до її думок, а тому не складно було здогадатися, що вона має на увазі.

І йому чомусь не подобалося те, що вона задумала. Першою реакцією було заборонити їй втручатися. Але коли ручка торкнулася блокнота, він не зміг придумати, що написати. Він уже достатньо добре знав її, щоб зрозуміти, яку це викличе у неї реакцію.

Безумовно, якщо він напише їй цього не робити, вона не послухає його. Більше того, враховуючи її характер, зробить це наперекір.

Тоді він спробував змінити підхід.

«Прокурор Максвел займеться цим»

Ще до того як він закінчив речення в голові дівчини піднялася хвиля обурення. І він мимоволі потер пальцями скроні. Її думки завжди були такими гучними і сумбурними.

Він думав, що уже звик до цього, але зараз коли намагався вловити суть, відчував як його голова розколюється надвоє.

«Я просто зроблю вигляд, що знову цим цікавлюся. Це не повинно викликати підозри, адже Аніка уже минулого року цікавилася програмою обміну і викладачі в університеті знають про це»

Ця жінка… Лірен мимоволі скрипнув зубами. Чому вона просто не може сидіти спокійно? Він вважав, що достатньо їй розповів, аби викликати бодай дрібку страху.

— Що з тобою? — повернув його до реальності голос Шейна, і Лірен невдоволено зиркнув на нього. Хлопець наполягав на зустрічі, і не те щоб лірієць не здогадувався про що той хоче поговорити. — Це ж парні блокноти, так? З ким переписуєшся?

Шейн спробував зазирнути в блокнот, але лірієць захлопнув його. Хоча в цьому не було жодної потреби. Демоноборець не зміг би нічого прочитати, як би не старався.

— Ближче до суті, — повернув він демоноборця до предмету зустрічі.

Він був впевнений в своїй ілюзії. Ніхто не впізнає його обличчя. Але приховати ауру пожирача, практично неможливо. Тож, він як і зазвичай маскувався під чистокровного лірійця. Його обличчя мало інший вигляд, і все ж краще буде, якщо їх не бачитимуть разом.

— Чому саме тут? — собі під носа пробурмотів Шейн.

Бібліотека і справді не підходила для розмов. Попри наявність відвідувачів, в приміщенні було настільки тихо, що кожне слово, здавалося, відлунює від стін. Але Лірен і не збирався йому нічого розповідати. Тож і місце зустрічі змінювати не було сенсу. Адже саме тут часто буває один із ймовірних підозрюваних менталістів – учень Андромахи, Кайран Лахес.

Лірен щиро сподівався, що архімаг не причетний до злочинів. Принаймні, він не здавався тим, хто здатен на подібні звірства. Саме тому і був першим хто спав на думку. Адже, в першу чергу їм потрібна була допомога. Без цього їм не впоратися з менталістом злочинців.

Ось чому він вибрав стіл розташований неподалік від входу. І безперервно спостерігав за тим хто входить і виходить з бібліотеки.

— Байдуже, — різко видихнувши, мовив Шейн і стишив голос. — Я бачив на ній сліди твоєї магії, і першим іменем, яке вона згадала, було твоє ім’я. Отже, ви бачилися після інциденту. — Лірієць кинув на демоноборця байдужий погляд. — Це вона розділила з тобою клеймо смертника?

— Ні, — коротко відповів лірієць і перевів погляд на вхідні двері.

Він розумів, чому Шейн знову запитує про це. Це могло б багато чого пояснити.

— Тоді коли ви востаннє бачилися, і яку магію ти до неї застосував?

— Це все про що ти хотів поговорити? — холодно перепитав Лірен.

Шейн здригнувся і стиснув руки в кулаки.

— Розумію, в тебе зараз інші пріоритети, — мало не крізь зуби, прошипів Шейн, —але для мене ніколи не буде нічого важливішого за Аніку. Вона не проста забула усе, а ще й втратила усі свої знання і навички. Навіть деякі її звички змінилися. Не мені тобі розповідати, наскільки важливі знання для магів. Ти ж знаєш, якою вона була розумною, зараз же не розуміє елементарних речей. Наче зовсім інша людина…