Частина 10

Вдома ми, як і передбачалося, опинилися надвечір, втомлені, злі й голодні. По дорозі Артур, зателефонував Тамарі та ми обоє отримали, за те, що забули з'явитися до неї з доповіддю. Але почувши про халявну силу в невеликому будиночку, вмить подобрішала і пообіцяла знайти відповідну відьму. Ну хоч бабусі допомогли. Варто було відчинити двері, як на нас налетів пухнастий вихор, який цілий день нудився вдома. - Все розпродала? - поцікавився хом, підіймаючись на моє плече, варто було нахилитися, щоб стягнути взуття. - Все, - кисло підтвердила, бо голову підняла жаба, обіцяних грошей нам так і не дали. Але я надто втомилася, щоб нагадувати. - Тут до речі кур'єр приходив, - простяг Боня, поглядаючи на некроманта, який тихо роздягався в кутку. - Який кур'єр? - Начебто нічого не замовляла. Хоча могла забути.

- Він речі з готелю привіз. - Які речі? - Щось туго доходить. - Чоловіка твого майбутнього виселили, - хіхікнуло пухнасте гівно. – І де вони? - Тяжко зітхнула і знаєте, в голові навіть не майнула думка, а як саме хом би забрав їх. - Я прикинувся маленькою дитиною, - гордо надувся фамільяр, - якого батьки закрили вдома і попросив залишити все у сусідів. Вантаж оплачений, тому хлопчина не чинив опір. - Скоріше радий був спихнути, а не повертатися, - буркнула надягаючи домашні капці й тупаючи на сходи. Тяжко зітхнувши та начепивши на обличчя посмішку, постукала у двері сусідів. Пам'ятаєте нелюдей, що стукають вранці? Так, мій вибір впав на них, хоча на нашій клітці три двері. Поясню свій вибір, мабуть, у дамочки, як звуть, хоч убийте не згадаю, чоловік дармоїд. Хоча всім каже, що творча особистість і просто не знайшов себе. Сидить днями дома, міг відчинити.

- Здрастуйте, - заскрипіла, варто було двері відчинитися, - вам не залишали мою посилку? — Що? — буркнув чоловік із засмальцьованим волоссям. Фу, хоч би помився. - Кажу кур'єр залишив посилку у сусідів, бо мене вдома не було, - усмішка з обличчя злетіла, вона звичайно була не ідеальною, але навіть її, ЦЬОМУ, дарувати не збирається. - Не було ніякого кур'єра, - відмахнувся мужик і зачинив двері. - Дякую, - крикнула, бо ввічливість наше все, а потім надіслала діарею. Посидить подумає, може, чогось і надумає.

Так, доведеться йти до тітки Клави. Ух, бабуся любителька бути в курсі всього, що відбувається в будинку, тому уникала її як могла. Але, на жаль, не цього разу. Піднісши руку до дзвінка, набрала більше повітря й опустила палець на кнопку, що закричала голосом недобитого птаха. Жах який. - Хто там? - За мить пролунало з-за дверей, хм, підслуховувала? Тоді чудово знає, хто там. - Наташа, - включилася в гру. — Зараз мила, — заскреготів замок, двері відчинилися і на світ божий з'явилася бабуся у квітчастій хустці. - Ти, за посилкою?

Ох, ну чому хлопець не зателефонував до сусідніх дверей? - Так тітка Клава. - Проходь, чайку поп'ємо, - мені вітально махнули всередину квартири. Е, ні. Знаємо, плавали. - Ви вибачте, я дуже втомилася після роботи, - відмахнулась від запрошення, - давайте просто заберу коробку. А чай у вихідні поп'ємо. - Коробку? - Вгору злетіли брови. - Там же валіза. - Ах так, точно, - грюкнувши себе по лобі, винувато посміхнулася. Можна було й здогадатися. - Ну добре, - простягла бабуся, ховаючись у коридорі, а за хвилину, ця кульбаба, витягла величезних розмірів валізу. Валізіще!

