Глава 4

Може їм взятку запропонувати? Але як?

Напружено мізкую й виходжу з машини. Нервово гукаю чоловіків, що йдуть до поліційного авто, яке стоїть на узбіччі, й мигає проблисковими вогнями.

— Хлопці, зачекайте!

Чоловіки зупиняються, я ж наближаюся до них повільно та несміло. Відчуваю як вся тремчу. Мені так страшно.

А раптом ще статтю про хабарництво припишуть..?

— А давайте, я краще пригощу вас вечерею. — все ж на свій страх та ризик пропоную.

— Але ви ж здається поспішали? — скидає брову до гори перший чоловік.

— Ну, так! — опускаю очі, підбираючи потрібні слова. — Я замовлю вам вечерю, а ви вже вирішите чи вечеряти будете у двох, чи зі своїми половинками...

Чоловіки не встигають відповісти, як біля нас зупиняється великий, чорний позашляховик. На дверцятах опускається скло. На стелі вмикається світло, і з машини на нас дивиться досить привабливий чоловік, у чорному костюмі.

— Вечір добрий, козаки! — вітається красивим басом незнайомець, й суворо цікавиться. — Ви чого таку красуню затримуєте? Не боїтеся, на завтрашній ранок осликами прокинутися? — посміхається досить привабливий чоловік. — Дівчина ж на свято їде...

Я опускаю очі, і лиш тепер розумію, що на голові у мене відьомська шапка. Рум’янець одразу малює мої щоки.

— Сергію Олександровичу, а, що з нею робити, якщо вона порушила? — обурюється перший чоловік у поліційній формі.

— Я поспішала! — відмахуюся я.

Чоловік з позашляховика виходить з машини, і йде до нас. Зупинившись поруч, цікавиться.

— Порушення серйозне?

Доки поліціанти розповідають про мій гріх, я прикипаю до Сергія Олександровича. Я точно минулого року бачила його, на Гелловін, коли заглядала у чашу Поліни. Це без сумніву був він.

Я досі пам’ятаю слова своєї подруги. «Добре дивись, Орисю. Сьогодні побачиш свою долю... Бо мої духи ніколи не помиляються».

Нервово ковтаю, і ловлю на собі відвертий погляд чоловіка у чорному костюмі.

— Як вас звати? — досить впевнено цікавиться він.

— Орися! — збентежено відповідаю, і почуваюся страшенно незручно перед ним.

Привабливий красень простягає мені руку, і представляється.

— Сергій.

Я не сміло кладу свою руку у велику долоню чоловіка, а він стиснувши мою тендітну прохолодну кисть, заглядає мені в очі, й заявляє.

— Ось, що, Орисю, хлопці відпустять вас, якщо ви візьмете мене з собою на Гелловін.

Я розгублено кліпаю, зиркаю то на поліціянтів, то на чоловіка.

Не знаю, що мені робити? Як бути?

Виходу у мене немає, краще погоджуватися, ніж відмовлятися. Так переваг більше. А там вже будь-що-будь.