Частина 9

Розбудив мене все той же, неприємний некромант, але дивлячись на серйозне обличчя чоловіка, кричати на нього передумала.
- Що знову сталося? – напружено поцікавилася, приймаючи вертикальне положення.
- Там жінка дуже хоче бачити відьму, — кивнув на сходи Арт.
Вставши з диванчика, де так солодко спала, поправила футболку і мовчки потопала з'ясовувати, кому так терміново знадобилася. Адже навіщо запитувати, якщо зараз все сама дізнаюся.
У залі, з переляканим виразом обличчя стояла жінка і була вона не з наших, себто не відьма. Мишачого кольору волосся, зібране в акуратний пучок, в пів обличчя окуляри, довга спідниця, років так дев'яностих, в'язаний кардиган, невисокий зріст і непримітна зовнішність. Зустрівши таку на вулиці, за мить забудеш – нічого особливого.
- Здрастуйте пані відьма, — побачивши мене, бідолаха навіть затремтіла, боїться. Тепер ще цікавіше, що таке сталося, що вона, пересиливши страх, прийшла.
- Здрастуйте, — привіталася заходячи за прилавок. - Що вам потрібно?
- Розумієте, — тремтячи всім тілом, стала заламувати руки незнайомка. - Моя бабуся. Вона заповідала мені будинок у селі, неподалік. Після її смерті, я хотіла продати його, адже до чого він мені, але… - Зам'ялася дівчина чи жінка? Хм, на вигляд їй можна дати як двадцять, так і сорок. – Загалом покупці тікають звідти, як від вогню.
- І багато їх?
- Чесно зізнатися ні, — хитнула головою. - Зараз же всі, прагнуть до міста. Але пару все ж таки знайшла.
- Що саме ви хочете від мене? – Не люблю переливати з пустого у порожнє.
- Я б хотіла, — ще пара хвилин і бідолаха собі кістки поламає, так руки викручує. - Дуже вас прошу, проженіть її.
- Бабцю? – підняла брову.
- Так, — присоромлено опустила голову гостя. - Вона не дає спокійно продати будинок. Я намагалася освятити будинок, але священник відмовляється навіть у двір заходити.
- Зрозуміло, — кивнула. Ці хлопці бояться всього на світі, та і їхня допомога, настільки ефемерна, що користі від них нуль. Пожертвування збирати та молитви читати, ось їхня доля.
- Де знаходиться дім? – А у голові вже складався список потрібного. Не в перше з духом, який не бажає йти за межу, спілкуватися. Так, хтось може сказати, мовляв, це робота некромантів і в тебе якраз один під боком, але душа відьми, а бабця, мабуть, нею і була, зовсім інше. З ними не можна грубо, а некромашки тільки так і вміють, виставлять за межу, не поговоривши, чи візьмуть гроші та й бувай. Адже ми, відьми, ніколи не залишаємося просто так, їй щось потрібно, тому не поспішає на переродження. Потрібно дізнатися, чого бідолаха хоче і відпустити з миром.
Порившись біля каси, дістала клаптик паперу і ручку, простягнувши все це добро здивованій мишці, важко зітхнувши, пояснила:
- Пишіть адресу будинку та свій номер.
- А, мені, — забарилася гостя, — не треба їхати з вами, пані відьмо?
– Ні.
Схопивши листок і ручку, бідолаха тремтячою рукою вивела пару кострубатих рядків. Простягаючи все назад, дівчина, хай буде нею, намагалася навіть побіжно не торкнуться мене. М-так. Не такі ми й страшні, це я про зовнішність.
- Я напишу вам, — хитнула вчитуючись в адресу.
- А оплата, — заторохкотіла дама, почавши ритися в невеликій чорній сумочці, через плече, яку я не помітила раніше. Ну і скільки з неї взяти? Видно ж, життя її статком не балує, але і я не настільки мила, щоб працювати безплатно. Так, гаразд.
- Оплатите після того, як я все зроблю, — і подумаю, скільки з тебе здерти, додала подумки.
- Пані відьма, — знову простягла гостя, а мені стукнути її захотілося, заціпило пані відьма, та пані відьма. У мене, між іншим, ім'я є! - А ви не могли б назвати суму хоча б приблизно. Зараз грошей у мене небагато, але я зберу, скільки скажете.
- Геката дай сил, — пробурчала підводячи очі до стелі. - Я сказала оплата після і я не візьму більше ніж є.
Пролунало туманно, але справді, дивлячись на мишку, можна зрозуміти, мій прейскурант вона не потягне. Але й моє сумління, яке іноді прокидається, не дасть мені, залишити все як є. Потрібно поговорити з бабкою і відправити в належне їй місце, а оплата, як-небудь буде.