- Дякую, - простягла, намагаючись надати обличчю нейтрального виразу, бо відчувала, очі були як блюдця. - Я заберу це, - з-за спини з'явилася величезна рука і легко перехопивши монстра у бабусі, потягла в мою квартиру. - Це хто? - Ну все, бабуся взяла слід і хрін злізе. Подивившись в очі, що горять азартом, прокляла чортового некроманта. Не міг удома посидіти? Тітка Клава любителька попліткувати, а ще вона є подругою моєї бабусі. Ото веселуха буде, якщо бабуся дізнається, що в мене мужик живе. - Знайомий на пару днів заїхав, - відмахнулась, як раніше відмахнувся від мене сусід. Гарна тактика. - Наталенко, - простягла баба, хитро примружуючи очі. - А коли це у тебе дитина з'явилася? - У мене? - Хлопець сказав, що дитина з твоєї квартири, попросила залишити валізу у мене, поки мама не прийде з роботи. - Хлопець напевно п'яний був, - махнула рукою, видавлюючи з себе посмішку. Паралізує ж. - Гарного вечора. І поки бабці не спало на думку запитати ще, щось, швидко рвонула додому. Геката, рідненька, коли ж цей дурдом закінчиться? І за що, мені все це, твоїй вірній дочці? Чим я так перед тобою звинуватила?
- Ти міг не висуватись хоч цього разу? - зло рикнула на некроманта, зачиняючи двері. - Ця божа кульбаба подруга моєї бабці й та тепер вона дізнається про тебе і обов'язково прилетить!
- Вона теж відьма? - підняв брову Арт, спокійненько спираючись об одвірок кімнати.
- Ні, — буркнула, знімаючи мовчазного хома з плеча, мабуть, усвідомив масштаб трагедії.
- Тоді дай їй якийсь відвар, — знизав плечима некр.
- На ній бабиних охранок більше ніж у твоєму Тауері, — махнувши рукою на нетямущого, пішла до кухні. Їсти хотілося страшно. А пригадую, добрий дядько некромант розорився на їжу.
У холодильнику як і передбачалося їжі хоч відбавляй, побачивши такого достатку, аж слинка потекла. Що ж, не тягтимемо. На світ божий було вилучено палицю ковбаси, хм, не з дешевок. Потім сир, пару помідорів, огірків і таке інше. Швидко приготувавши собі бутерброд, з насолодою вп'ялася в нього зубами. Щастя є і воно перебуває в моїх руках.
- Ти сходи в душ, а я поки що приготую поїсти, — доброзичливо посміхнувся Арт, дивлячись як швидко жую.
- Добрий дядько некромант, вирішив погодувати злу відьму? - хмикнула уважно дивлячись у вічі.
- Так.
- Думаєш це відволіче мене від твоїх речей у моїй квартирі?
- Мені здається поївши, ти станеш трохи добрішою, — посміхнувся на всі тридцять два.
- Чекай, — хитнула головою і таки потопала в душ. Хоче готувати, я зупиняти не стану.
Але, як часто в житті буває, планам не судилося збутися. Варто було тільки зайти в кімнату та відкрити шафу, щоб дістати чисті речі, почула характерний звук. Некроманту прийшов сувій. Хм, пізно не знаходите?
- Що там? - Зайшовши в кухню, подивилася в серйозне обличчя Артура, наморщене чоло, зосереджений погляд не обіцяв нічого доброго. - Що знову?
- Знайшли ще одну дівчину, — не відриваючи очей, буркнув брюнет.
- Ти ж казав убивства прив'язані до фази місяця.
- Мабуть, помилився. Потрібно терміново їхати.
- Поїхали, — тяжко зітхнула, прощай теплий душ, смачна вечеря та міцний сон.
- Ти можеш залишитися, — дивлячись на невдоволення на моєму обличчі, запропонував Арт.
- Я твій Ватсон, Шерлоку, — хитнула головою, — а отже їдемо разом.
- А я місис Хадсон? - поцікавився хом сидячі на кухонному столі.
- Ні, від неї хоч якась користь, — відмахнулась. - Мені потрібно дві хвилини і можемо висуватися.
Цього разу я в жодному разі не забуду рюкзак із зіллями, всі ж пам'ятають минулий раз? А відчувати безпорадність дивлячись нате як стікає кров'ю людини, я ненавиджу.
Виїхали ми хвилини за дві, у таких випадках довгі збори ні до чого. Почувши адресу, названу таксисту, що під'їхав, я впала в ступор. Знову завод. І що маніяка туди тягне? Якщо логічно посудити, там тихо і спокійно, та й наші впевнена на сто відсотків, не додумалися почепити сигналок. От і вигрібатимемо.
Вийшовши з машини, мовчки пройшли до зруйнованої будівлі, минулого разу мати природа, зрівняла її із землею. Але, мабуть, маніяк має до нього світлі почуття, бо по центру розрухи, серед купи сміття, даху, що обвалився, і кострубатих залишків стін, стояла знайома компанія. Тамара, Микола, блондин і ще пара якихось серйозних мужиків.
