Частина 4

- Як вони могли втягнути тебе у таку справу? – вигукнула подруга, театрально заламуючи руки. Даремно розповіли, ой даремно, але по-іншому від неї не позбутися. Знаєте, яке було її перше припущення після того, як вона відійшла від шоку? Що ця гора, мій коханець, коханий, наречений потрібне наголосити! Ха! Смішно, чорт забирай, у мені навіть сколихнулося обурення, яке рвалося назовні, але втрималося, а сама задумалася. Все своє життя була скупа на емоції, і немає ніякої травми дитинства, у мене воно було чудовим, ніхто не розбивав мені серце в юному віці та все таке. Просто така вже вродилась. Але за сьогодні перевищила свій ліміт і це насторожує, ще не лякає, але вже скоро. Не хочу бути такою як подруга, не скажу, що це погано, але мені подобалося бути такою, якою є. Ну та гаразд, поживемо побачимо, нічого паніку заздалегідь розводити. До речі, це мені теж не притаманне.
- Мабуть, мій життєвий досвід здався їм значним, — знизала плечима, відпиваючи каву, яку догадлива подруга збігала купила. Любитель вона, пошарити по моїх шафках, поличках та холодильнику. Найчастіше ця її звичка бісить, але сьогодні знадобилася, бо божественний напій закінчився, про що журилася вранці, а про те, що його треба купити не згадала.
- А якщо ти постраждаєш? - Отак і сиділа на кухні, попиваючи гарячі напої та обговорюючи головне питання, що робити далі?
- Я цього не допущу, — подав голос чоловік, який, як справжній британець, пив чай. Жаль мізинчик не відстовбурчив, посміялися б.
- І як ви убезпечите мою подругу? - схопилась блондинка.
- Завжди буду поряд.
- І це все? – примружившись, буркнула подруга. Некромант їй подобався, це видно неозброєним оком, але мене вона любила, тож відкинула симпатію та взялася за допит.
- Я бойовий некромант, — надувши груди колесом, розповів чоловік.
- Кумедно, — буркнула, прихопивши з вази печиво, яке так само купила, здогадлива подруга, відкусила шматочок свіжого, пісочного кругляка. МММ смачно. – А де ти кажеш, працюєш?
Всі чули про некромантів, у нас вони правда не водилися, але в інших станах хлопці плодилися, народжувалися, а потім їздили по відрядженнях. Але мало хто знав про них достатньо, ось про те, що бувають бойові, дізналася сьогодні, але ніколи не покажу цього. Так, про що це я, а ось багато хто вважав за честь, познайомитися і попрацювати з цими індивідами. Відьмочки спали та бачили, як вискочити за такого заміж і жити безбідно, бо їхня праця оплачувалася з лишком. Одна я, така дурна, ставилася до нового знайомого аби як і не реагувала на закидони в стилі мачо.
– Я й не говорив.
- Ну так повідай же нам, майбутній чоловіче мій, — хмикнула, а подруга подавилася кавою, якраз відпивала. Поставивши чашку на стіл, мабуть, побоялася розбити після почутих подробиць, якими ділитися ніхто не поспішав. Переводячи погляд з мене на некроманта, а потім назад у надії прочитати хоч щось на наших обличчях.
- Розкажу, — кивнув незворушний брюнет, — після прогулянки до РАГСу.
- А раптом ти бідний як церковна миша, а я вже настроїлася на безбідне життя, — хмикнула.
– Моїх грошей тобі вистачить. - Все такий самий, незворушний вираз. Гей, це я тут байдужа до усього!
- А якщо тебе вб'ють? – Ну не можу втриматись, щось у мені просто штовхає слова назовні. - Твої родичі викинуть мене надвір.
– Я сирота.
- Буває.
- Наташа! – вигукнула подруга, обурена моєю нетактовністю. Не вмію співчувати.
- Все нормально, — кивнув чоловік, уважно дивлячись на мене своїми чорними глазюками. - Вона ще просто не зрозуміла свого щастя.
