Частина 7

Дощ лив, вітер вирував, змушуючи зуби відбивати чечітку, та й ноги пускав у танець. Так, краще рухатись, а куди? Питання риторичне, бо як блондин тікати не збиралась. Що там з часом, минуло вже п'ять хвилин?
- Артуре! - Гаркнула на всю силу легень, намагаючись перекричати завивання негоди, але впевненості, що була почута немає. Отже, йдемо всередину, бо кинути напризволяще двох людей, навіть якщо один з них, бісячий некромант, не можу. Зробивши кілька кроків у бік входу впала, бо підступний вітер зніс мене, а за кілька миттєвостей, звалився старий будинок, поховавши під собою двох чоловіків.
– Арт! - Закричала, на всю силу, намагаючись схопитися на ноги, але вперта стихія знову кидала на землю, заливаючи обличчя холодними краплями. – Рудий!
Стихія біснувалася і я разом із нею. Не може так просто померти цей нестерпний мужик! Та й рудий, адже нормальний хлопець. Геката, рідненька, допоможи своєму синові та його рятівникові!
Вітер все ще не давав підвестися на ноги, дощ наполегливо заливав обличчя, але залишатися на одному місці більше не могла, мені треба знати, що сталося з чоловіками. Зчепивши зуби, щоб стукали тихіше, поповзла до руїн заводу, вимазуючись у багнюці з ніг до голови. Пересувалась повільно, раз у раз здригаючись від гуркоту грому і спалахів блискавок, ще не дай богиня, потрапить, повзла, а якщо бути точніше, йшла рачки, струшуючи головою як собака. Зосередившись на цілі, здригнулася і чогось таїти, заверещала, коли хтось схопив за ногу і поволок у протилежний бік.
- Куди вирушила? - пролунав бас некроманта і я миттєво обм'якла. Живий, єдине, що зараз билося в голові та опустивши її на вимазані брудом руки, зітхнула.
Відпустивши мою ногу, брюнет нахилився і схопивши за плечі, ривком підняв. Оце сила, пронеслося захоплено в голові. Притиснувши спиною до своїх грудей, чоловік обдавши теплим подихом вухо, хмикнув.
- Повзла добивати, — буркнула відчуваючи незручність.
- Я так і подумав, — у голосі чулася усмішка, але боротьба зі стихією, яка все не вщухала, вимотала, тож змовчала.
- Пора валити, — прохрипіли поряд і повернувши голову, побачила рудого, мокрого і брудного, втім, як ми всі, але живого.
- Нас не пустять у таксі, — простогнала, ми ж як свині вимазані.
Розгорнувши мене обличчям до себе, брюнет зазирнув у очі й підморгнувши, притис мою моську до своїх грудей. Задоволено посміхнувшись рушив вперед як криголам, не звертаючи уваги на дощ та вітер. Рудий теж плентався, десь поруч, видно мені його не було, але сподіваюсь він рухається. Чим далі відходили від заводу, тим простіше ставало – дощ не лив стіною, вітер вщух і вже не намагався збити з ніг.
- А де Артем? - Поцікавився рудий, коли ми дійшли до дороги, де йшов легкий дощ, а вітер затих.
- Забрав тіло Олі та втік, — відлипла від некромантських грудей.
- На нього схоже, — знизав плечима хлопець, озираючись у пошуках чогось.
- Він сказав, що не знайомий з тобою, — спохмурніла, а потім повністю відсторонилася від Артура й моментально затремтіла. Ух мужик, мало того, що величезний, міцний, так ще й піч ходяча. Бо зігрілася майже миттєво, варто було йому притиснути до себе.
- І це на нього схоже, — хмикнув хлопець, вдивляючись у темряву. Діставши ключі з кишені, натиснув на пульт. За кілька метрів, мигнули фари машини, чим привели в повне захоплення. Тепер не потрібно викликати таксі та виправдовуватися перед водієм. Поплескавши себе по кишенях, витягла телефон, який не подавав ознак життя. Промок бідолашний.
- То ви знайомі? - поцікавився Арт, беручи мене за руку і прямуючи у бік машини.