- Радий зустрічі, — оскалився Коля, але помітивши мій похмурий погляд, стер усмішку з обличчя. - Хотілося б за інших обставин, але… - виправився відьмак, простягаючи Артуру руку для потиску. Що дивно, Арт тільки з ним таке зробив, решту лише окинув поглядом і мовчки кивнув.
Я також мовчки кивнула присутнім і перевела погляд на дівчину, що лежала біля ніг Тамари. Руда, молоденька та зуб даю з темним даром. Тіло нещасної було понівечене так само як і попередні, але не знаю, доречно це буде сказано чи ні — вона не виглядала свіжою. Не було схоже, що вбили її сьогодні чи вчора. Я не експерт, але здається бідолаха мертва вже тиждень, може більше. У серці скипіла злість, хотілося надавати всім присутнім за дарма витрачений час і бездіяльність. Те, що вони викликали некроманта звичайно плюс, але він працює з мертвими, а нам потрібно запобігати вбивствам. Так само мінус я, яка ні чорта не знає, а мене якимось боком вважають за корисну. А чим займаюся? Правильно, нию через свою лавку і допомагаю бабусям! Ніколи не повірю, що в них немає людей тямущих!
- Сюди їде її мама, — зітхнула верховна зі смутком дивлячись на вбиту. Настав час злочинця шукати, а не дівчат ховати!
- Я хотів би з нею поговорити, — буркнув Арт, а потім попросив усіх відійти. Прикликатиме душу.
Все повторилося як і минулого разу, зелене свічення, потім рівна пентаграма, і дівчина, що зависла в центрі. На цей раз у некроманта пішло трохи більше часу, але він таки зміг покликати душу. Питання повторилися, чи знає вона хтось її вбив, чи може сказати і все в цьому роді.
- Я пішла на це добровільно, — почута відповідь збентежила.
– Хто з тобою це зробив? – поцікавився Артур, продовжуючи утримувати коло.
- Це все заради доброї справи, — упиралася дівчина скоса поглядаючи на своє понівечене тіло.
– Для якого? - запитала не витримавши, чим заробила похмурий погляд некроманта та порожньої дівчини.
- Вона здобуде могутність, — сказали у відповідь, а мене пробрав озноб. Я знаю, що робить маніяк, точніше колись читала у бабусиній книзі. Варто освіжити пам'ять, щоб не бути голослівною. Якщо я маю рацію, справи у нас кепські.
- Хто вона? - тиснув брюнет, дівчина ж усміхнувшись негативно хитнула головою. - Говори ж!
- Після того, як вона закінчить, вона набуде сили і поверне нас до життя!
- Ніхто і ніколи, — як малій дитині, почав пояснювати Арт, сподіваючись достукатися, — не зможе повернути до повноцінного життя вбитих. Це неприродно!
- Вона зможе, — твердила вбита, а мене пробрало. - Вона обіцяла.
- Що ти все залагодила вона та вона, — вибухнула, — ніхто з попередніх жертв не йшов на це добровільно! Ніхто не хотів помирати та ділитися своєю силою. І ніхто, чуєш НІХТО не зможе повернути вас до повноцінного життя.
- Більше віри сестро, — поблажливо посміхнулася ідіотка. - А тепер відпустіть мене, я нічого більше не скажу.
- А мати? Ти про неї подумала? - Все всередині кипіло, це ж треба бути такою ідіоткою, щоб повірити в таку нісенітницю.
- Я повернуся до неї зовсім скоро, не довго лишилося.
- Ліка! - прозвучало десь зовсім поряд, змусивши обернутися. До нас мчала заплакана жінка, але погляд нещасна не відводила від кола. Мати. - Хто це зробив? Скажи, я знайду і четверту!
- Не варто засмучуватися мама, — посміхнулася руда. - Я скоро повернуся до тебе.
– Як?
- Вона воскресить мене, — Це як треба було промити мізки дівчинці?!
- Дівчинко моя, — зайшлася в риданнях жінка, падаючи навколішки перед колом. - Ніхто не зможе повернути тебе мені.
- Все вийде, — усміхнулася покійниця, потім перевела свій погляд на некроманта, — я більше нічого не скажу, відпусти мене.
Помах руки і коло розвіявся, разом з ним зникла і дівчина. Залишилися тільки ми — некромант, чорна відьма і вбита горем мати, яку ще треба допитати.
Присівши біля нещасної матері, зібрала все співчуття яке мала. Мовчки, обняла її за плечі і уткнувши обличчя жінки у свої груди, дала можливість виплакатися. Іноді сльози полегшують біль.