Щастя? Я? Не зрозуміла? Так, що ти про нього знаєш, некромашка, недобитий! Бачачи, що я закипаю і готова вибухнути, подруга схаменулась і перевела тему.
- А де Боня?
- Сидить у кімнаті.
- А чому? - Сама не знаю, після озвученої справи, хом поринув у себе, і якщо чесно, мені вже якось ніяково, без його постійного дзижчання на вухо.
- Мені здається він чимось засмучений, — поділилася з подругою, не звертаючи уваги на мужика, що спокійнісінько пив чай ​​і поглинав печиво.
- Я просто задумався, — до кухні вкотилася сіренька грудка вовни. Зупинившись біля мого табурета, виліз на ногу, на плече, і уважно окинув присутніх поглядом. – Без допомоги бабусі нам не обійтись.
- О ні, — похитала головою. Я шалено люблю цю жінку, але в моєму житті за день і так набралося проблем. А бабуся – це просто, навіть не знаю, як описати… Її імпульсивність, життєрадісність та інші плюси, завдавали мені неприємностей. Вона звичайно ж, багато знає, багато бачила і таке інше, але ми тільки на початку свого розслідування, тому почекаємо з її допомогою, яка може вилізти боком.
- І що ви плануєте робити? - У голосі хоми звучав скепсис.
- Спочатку поговоримо з родичами, — згадавши свій улюблений серіал, почала загинати пальці, — нам потрібно дізнатися, за яких обставин вони зникли, з ким спілкувалися, безпосередньо перед зникненням.
- Розумно, — схвально хмикнув Боня. Потім перевів чорні намистини очей на некроманта. – Як розумію підозрюваних немає?
- Правильно, — серйозно кивнув чоловік.
- М-да, — ось і все, що видавив пухнастий, потім зістрибнувши на стіл, потопав до вази з печивом.
Пушистик — ласун, але оскільки він нещодавно сильно погладшав, урізала цукор з його раціону, він довго дувся, погрожував піти та таке інше, але змирився. А тут на, свято живота. Не звертаючи більше ні на кого уваги, фамільяр закопався з головою, у вазочку, звідки час від часу лунали схвальні стогони. Боня, Боня.
- Я б хотів побувати на могилах, — повідомив Артур. Ну, хто б сумнівався, чесно. Некроманту тільки покажи цвинтар, та дай лопату і все буде копатися, як малюк у пісочниці.
Мабуть, мої думки були написані на обличчі, бо подруга скривилася, якби не знала її, подумала б, що схопив якийсь напад. Насправді ж вона так сміх стримувала. Не помічаючи нашу реакцію, або удавав що не помічає, чоловік продовжив:
- Почати краще з останнього поховання, — міркував, — і звичайно ж хотілося б потрапити туди сьогодні. Якщо ти не дуже зайнята.
Помітив-таки гад, і остання його фраза, маленька помста. Чи не подобається, коли над тобою сміються некромашка? Ще буде, обіцяю!
- Можна звісно і сьогодні, — коли це я відмовчувалася? – Тільки у мене лопати нема.
- Якось обійдуся, — серйозно кивнув некромант, а мені навіть соромно стало. Тут серйозні речі творяться, а я насміхаюся. Але знаєте, що найжахливіше? Я ніколи не відчуваю сором, навіть не знаю, як це робити, хоча, мабуть, знаю і це бісить. Бісить чортів, некромант, бісить те, що він виводить на емоції, яких ніколи не відчувала, та й не хотіла. Гаразд Наташа, зберись. Швидше впораємося, швидше повернуся до свого розміреного та спокійного життя.
- Тоді поїхали, — вставши з табурета, кивнула мужику.
Поставивши чашку на стіл, брюнет підвівся, зі свого місця, ух дитинка росла, і кивнувши мовчазній Оленці, вирушив у коридор. Взутись і готовий, я теж пішла зібратися – одягнувши чорні джинси й такого ж кольору футболку, поспішила до коридору. І ні, я не поспішала до лондонського Шерлока, боялася передумати, бо викопувати та оживляти труп, не є моїм хобі.