- Це мій брат, — посміхнувся рудий, злегка обганяючи нас. Тепер я змогла оглянути його, освітлення, звичайно, було жахливим, але те, що хлопець поранений, можна було зрозуміти відразу, бачачи, як він підтягує праву ногу.
- Брат? - Підняла брови, ось це споріднені стосунки.
- Зведений, — кивнув підходячи до машини та відчиняючи задні двері. – Уявляю, скільки буде коштувати хімчистка.
- Я відшкодую, — сказав Арт, зараз його британський акцент чутний як ніколи.
Усміхнувшись, розмістилася на сидінні й почекавши поки мій приклад наслідують чоловіки влаштувавшись на передніх сидіннях, поцікавилася:
- І куди ми поїдемо?
- Поїхали до мене в готель! - Миттєво відповів некромант, я ж уявила, як ми такі красиві впливаємо в хол одного з найдорожчих готелів. Нас палицями поженуть і не врятує грізний вигляд брюнета.
- Нас туди не пустять, — хитнула головою, відганяючи картину, що встала перед очима, ми брудні та тікающі, а за нами весь персонал, з криками, лайкою і вилами. Ех, не хочеться тягти всю цю брудну компанію до себе, але доведеться. Рудий поранений, а всі мої зілля залишилися вдома в рюкзаку, з яким ніколи не розлучаюся, а ось сьогодні, чорт забирай, залишила вдома. Розтяпа.
- Поїхали до мене, — змирившись, запропонувала.
- Я живу за десять хвилин звідси, — хитнув головою рудий, хм, варто поцікавитися ім'ям, бо не стану ж я звертатися до нього — рудий. - Живу один, так що ніхто не ставитиме запитань.
- Поїхали, — схвально кивнув некромант, а в мені підняло голову обурення, хто призначив його старшим? Чого це він постійно командує. Він інквізитор, шепнула підсвідомість і обурення миттю зникло, тільки дурень сперечається з Інквізицією, тому заштовхавши всі лайливі слова, що крутилися на язиці, якомога далі в горлянку, дивилася у вікно. Очікувано роздивитися нічого не вийшло, надворі глибока ніч і всі нормальні люди давно бачать десятий сон. Тільки ми розсікаємо.
Завівши автівку, рудий покотив в одному йому відомому напрямку і що далі ми від'їжджали від місця трагедії, то спокійнішою була погода. Вітер затих ще біля машини, а от дощ припинив лити, варто було нам від'їхати пару кілометрів. Від пережитого стресу і холоду, стало хилити в сон і не став чинити опір, відкинула голову та задрімала.
З дрімоти вивів стукіт закрившихся дверей і кілька миттєвостей не могла зрозуміти де ж знаходжусь й чому так темно. Але пам'ять молодець, мить і підкинула картинку того, що нещодавно сталося. Тяжко зітхнувши, зібралася з силами та відчинивши дверцята вивалилася з машини. У кросівках пролунало неприємне хлюпання, що страшенно розлютило і вибісило – ненавиджу мокре взуття, страшенно ненавиджу, аж до істерики.
Тим часом чоловіки запалили світло біля ґанку, тим самим давши можливість озирнутися і хоч трохи відволіктися від води у кросівках. Ми знаходилися у дворі приватного, одноповерхового будинку, з величезним садом навколо. У темряві, хай лампочка на вході й горить, багато чого не розглянеш, але те, що змогла, здалося милим. Тут не валялися розбиті корита, господарський інвентар, як часто буває, на таких ділянках. Все мінімалістично та пристойно. Сад доглянутий і вдосвіта, швидше за все має чудовий вигляд.
Тупаючи мокрим взуттям, що викликало в мені страшенне обурення і породжувало бажання вбивати, дійшла до чоловіків, при цьому жодного разу не сварившись у голос. Витримка на рівні! Куплю собі медаль, а краще нехай некромант купить.
- Милості прошу, — посміхнувся рудий і, тому що настрій паскудний і совість не зжере за грубість, буркнула:
- Тебе взагалі як звати? - Похмуро дивилася на майбутнього пацієнта.
