Глава 11

З’являємося у вітальні, і нас одразу пригощають офіціанти коктейлем «Кровава Мері», який приготували, за особливим рецептом Поліни. Це я знаю точно. Офіціанти цього року одягнені у яскраві костюми чортів, з мерехтливими червоними рогами. Кругом чигає безліч всілякої моторошної нечисті. Якщо чесно, мене ці костюми трохи лякають. Я люблю легку містику та магію, але лише легку. Бо всі решту страшилки мене по-справжньому лякають. Напевно саме тому я не розвиваю свій особливий відьомський дар. Це точно не моє.

Кліпаю, коли опиняюся в обіймах, свого загадкового панича, від присутності якого мліє серце.

Переводжу погляд на вхід у вітальню, бо мою увагу привертає рух. Кліпаю, і розумію, що це Оленка приїхала. Я б не упізнала подруги, в костюмі досить звабливої відьми, якби її не видавало вогняне волосся.

Мимоволі посміхаюся, адже подруга теж не одна, а у супроводі високого чоловіка, одягненого, у костюм відьмака.

Подруга наближається до нас. І я помічаю, що й Поліна зі своїм кавалером теж іде до нас.

Вітаємося. Обіймаємося, та знайомимо своїх чоловіків.

Супутника Оленки звати Іван, за маскою його розгледіти не можливо, але достатньо того, що наша вогняна подруга сяє від щастя.

Тільки збираємося йти, аби розпочинати свято, як у вітальні з’являється Ксенія, і вона теж не одна.

Знову всі перезнайомилися. Супутника Ксенії звати Вадим.

Ми з дівчатами щасливі. Настрій піднесений. Нарешті розпочинаємо свято. Ведучі шалені. Веселять усіх моторошними забавами. Веселими запальними конкурсами. Поліна пригощає всіх ситними стравами. Шведський стіл прогинається від різноманіття наїдків та вишуканих частувань.

Ми розважаємося. Сергій постійно поруч. Не відходить ні на крок, і не пропускає найменшої можливості пригорнути мене.

Близько одинадцятої, мені на телефон приходить повідомлення.

«Орисю, чекаю на тебе у моїй студії...».

Розгублено зиркаю на свого панича, і бідкаюся як маю сказати йому, що мушу відлучитися.

— Сергію! — у пів тону кличу чоловіка. І коли він переводить погляд на мене повідомляю. — Мені потрібно до подруг...

— Надовго? — одразу напружується чоловік.

— Сергію, на певний час, — напевно нічого не можу сказати, адже інколи наші гадання затягуються понад годину. — Ти залишся з хлопцями. — помічаю, як Поліна першою йде до потаємної езотеричної кімнати, яка знаходиться у цокольному поверсі цього будинку. Нервово кліпаю, і заглядаю в очі свого супутника. — Розумієш, у нас традиція така, кожного року, тридцять першого жовтня, ми ворожимо... Тож...

— Гаразд, іди! — Але якщо мені стане сумно, я знайду тебе та заберу. Тож не ображайся.

Я посміхаюся. Мені подобається легка нахабність мого кавалера.

— Добре, я не проти.

Сергій на мить притягує мене до себе, і поцілувавши в щоку, відпускає.

— Гаразд біжи, моя красуне. І не мрій, що я піду так і не діждавши тебе. Я обов’язково дочекаюся твоєї появи.

Я посміхнувшись, йду за дівчатами, які одна за одною шнуркують з вітальні.