- А можна мені з вами, — на порозі кухні з'явилася подруга. Дивлячись на нас очима кота зі Шрека, молитовно склала руки перед собою.
- Ні, — в унісон з некромантом буркнули. Розслідування наше, і як би не дратував мене цей тип, блондинку вплутувати у все це не збираюсь. - Посидиш з Бонею.
- То й мене не берете? - пролунало скривджене з кухні.
- Пробач хом, — знизала плечима. Це видовище точно не для вразливого фамільяра.
- Тягни Оленка куплене вино, — театрально просипів чудик, — заливатимемо свою непотрібність.
- Не драматизуй, — закотила очі, шнуруючи чорні кросівки. Про себе хмикнула, адже я одягла прості, не маркі речі, зручні зрештою, а ось гість наш закордонний, так само в костюмі. Важко йому буде.
На вулиці вже розлився вечір, ліхтарі намагалися розігнати темряву і відвоювати ще трохи дня, але наполеглива ніч стелилася над містом, не поступаючись жодної хвилини свого часу. На небі горів повний місяць, який змусив трохи напружитися, бо всі найсерйозніші підношення Гекаті робляться в повний місяць. Та багато речей провертається цим часом.
- Замерзла? - поцікавився некромант, помітивши швидкоплинний рух, яким відганяла від себе, дурні думки.
- Ні, — вказала на толстовку, яку натягла поверх футболки. Осінь цього року була дивною, дні все ще дарували тепло та яскраві промені сонця, вечори та ночі приносили із собою – вітер, холод та нагадування про те, що скоро дощі. Яка осінь без дощів?
Кивнувши мені, некромант потопав до зупинки, я ж здивовано подивилася йому слідом. Не звикла відчувати турботу, нехай і виявлялася вона у такому незначному питанні. Дивно все це, і я ще не вирішила подобається мені це чи ні. Ну та гаразд, не це головне зараз.
У справі було зазначено місця поховання, і так само було зазначено, що деякі сім'ї геть-чисто відмовилися проводити воскресіння. І я можу їх зрозуміти, адже кому сподобається, що над тілом, жорстоко вбитої дівчини, буде чаклувати некромант? Швидше за все, сама написала б відмову і це перший і, напевно, єдиний момент, у житті відьми, коли глава ковена не може наказати.
Заспокоювало те, що сім'я останньої вбитої дівчини Дарії дала згоду і ми не їдемо порушувати їхню волю. Бо не знаю, як вчинила б, прийшовши на могилу і натрапивши на родові охоронні закляття. У нашій громаді так заведено, адже нікому не хочеться, щоб недосвідчений відьмак, відьма чи ще хтось, випадково підняв з могили давно померлого родича, який збожеволівши рушить вбивати і якого потім тобі доведеться вбити. Навіть уявляти це страшно, а зіткнутися так і поготів.
Загалом завантажившись у порожню маршрутку, яка прямувала у потрібний нам бік, сплатила проїзд і сіла на одне з порожніх сидінь. Некромант, очікувано вмостив свою тушку поряд.
Як я вже говорила раніше, на чоловікові був костюм із чорною сорочкою, краватку він або зняв, або взагалі не носив. Навіщо я це? На ньому не було пальта, куртки чи ще якоїсь більш менш зігріваючої речі й вже я запитала себе – чи не холодно йому? Звичайно, про себе, і звичайно питання залишиться при мені.
– Коли я можу перевезти свої речі? - Порушив мужик, затягнувшеся мовчання.
- Ти не заспокоїшся? - Втомлено простягла, набридло втовкмачувати хоч, щось у його голову.
-Ні, — хитнув головою індивід.
Очікувально звичайно, але десь у грудях, глибоко-глибоко, тепліло якесь дивне почуття. І воно лякало, бо скидалося на симпатію. З чого раптом, адже він тільки те й робить, що дратує? Справа банальна і можна сказати, у жіночому стилі – моя подруга. Оленка яскрава, красива, ні-ні, себе дурнушкою теж не вважаю, але на її тлі завжди гублюся, і некромант, познайомившись з нею, все ще увивається за мною. Це приємно і тому лякає.