- Микола, — не припиняючи посміхатися, доповів Коля, так само привітно притримуючи вхідні двері. Я звичайно не боюся темряви, при моїй то роботі, це було б дурним, але все ж таки світло можна було і ввімкнути. Бурчачи під ніс, ступила в темне приміщення, пересувалася повільно, бо не хотілося зачепитися і розтягнуться на підлозі. Хто його знає, коли він тут мився востаннє. Так, так, характер так собі, мокре взуття його тільки спаскудило. До речі про нього (це я про взуття), коли вже можна буде скинути це чавкаюче при кожному русі, чудовисько?
- Світло є? - буркнула голосніше, після того, як спіткнулася про щось.
- Ти майже дійшла до вмикача, — розповів мені Микола, який продовжує стояти біля входу. Світло з ґанку трохи висвітлювало мій шлях, але робив він це лише на початку, зараз же, довкола стояла моторошна темрява і якби я була кисейною панночкою, заламувала б руки, і билася в істериці. А я скаженіла з кожним новим кроком і новим чавканням із кросівки все більше закипала.
- Якого біса, ви мене вперед відправили?! - Поцікавилася, врізаючись у табурет, що несподівано виріс перед ногами. Все, більше й кроку не ступлю.
- Сама пішла, — хмикнув некромант, що так само стояв біля входу і спостерігав за мною.
- Джентльмени, — буркнула, завмираючи й оглядаючись через плече. Ці, щоб їх, чоловіки, стояли спершись плечима на одвірок і спостерігали за моїми потугами. - Може хоч світлячка запалите?
- А сама? – підняв брову некромант. А сама я не можу, бо така елементарна річ, як світлячок ніколи, правильно у мене не виходила. Він був якимсь диким і замість того, щоб освітлювати, гасав по приміщенню і підпалював все, до чого торкався.
- Якщо хочете пожежу, — хмикнула, клацаючи пальцями.
- Ні-ні, — стрепенувся Коля, який, до речі, спливав кров'ю, бо штанина джинсів стала бурою. Змахнувши рукою, чоловік послав у мій бік невеликого світляка, що миттєво висвітлив передпокій. Побачивши вимикач, до якого не дійшла пари кроків, подолала потрібну відстань і клацнула — нехай буде світло, сказав монтер і перерізав дроти!
- Ви як хочете, а я зніму взуття, — сівши на табурет, з яким познайомилася трохи раніше, з насолодою стягнула мокрих нелюдів, не забувши так само і про шкарпетки. Все, життя прекрасне!
- Миколко — ласкаво посміхнулась, — не стій на порозі, заходь і знімай штани.
– Що? – напружився некромант.
- Що чув, — знизала плечима, відкидаючи мокрі шкарпетки.
- А познайомитись? - Не розгубився рудий, проходячи в глиб свого будинку.
- Я Наташа, — кивнула, спостерігаючи за кульгавим наближенням. Рана на нозі, все більше хвилювала мене, пляма на джинсах до непристойності величезна. Бідолаха може спливти кров'ю, строячи з себе казна-що, на наших очах. В моїх очах блиснула сталь, голос набув наказових ноток. – Негайно знімай штани та лягай.
- Мені також знімати? - Поцікавився з усмішкою брюнет, але побачивши вбивчий погляд звернений у його бік, замовк, ставши серйозним.
- Де в тебе аптечка?
– У підвалі лабораторія, – кивнув углиб будинку відьмак. Нахилившись, щоб розшнурувати взуття, бідолаха застогнав, чим викликав у мені жалість і бажання допомогти. Ненавиджу, коли так відбувається, ну та гаразд.
Вставши з табурета, поплескала босими ногами, по холодній, але чистій підлозі. Як зрозуміла, що чиста? Все банально, до мокрих ступнів не прилипав бруд. Підійшовши до чоловіка, присіла перед ним і прибравши його руки, сама почала розв'язувати кросівки, шнурки яких перетворилися на один суцільний клубок. Помучившись хвилини зо дві, таки впоралася. Рудий скинув взуття абияк і похитнувся. Очікуємо і час вже поквапиться!
- Веди до своєї лабораторії, — буркнула дивлячись суворо.
