Глава 2

Поспіхом виходжу зі своєї спальні і завмираю. Найгірші мої побоювання таки стали реальністю. Коридором йде тато. Побачивши мене, зупиняється і важко зітхавши підносить очі догори.

— О святі небеса! Доки це буде продовжуватися? — батько переводить погляд на мене, і невдоволено продовжує. — Орисю, ти ж доросла дівка... І знову за старе?!! Тільки не кажи, що ти знову зібралася на той відьомський шабаш? — батько невдоволено киває головою. — Коли ти вже подорослішаєш? — він підходить ближче і відверто дивиться на мене. — Тобі ж двадцять сім... Пора вже сім’ю мати, а у вас з твоїми дівками дурість в голові. — Тато важко зітхає. — Ти б краще зятя в дім привела...

— Тату, не починай! — перебиваю невдоволено батька. Адже тема заміжжя для мене болюча.

Після моїх останніх стосунків пройшло більше як сім років, але я за цей час, так і не зустріла чоловіка, якого б хотіла бачити поруч зі собою решту свого життя. Але, що татові пояснювати, він же зятя хоче.

Що ж не встигла втекти від тата, тож тепер доведеться слухати його обурення.

— Орисю, Орисю! Добре, що мати тебе не бачить... — з розпачем кидає батько. — Бачу, що я з таким розкладом, ані зятя, ані онуків, теж не побачу.

— Тату, благаю, припини вигадувати. Я ж раз в рік іду аби хоч трохи відпочити та відірватися.

— Звісно! — фиркає батько. — Це та Конотопська відьма — Поліна, тебе підбила на цю дурість. Сама заміж не йде, і вам начаклувала...

Я шумно видихаю. Знаю, що краще помовчати, та зачекати доки тато виговориться.

— Скажи мені, донечко, от чого та Поліна, сама заміж не йде? — прискіпується тато, заглядаючи мені в очі, своїми сірими очима.

— Бо не беруть! — тихо відмахуюся.

— А хто її візьме? Перевертень, чи може вовкулака який? Чи може такий пришиблений чаклун, чи мольфар як вона сама? — лютує батько.

— Не знаю, тату! — нервово кидаю, та з відчаєм додаю. — Що ми можемо зробити, якщо чоловіки нас не помічають.

— Але ви всі четверо красунь, неймовірної вроди, і ні одна з вас, не те, що заміжня не була, а й кожна без пари... Дитино, тобі не здається це дивним?!!

— Інколи, тату, — збентежено зізнаюся.

— Отож, бо й воно, доню. Коротше, ще цього року ти йдеш на оте, ваше відьомське збіговисько, але якщо до наступного року, тридцять першого жовтня, у тебе не буде пари, так і знай, я нікуди тебе не відпущу. І можеш так своїй Поліні передати.

— Передам, тату. Обов’язково, передам. — запевняю батька, й вставши навшпиньки цілую його у щоку, тихо кидаючи. — Мене додому не чекай. Буду зрання.

Оминувши тата біжу до сходів.

— А, що після третіх півнів, відьомські маршрути будуть скасовані? — кидає навздогін мені батько.

Я посміхаюся і на мить зупинившись, з посмішкою відмахуюся.

— Боюся, що відьми будуть не у формі для польотів.

Тато заходиться тихим сміхом, а я біжу сходами вниз, бо до Поліни з пів години потрібно їхати.