Пролог

В залитому теплим світлом кабінеті короля панувала похмура атмосфера. Показовий спокій монарха нікого не міг обманути.

На столі перед ним лежали кристали вайкаріту і виготовлені з них кулі. Одна з яких була заповнена небезпечною вогняною магією. Але король, здавалося, був зайнятий читанням.

— Ви мали рацію, Ваша Величносте, — порушив тишу молодий хлопчачий голос.

Король хмикнув, не відриваючись від книги. Це позбавлене магії тіло швидко старіло. За якісь тридцять років його обличчя покрилося глибокими зморшками, а голову вкрила сивина. Він більше не міг обійтися без окулярів, настільки погіршився його зір. І тільки розум короля все ще залишався ясним.

— Вони стали зухвалішими, відколи я втратив силу…

— Ви збираєтеся втрутитись?

Король згорнув книгу і зняв окуляри. Контрабанда, найманство, торгівля людьми. І це ще далеко не повний перелік…

Він прекрасно знав, хто за усім стоїть, але йому завжди бракувало доказів. Подекуди він шкодував, що не скористався вчасно послугами таємної служби. Достатньо було віддати всього один наказ. Тепер уже надто пізно.

Все було помилкою: розкриття ритуалу; створення Відомства неспокійних душ…

З самого початку цей ритуал не повинен був потрапити в руки людей. Навіть лірійці не користувалися цими знаннями так бездумно.

Дивно, що ніхто з богів досі не втрутився. Стільки невинних життів було відібрано.

— Було б значно простіше, якби у мене досі була магія…

— У Вашої Величності є я, — сміливо виступив хлопчина, і король тепло усміхнувся йому.

— Скажи мені краще, вам вдалося знайти Лірена? — замість відповіді запитав монарх.

І хлопець перестав усміхатися. Ні для кого із них ця розмова не була легкою.

— Він майже увесь час проводить з прокурором Максвелом, — промовив він і несподівано відвів погляд. — Схоже, Рен застосував заборонену магію.

Король тяжко зітхнув і перевів погляд на вікно. Що ж цього слід було очікувати. Він, ймовірно, почувався зараз покинутим і зрадженим. У них не було можливості поспілкуватися один на один. А тому хлопчина не знав, що його життю нічого не загрожує. В його розумінні той день мав дійсно стати останнім днем його життя.

— Ментальна магія? — уточнив монарх і хлопчина кивнув. Враховуючи його характер, прокурор ще легко відбувся. — Треба буде відправити до нього менталіста пізніше.

— Мені не втручатися?

Король хмикнув і знову подивився на хлопця. Не так багато часу минуло з їхньої останньої зустрічі, а він уже, здавалося, скинув декілька кілограмів. Обличчя мага змарніло. Навіть його шкіра здавалася блідішою ніж зазвичай. Ще й синці залягли під очима. Королю кортіло дізнатися, як у хлопця справи, чи добре він харчується, чи достатньо часу виділяє на відпочинок…

— Думаєш, зможеш чимось зарадити? — натомість запитав він.

— Не впевнений, що моїх сил вистачить для цього…

Що йому подобалося в хлопчині – він завжди тверезо оцінював свої можливості.

— Ви уже знаєте, хто розділив з Ліреном клеймо смертника?

— Думаю, що так… Ймовірно, це та студентка, з якою вони були близькі раніше. Здається, вона вдає амнезію…

— Що ж, у цього хлопчини надто складний характер, тож і друзів не так багато. А тим паче таких, що погодилися б ризикнути заради нього своїм життям. А чому ти вирішив, що вона вдає амнезію, може Рен і з її пам’яттю попрацював?

Хлопчина прочистив горло і заглянув йому в очі.  

— По-перше, її звуть Аніка, і як з’ясувалося, Лірен дав їй це ім’я. По-друге, вона не схожа на того, хто втратив всі спогади. Ти знаєш, я попросив Дерека простежити за Ліреном. І вони уже декілька разів зустрічалися з дня страти. А ще вона цікавилася королівською родиною. Хоча, в навчальній програмі першого курсу поки немає нічого пов’язаного з королівським родом.

Король злегка нахмурився і погладив пальцями бороду.

— Схоже, вона щось знає…

— Цілком може бути…

— Що ж, в такому випадку наглядай за нею як слід. І простеж, щоб з нею нічого не трапилось. Рен засмутиться, якщо дівчинка постраждає.

— Чи не простіше буде зв’язатися з ним напряму?

— Ні, — заперечив король, — ще не час.

— Але, батьку…

Король стукнув кулаком по столу і наполохано роззирнувся довкола. Двері кабінету були зачиненими, закляття, що захищали від прослуховування все ще були на місці. Хлопець увійшов у кабінет через таємний хід, тож його ніхто не бачив. І все ж…

— Я казав тобі не називати мене так. Не тут, — стишивши голос, нагадав король і хлопчина, глитнувши, кивнув. — Навіть у стін є вуха…