- Ходімо, — знизав плечима побілілий хлопець, на обличчі якого проступило ластовиння. Обійшовши мене, при цьому трохи хитаючись, попрямував углиб будинку, не забуваючи включати всюди світло. Якби не була така зосереджена на ході пацієнта, розглянула б інтер'єр, але зараз не до нього. Озирнуся пізніше.
Підійшовши до невеликої книжкової шафи, хлопець потягнув якусь одній йому відому книгу, і шафа з тихим клацанням відчинилася. Зазирнувши за плече рудого, побачила добротну, дерев'яну драбину, що вела до просторої лабораторії, що займала все підвальне приміщення.
- Ось ми й на місці, — прошелестів Коля і почав осідати. Ось номер! Не вистачало ще шию зламати, скочуючи зі сходів. Зібравшись підхопити хлопця, що завалювався, спізнилася. Миттєво підскочивши, некромант утримав бідолаху від падіння і швидше за все від смерті.
- Неси його вниз, — скомандувала відступаючи від проходу.
Не сперечаючись ні миті, Арт підхопив, рижика, що втратив свідомість й легко спустився вниз. Силушка, щоб його, богатирська! Уклавши Колю, на величезний стіл, що чимось нагадував ритуальний, некромант відступив, щоб не заважати. Я ж, підходячи примітила, що ця брила м'язів навіть не захекалася! У мене пупок розв'язався б, від однієї думки – підняти відьмака.
- Знайди воду, — знову скомандувала, а сама потяглася до пояса чоловічих штанів, але руки були зупинені за кілька міліметрів від гудзика. - Ти що твориш? – обурилася, дивлячись на кам'яне обличчя брюнета.
- Просто розріж штанину, — спокійно, дуже спокійно промовив Артур.
Думка звичайно гарна, адже це на багато простіше, та й займе менше часу, але чорта з два, визнаю це відкрито. Невдоволено зітхнувши, пошукала очима ножиці чи ножа й таки знайшла перше, за двадцять сантиметрів правіше. Вирвавши руки, схопила величезні, ще, мабуть, бабусині, ножиці, та зі швидкістю блискавки розрізала матерію. Зараз головне, врятувати рудого, некроманта вбити завжди встигну. Відігнувши джинсову тканину, вп'ялася поглядом у рану, подумки облаяла рудого ідіота, з такою раною треба їхати до лікарні, а не лікуватися травами. Шкіра в районі коліна була роздерта на шматки, дивно як джинси залишилися цілими. Нога геть порізана та красується вивернутими назовні м'язами, мені здається вдалося розглянути кістку. Ах ти ж собача кров! Тепер ще й зашивати чудика. А з цим у мене не склалося, не вистачало посидючості, за що була часто лаяна матір'ю.
Взявши себе в руки, оглянула стелаж із банками, склянками та величезною кількістю трав. Хлопець запасливий, я б порилася у його каморі, але за інших обставин. Зараз головне зупинити кров та заштопати бідолаху.
Залишивши пацієнта на столі, наблизилася до його запасів, так що тут у нас. Очима моментально відшукала деревій, який допомагає зупинити кровотечу, зберігати краще в невеликих засушених пучках. Схопивши кілька шматків, кинула у ступку, що стояла на столі й почала перемелювати в порошок, так кров зупинитися швидше. Також додала кілька листочків кропиви та кілька ягід чорної горобини. Подрібнивши все, підійшла і з легким тремором рук, висипала те, що вийшло прямо в рану, з якої рясно сочилася кров. Хвилина, може, дві й кровотеча сповільнилася, вже добре. Тепер треба знеболити та шити, доки бідолаха не помер.
У приміщення повернувся некромант, несучи тазик із водою та бинти. Поставивши таз біля ноги, незворушно дістав чистий рушник, що ховав у кишені штанів, до речі, піджак чоловік зняв, залишившись у мокрій сорочці. Змочивши рушник водою, почав обтирати ногу, намагаючись не зачіпати рани та кашку, що встигла приготувати.
- Знайди голку і нитку, — попросила, уважно оглядаючи рудого, треба шити поки він непритомний, так менша ймовірність, що смикнеться в самий, невідповідний момент. Уважно оглядаючи рану і прикидаючи фронт робіт, так зосередилася, що рука брюнета, що торкнулася плеча, змусила здригнутися.