- Дякую пані відьма, — заголосила дівчина, чим остаточно вибісила. Надіславши їй легку гикавку, вказала на двері. – До побачення пані відьма.
Нічого погикає вечір, можливо порозумнішає та навчиться розпізнавати в людях сказ. Це я звичайно, чисто зі шкідливості шаленію, але вже така я. Що примітно, всю нашу розмову некромант стояв поруч і мовчав. Жодного разу свої п'ять копійок не вставив. Невже обурюватись не стане? Мовляв, у нас і так справ повно, куди ще, але ні, мужик стоїть поруч і мовчить. Захворів?
- Коли їдемо? - Відмер мужик, та що ж він такий — ідеальний? Чого не репетує, слиною не бризкає, кулаком по столу не б'є? Бісить, чорт забирай. Не подумайте, що звикла до такого типажу, мовляв, батько себе так поводив, дитяча травма і таке інше. Все банальніше. Ось такий він — розуміючий, добрий та все у цьому роді, змушує ставитись до нього краще, а мені такого не треба. Мені ненавидіти потрібно, щоб не дай Геката, не звикнути до нього та не почати будувати повітряні замки. Що розсиплються після завершення розслідування. Бачила я Оленку, коли її замки руйнувалися, мерзенне видовище – соплі, слини, завивання і таке інше.
- Бісиш! - Чесно визнала, дивлячись прямо в очі.
- Звикнеш, — посміхнувся брюнет, підморгуючи, чим знову змусив скрипіти зубами. Заспокоюємось і більше не звертаємо уваги!
- Закриємо магазин і їдемо, — байдужим голосом сповістила, вимикаючи касу і крокуючи до комірчини, за рюкзаком.
П'ять хвилин і ми вже на вулиці, а моя права рука провертає ключ у замку. Сигналізації у мене немає, простої людської, з хлопцями в камуфляжі та автоматами наперевагу. Я пішла по-старому і навішала наших охранок, відьомських і дуже співчуваю тому, хто все ж наважиться влізти в магазинчик. Сам же на колінах потім і приповзе, прощення просити, та й позбавити, від мук.
Так гаразд, це все другорядне, насамперед потрібно дізнатися, як до бабці дібратися. На таксі не варіант, сума буде неймовірна, а автобус… Чорт, треба було у мишки запитати. Ну гаразд, інтернет допоможе. Закопавшись у мережі, хвилин через десять таки відшукала потрібне корито під номером тридцять сім і відходить воно від автовокзалу. Щогодини, між іншим, що дуже дивно, ну не їздять у села так багато людей.
Описувати всі принади вибоїстої дороги в старому, іржавому кориті, не стану, хто їздив у село до бабусі й так мене чудово зрозуміє. Корито, що з чогось іменується автобусом, висадило нас за два кілометри від потрібного поселення, далі доведеться тупотіти ніжками. Дивлячись на некроманта, що бадьоро крокував поруч і не поспішав порушити тишу, ставало паскудно. І чого це він такий веселий? Адже він некромант, це вони мають бути злими й похмурими, я ж відьма, створіння природи, в апріорі весела, життєрадісна істота. І що, що з темним даром. Але ось якось не склалося життю радіти.
Не те щоб похмура двадцять чотири на сім, але поряд з брюнетом, почуваюся похмурою бабулею, що буркотить з приводу і без.
- Сприймай це як розважальну прогулянку, — сказав некр, дивлячись чітко вперед. Ну звичайно, щодня роз'їжджаю по селах втихомирювати мертвих бабусь, що противляться продажу будинку. Хобі у мене таке!
- Ти точно некромант? – Тож для себе роз'яснити.
Чоловік скептично глянув у мій бік, а потім не видавши й звуку, простяг руку в бік лісу, що обступав з обох боків. Ішли ми, асфальтованою дорогою з безліччю дір. Так ось, з боку куди уткнулася культяпка Артура, виповз звір, здається, колись був бобер, чи щось таке. Я б не надала значення, якби це чудовисько не виблискувало яскраво червоними очима. Так собі жарти.
Відмахнувшись від гризуна-умертвія що, вискалившись маленькими зубками, намагався привернути мою увагу, пішла далі. Міг просто – так, сказати. Але чоловік на цьому не зупинився. За кілька метрів нас зустрів мертвий олень. Тіло бідної тварини давно розклалося, залишився лише скелет і величезні роги. Я б і пройшла повз, але скелетон стояв по центру, і підійшовши до нього ближче, засуджуюче хитнула головою. У пащі тваринки виднівся букетик польових квітів. Ось цікаво, як саме, парнокопитне нарвало його.