- Мені все одно, — байдуже знизую плечима.
- Тоді після цвинтаря заїдемо і заберемо речі, — вирішив брюнет.
- А спати я коли буду? - Здійнялася, бо сон для мене, як цукерка для дитини. Сон любить мене, а я його.
- Вночі, — хмикнув, я знову стала закипати. Ніч незабаром повністю накриє місто, а ми не відомо скільки часу проведемо на цвинтарі, пожвавлюючи нещасну і допитуючи. А роботу ніхто не скасовував, та й не можу я дозволити собі прикрити крамницю, на невизначений час, і справа навіть не в грошах. Зілля. Кожне має свою властивість і термін реалізації, у деяких він річний, місячний, але зустрічаються так само і дводенки та три.
Варити їх складно, зберігати також проблематично, але на них завжди є попит. Нову партію лише позавчора зготувала і завтра, залишалось лиш розлити по склянках та кинути магічний клич, відьмочки прискачуть.
- Давай сьогодні, кожен ночує в себе, а там уже як піде, — запропонувала альтернативу, забуваючи про впертість деяких.
– Ні.
- Безодня! - Сварилася, як мені з ним працювати, хто скаже? Твердолобий, упертий, ще й не чує нікого, крім себе.
О, наша зупинка.
- Зупиніть! - Кричу, схоплюючись з нагрітого дерматинового сидіння і тим самим змушуючи сидячого поруч, наслідувати мій приклад.
Дивно глянувши на нашу парочку, водій таки зупинив біля потрібного місця, і відчинивши двері, провів нас дивним поглядом. Ну звичайно, чого вже тут, мужик при повному параді, хоч зараз на червону доріжку і я, вся в чорному, спортивному, з похмурим поглядом і оком, що смикається. Компанія, що треба та й територія відповідає, цвинтар і багато кілометрів навколо, пустир. Якби не знала, що некромант прилетів сьогодні, почала б нервувати, може саме так маніяк і заманює своїх жертв. І не важливо, що жодної дівчини не знайшли в такому місці. Я могла б бути першою.
- Ти точно не маніяк? - Нерви, тільки так можу виправдати таке дурне питання.
Гордовито скинута брова та обурений погляд, стали відповіддю. Знизавши плечима, але не заспокоївшись, рушила до дірки у паркані, бо нічний сторож давно вже замкнув усі ворота. Та навіть, якби вони були відкриті, навряд чи змогли б пояснити причину своєї появи, в пізню годину. Прийняли б за мародерів і викликали б поліцію.
На територію останнього притулку тлінних останків, потрапили легко і нам би радіти, але виникли нові труднощі. Знати ми знаємо, місце поховання, але знайти його в напівтемряві, бо освітлення з приходом темряви вирубали, покійникам ліхтарі ні до чого, складно. Тиць моя радість!! Казала, що треба відкласти на завтра, прийшли б серед білого дня, знайшли, а вже ввечері, під покровом ночі, зробили всі потрібні справи. Так ні, некроманту прям зараз треба! Щоб його!
- Не пихкати як їжак — хмикнув чоловік, впевнено крокуючи звивистою стежкою. Закрадалась думка, що він знає куди йде, просто вирішив провчити, але пролунавший, недалеко, грізний, собачий гавкіт, надав мені прискорення і відібрав бажання сперечатися далі. Крокуючи практично в притик до брюнета, всього пара міліметрів відокремлювала його п'яти від моїх шкарпеток, а мій ніс від його спини, журилася, бо де подівся мій горезвісний спокій і безстрашність? Я – чорна відьма, проклятійниця, якої не варто боятися собак, так-так, саме через них нервую, бо лише дурень боїться мерців. Поки вони у своїх могилах. Ну молодець Наташа, похвалила себе, дати собі ж тріщину не наважилася, бо перед очима став уривок баченого якось фільму. Купа зомбі, яка жує необачних людей, які не встигли втекти. Тоді було смішно, зараз боязко.