- Я нічого не знайшов, — пояснив Арт, знизуючи плечима.
Ех. Махнувши рукою, мовляв, залишайся поруч і стеж, сама пішла на пошуки. У лабораторії завжди є все, навіть те, що здається, ніколи не знадобиться. Підійшовши до стелажа, що упирався в стелю, почала монотонно досліджувати кожну поличку, мензурку, скриньку і таки знайшла. У простій дерев'яній скриньці, розписаній квітами. І це була голка не для вишивки, а медична, вигнута і страшенно гостра. Там же знайшлась і шовкова нитка.
Повернувшись до столу з уловом, запалила пальник, озирнулася і в кутку, в невеликій ніші, відшукала раковину, де ретельно вимила руки. Бракувало ще інфекцію занести. Продезінфікувавши над вогнем голку, вправила нитку і набравши більше повітря в легені, зробила перший стібок, тремтячими руками. З рани знову полилася кров, тонким струмком, але це змусило зупинитися.
- Ти колись зашивав людину?
- Живу ні, — хитнув головою, стоячий за спиною.
- От і я не шила, — зітхнула, намагаючись вгамувати тремор. Прекрасно усвідомлюю, якщо нічого не зробити хлопець помре, але, чорт забирай, це ж м'язи. Тут потрібний профі. - Я не можу, — відклавши голку, зробила кілька кроків назад і вперлася спиною в груди некроманта.
Величезні лапища обхопили плечі й мене щільніше притиснули до кам'яних грудей.
- Ти молодець, — шепнули на вушко.
- Знаю, але це вже за межею, — зітхнула, — нам потрібний фахівець чи лікарня.
Чмокнувши в маківку, Артур відпустив й діставши з кишені телефон, що вцілів, став ритися в контактах. За хвилину телефон піднесли до вуха і стали терпляче чекати відповіді. Ось цей спокій, мені хотілося кричати, бити посуд від безсилля, може рвати на собі волосся, а цей скеля.
Зробивши кілька дихальних вправ, повернулася до пацієнта, доки приїде реальна допомога, треба не дати йому спливти кров'ю.
- Доброї ночі Тамара, — почувся голос Арта, — вибач, що так пізно, але нам терміново потрібен лікар, який не ставитиме запитань. - Вислухавши, щось мужик відповів, — Після зняття купола, природа збунтувала і сильно поранила одного з ваших. Ми пробували допомогти самі, але тут потрібен хірург або дуже хороший лікар. - Ще кілька хвилин мовчання, — Так ми в нього вдома. Постраждав Микола. Так, чекаємо.
Скинувши виклик, денді перевів свій погляд на мене.
- Тамара сказала, щоб ми максимально продовжили йому життя, допомога буде за п'ятнадцять хвилин.
– Тамара? - Підняла брову, не відриваючись від промивання рани, яка сочилася кров'ю. Може ще деревію додати?
- Глава Ковена.
– Це я й так зрозуміла, – буркнула. – Ти з нею на ти?
- Так, — помітивши похмурий вираз пояснив, — Я не звик до когось звертатися на ви.
- Не треба виправдовуватися, — повела плечем, а почувши сміх за спиною, стиснула зуби. Чого це я раптом поводжуся як ревнива дружина. Нехай тикає кому хоче!
Час до прибуття допомоги ми провели мовчки. Я обережно обтирала кров із ноги, яка місцями вже запікалася, ще раз готувала суміш та накладала на рану. А хлопець так і не приходив до тями, ставав все блідішим і гарячішим. Поклавши змочену в холодній воді ганчірку, хоч якось спробувала збити жар.
- Все добре ми тут, — почулося від дверей, я ж з полегшенням зітхнула. Колі допоможуть фахівці і його смерть не буде на моїх руках.
Відійшовши далі, давши двом міцним хлопцям підступитися до пацієнта, спостерігала за їх злагодженою роботою. Перевіривши пульс, хлопці звернули увагу на ногу, брови насупилися, потім погляди обох вперлись в мене.
- Розумно, — кивнув блондин. – Тепер попрошу вас вийти, щоби не заважати.