- Хвастун, — буркнула, підходячи до умертвіння і зі знанням справи оглядаючи букетик. Ехінацея та дзвіночки. Красиво, тому оберемок перекочував у мої руки, але слова подяки не були озвучені. Зла я. Вдихнувши чудовий аромат, заспокоїла себе й давши обіцянку більше не дратуватися, обійшла скелетон та пішла далі. Все, я в нірвані й мене звідти не діставати.
Далі наша дорога була спокійна, ні мого бурчання, ні вияву сили брюнета, мирна прогулянка до проклятого будинку, який відчула на підході до села. Всі знають різницю між селом і присілком? Для тих, хто, на жаль, не в курсі, поясню. У селі є церква, у присілку немає. Ось і вся різниця.
Відволіклась. Так ось, будинок відчула на підході, віяло від нього смертю та відьминою силою, світлою. М-да, а в мені жевріла надія, що бабка темною була. Ні-ні, жодних проблем зі світлими не маю, але ніжні вони якісь, чи що. Побешкетувати нормально не можуть, образити когось і все в тому роді. Ми ж темні, обожнюємо прокази, та й повчати решту теж любимо. Ну та гаразд.
- Нам туди, — вказала правіше, звичайно без потреби, бо некромант так само як і я все відчував, але вказала.
Чоловік мовчки пішов за мною, ніби визнаючи мій авторитет у цій справі, ну чи банально підлизуючись. Не важливо, чим саме керувався, зараз головна я і сподіваюся, що він це розуміє.
Крокуючи по селищу розглядала будинки, порівнювала зі своєю батьківщиною, що можу сказати, моя домівка програє. Тут усе як на підбір із цегли, майже всі з двох поверхів і не скажеш, що село, скоріше заміські будинки, чи як там – дачі. Загалом усе красиво, вилизано, по-міському, ні тобі корови, ні кози, ні тим паче відходів життєдіяльності, раніше перерахованих тваринок.
Йшли ми мовчки й чим ближче була потрібна нам хата, тим сильніше відчувалася смерть і невгамовна душа. Як саме? У грудях оселилося хвилювання, здавалося, я щось не зробила, щось дуже важливе, руки злегка тремтіли, а повітря стало густим, ніби вдихаєш кисіль, а ще в серці оселилася тривога. Не моя, бабуся в паніці, а оскільки відьма тут я й, мабуть, єдина, її почуття перекинулися на мене. Так часто буває, тому ніхто з нас із мерцями працювати не хоче, ну крім темних нам легше, але не сильно. Не кожна може відключитися від того, що відбувається і вигнати все зайве з себе.
Тепер розглядати будинки не хотілося, хотілося скоріше з цим розібратися і помитися. Відчувала як вся ця енергетика огортає тіло і налипає на шкіру, не дуже приємно, терпимо, але фу.
Зупинившись біля будинку, що випромінює еманації смерті, оглянула невелику, охайну, одноповерхову будівлю. Бабуля любила свій будинок, віконні рами сяють свіжою фарбою, фасад будинку, так само радував око чистотою, біля залізного, сітчастого паркану розкинулися клумби, з дзвіночками, що все ще квітнули й ще якимись квітами. Загалом миленько, все псує лише аура.
- Ми не взяли ключі, — пояснив очевидне некромант, варто було погляду впертись у важкий залізний замок висівший на хвіртці. - Я міг би відкрити, але боюся сусіди побачать і зчинять галас.
Так, будинки тут стояли щільно один до одного, видно, як на долоні.
- Бабуся, — тихо зашепотіла, дивлячись на будинок і не відволікаючись на чоловіка. - Я прийшла допомогти, впусти.
Я знала вона чує, але доки не поспішає відкривати, вивчає мене та мого супутника. Ну так, ти мертва, і до тебе приходить некромант із темною відьмою, просять відчинити двері. Що робити будеш? Я б панікувала і пробувала прогнати непроханих гостей.
- Твоя онука попросила допомогти, — друга спроба після п'ятнадцяти хвилин стояння біля закритої хвіртки.
- Її Іра звуть, — підтакнув Арт, я ж здивовано подивилася на нього, це коли мишка представиться встигла? І чому я не запам'ятала, хоч може й говорила. Ну, таке.
- Некромант не до твоєї душі, — знову взяла слово, — він просто охороняє мене.
Ще хвилин п'ять бабуся роздумувала, а потім навісний замок клацнув і опав. Обережно відіпхнувши його ногою, взялася за залізну ручку. Сподіваюся вона впустила, щоб я допомогла, а не щоб прикопати по-тихому. Варто мені було увійти до невеличкого дворика, як за спиною почувся брязкіт. Озирнувшись, зустрілася зі злим поглядом Артура, смикаючого за ручку.
- Бабко! - Погрозливо прогримів брюнет, навіть у мене волосся дибки встало, але тій, мабуть, байдуже, бо хвіртка так і була замкнена. Мене ж, теплий вітерець відчутно штовхнув у бік будинку. Мабуть, пошептатися старій захотілося, наодинці.
- Я скоро прийду, — махнула чоловікові, що розлючено смикав ручку.
- Нікуди без мене не ходи! - Пролунав наказ, а руки некроманта спалахнули зеленню.
- Ага, — хитнула головою і потупала до гостинно відчинених дверей. Ще вказуватиме мені!
- Наташа! - пролунало за спиною. Махнувши рукою, переступила поріг будинку, дівчинка доросла, сама впораюся, раніше справлялася.
Затишно так, хтось явно постарався. Може, онука прибралася перед приходом покупців, або бабуся за звичкою, стежить за будинком. Зараз дізнаємось.
- Ем, ви де? - поцікавилася озираючись. Невеликий передбанник, потім кімната-вітальня, від якої йшли три двері, одна з них на кухню, дві інші в кімнати. Все це переглянула миттю, не хотілося лізти в чуже життя.
У відповідь тиша, лише вітерець знову штовхає у спину, мабуть, чекають на кухні. Не змушуватимемо нервувати. У кухню заходила з побоюванням, світла вона не завдає людям шкоди, але хто знає, чим бабуся тут займалася.
Маленький такий відступ — світлі відьми створені нести в маси добро, лікувати, благословляти посіви, загалом усе, що ви можете уявити добре, роблять вони. Не скажу, що ми темні, робимо все навпаки, але нам підвладні криваві ритуали, жертвопринесення, каверзи, підлянки та прокльони. Світлі такого не роблять, їм це не до снаги. Але в сім'ї не без виродка, як кажуть, траплялися випадки, коли світла відьма йшла всупереч своїй природі і захоплювалася темною магією. У таких дам, щось навіть виходить, але насилу, для цього бідолахи висушують себе, ламають. Найлегший спосіб перейти на темну сторону світлої, це вбити людину, але оскільки закон це забороняє, відьми шукають інші можливості переходу, боячись довічного переслідування Інквізиції та спалення. Загалом побоюватися все ж таки варто.
- Проходь, — пролунав дзвінкий голосок, з далекого кута кухні.
- Здрастуйте, — кивнула, застигаючи на порозі.
- Тебе Ірочка попрохала приїхати? – поцікавилася бабуся божа-кульбаба. У кутку біля печі примостилася невисока зросту, бабуся у квітчастій хустинці. Її навіть можна було б прийняти за живу, якби тіло жінки не мерехтіло і не йшло брижами.
- Так, — знову кивнула, — вона хоче вам допомогти.
- Вона хоче продати мій будинок, — зітхнула покійниця, обводячи любовним поглядом невелику кухоньку, в якій умістилася невелика груба, пара шафок із посудом, кілька тумбочок, маленький обідній столик та дві табуретки. - А я ж мріяла, що після моєї кончини вона оселиться тут і продовжить мою справу.
– І чим ви займалися? – Питання поставлене суто з ввічливості.
- Я людям допомагала, відвари варила, лікувала кого могла, — усміхнулася відьма. - А ось онука не вірить у все це і не хоче приймати мій дар.
Ось що тримає її тут. Не будинок, не сум за життям і не бажання ще трохи урвати. Вона не спромоглася передати свій дар. І через це не може піти за межу переродження, навіть якщо й хоче.
Відьма, що вмирає, повинна передати дар, найчастіше це молодша родичка, яка з дитинства навчається, нашій справі й в якій є хоча б зачатки сили. Винятки й в цьому випадку є – помираючи від насильницької смерті відьма повертає свій дар Гекаті, богині, яка створила нас. Так само можна передати сторонній людині, але це боляче, дуже, тому кожна відьма повинна народити доньку, щоб на смертному одрі не мучиться більше, ніж треба.
- А її мати?
- Любочки давно немає в живих, — зітхнув кульбаба, сумно.
- Правильно зрозуміла, ваша онука все своє життя заперечувала існування відьом, і не вірила, що має їхню силу, — глянула на сумну бабусю. - А ви замість того, щоб знайти собі ученицю, сподівалися на те, що Ірочка схаменеться. Все вірно?