Із задоволенням хлопці, із задоволенням. Залишивши лабораторію слідом за некромантом, зважилася на мародерство, а саме – треба знайти сухі речі та нарешті переодягнутися. Не вистачало ще захворіти, роблю я це рідко, але все ж таки пам'ятаю, як мерзотно лежати в ліжку і нічого не робити.
Піднявшись по сходах та прикривши двері, щоб не заважати зайвим шумом, почала відкривати всі двері, що трапляються на шляху, так і натрапимо на спальню хлопця, де сто відсотків є футболки і якісь спортивки. Потрібні двері виявилися третіми та увірвавшись туди ураганом, злегка впала в ступор. І ні, справа зовсім не в інтер'єрі, який був суто чоловічим – нічого зайвого, тумбочка, ліжко, шафа та стілець. Змусило здивуватись не зашторене вікно, на вулиці вставало сонце!
- Чого застигла? - Почулося за спиною.
- Світанок.
- Він зазвичай і буває вранці, — хмикнув неприємний некромашка.
- Знаю, — буркнула, повівши плечима. Мені здавалося, що пройшло зо дві години, не більше. А тут ось, світанок.
Хитнувши вже підсохлим волоссям, підійшла до шафи та розкрила стулки. А хлопець педант, все акуратно складено, розділено по полицях – штани до штанів, футболки відповідно до них. Шкарпетки м'ячиками лежали в шухляді, там же й спостерігалася чиста спідня білизна. Так, як би не хотілося переодягнутися повністю, цю деталь гардероба чіпати не стану. Вихопивши першу-ліпшу футболку, що виявилася синього кольору з якоюсь ретро машинкою, потяглася за штанами, але чомусь зупинилася. Мене трохи збентежив пильний погляд брюнета, що мовчки спостерігав за моїми діями.
- Просто хочу переодягнутися в сухе, — не повертаючи голови, пояснила.
- Я так і зрозумів, — була відповідь.
- То може вийдеш?
- Я теж хотів би переодягнутися.
- Його речі будуть на тебе малі, — уперто пробурчала.
- Впевнена? - Повз мене прослизнула рука і вихопивши ще одну футболку, зникла за моєю спиною.
Напружуючи слух, уявила, як чоловік стоячи позаду і не особливо далеко, розстібає ґудзик на сорочці, потім мокра тканина падає на підлогу, на цьому моменті, довелося проковтнути слину, що раптом стала в'язкою. Після цього він може пошукати рушник, щоб обтертися, а може відразу натягнути чистий одяг.
- І справді, мала, — хмикнув Арт.
Мені ж зовсім не хотілося обертатися, просто застигла біля відчинених дверцят із затиснутою в руках футболкою.
– Ти можеш вийти?
- Навіщо?
- Щоб я змогла переодягнутися, — рипнула зубами.
- А раптом тебе викрадуть, — так собі припущення. – Я, мабуть, залишусь і проконтролюю, щоби з тобою нічого не трапилося. А щоб ти не соромилася, так і бути, відвернуся.
- Джентльмен, — виплюнула.
- Так, так невісточка, у саму точку. - Розсміялися за спиною, а я згадала про цей фарс. Чорт, чорт, чорт! Я ж і забула за всіма цими переживаннями про дурну витівку.
- Слухай, — раптом осяяло, — якщо справу оприлюднять, нам немає сенсу розігрувати з себе закоханих.
- Ні, — твердо так прозвучало, — люди ковена ведуть офіційне розслідування, ми ж діємо з його благословення, але таємно.
- Хочеш сказати, якщо нас зловлять за чимось кримінальним, Ковен помахає ручкою і скаже – хлопці самі?
- Думаю, до цього не дійде.
- Шикарно, просто шикарно! – Треба було випитувати все одразу, а не отримувати інформацію дозами після згоди. Ух, була б тут бабуся, вона б не дозволила потрапити в таку ситуацію. – А якщо вони, щось знайдуть раніше за нас, нам повідомлять?
- Думаєш вони зможуть? – Скептично поцікавилися, – стільки дівчат пропало, а вони ні на сантиметр не зрушили з мертвої точки.
- А ти настільки самовпевнений, що думаєш, ми зможемо знайти вбивцю?
- Я у цьому повністю впевнений.
- Ну-ну.