Дозволивши собі, ще кілька хвилин побути слабкою, стрепенулась і таки зарядила уявний потиличник. Ану, зібралася! Поки я давала собі уявні стусани й шпурляла некроманта, чоловік зупинився, я ж, не помітивши цього, втислась носом, в дорогий піджак.
Відсахнувшись відчула, що втратила точку опори й просто зараз завалюся на спину, змахнула руками, але впасти не дали. Блискавичний рух, і я вже притиснута до міцних чоловічих грудей, ех мій бідний, багатостраждальний ніс. Хватка некроманта була якісною і, якби я падала десь з урвища, оцінила силу, з якою тримали, зараз же зазнала подяки з домішкою роздратування. Не обов'язково так сильно та довго!
-Кхм, — прокашлялася, голова міцно притиснута до лацкана піджака, не могла поворухнутись, тому говорила придушено. - Я ніби вже не падаю.
- Я знаю, — ось і вся відповідь, але хватка слабшає, чоловік звичайно ж не прибирає свої граблі, але так хоч зітхнути можу. Відчуваю після тривалого знайомства з ним, дякуватиму просто за те, що дихаю!
- Мені здається, прийшли ми сюди, не для того, щоб пообніматися, — саркастично хмикаю.
- Маєш рацію, удома пообнімаємося, — кивнув амбал та таки випустив зі своїх рук.
І як вам ця самовпевнена худоба? Вдома пообіймаємось! Ха! Це мій будинок, і ти в ньому просто не бажаний гість, якого, наразі не позбутися. Так, гаразд, чого це я знову завелася?
Подивившись на чоловіка, що уважно спостерігав за мною, згадала з чого все почалося. Оглянувши місцевість і пошкодувавши, що не маю зору котів, таки змогла розглянути причину зупинки, а саме потрібну нам могилу. Не думала, що так швидко опинимося в потрібному місці.
- Ти був тут вранці, — не питання, твердження, бо поки я йшла і копалася у своїх зароджуючихся комплексах, некромант впевнено вів у потрібному напрямку.
– Був.
Бісить! Бісить! Бісить! Ці його односкладові відповіді, самовпевненість і взагалі він сам! Тяжко видихнувши, тим самим показуючи моє ставлення до всього, що відбувається, махнула рукою на свіжу могилку, прикрашену хрестом і зів'ялими квітами. Тимчасова табличка говорила – Дарія Григорівна Заболотна, дата народження та смерті. Сухо та лаконічно.
- Приступай, — схрестивши руки на грудях у самовпевненому жесті, насправді намагалася сховати свою нервозність, справа серйозна і це нарешті дійшло.
Некромант ще пару хвилин оглядав своїм важким поглядом, потім здавшись повернувся до могили. Не знаю, що він там виглядав, але завис на хвилин п'ять. Потім мовчки, відійшов на пару кроків і скинувши піджак на сусідній пам'ятник, закотив рукави. Мимоволі звернула увагу на руки чоловіка – довгі, тонкі та красиві пальці, повиті венами мускулисті передпліччя. Тяжко проковтнувши й давши собі ще одного пенделя, перевела погляд на могилу. Дивності творяться зі мною, бо ніколи вигляд чоловічих рук не зароджував у мені бажання, а зараз саме воно й стукало в мою ошелешенну голову.
Чорт, Наташо, ти стоїш біля могили бідної, змученої, молодої дівчини, якій ледь двадцять стукнуло і сходиш слиною, розглядаючи людину, яка зараз і воскресить нещасну, щоб допитати. Зібралася і викинула ідіотські думки з поганої голови. Крики подумки, на себе кохану, таки подіяли, бо дихання нормалізувалося, а в грудях перестав рости спираючий, дихання ком.
Арт, так називатиму саме так, бо смішне прізвисько моментально вбиває всю сексуальність мужика, тим часом не помічав моїх душевних мук. Вставши біля могили й піднявши очі вгору, розкинув руки над землею. Кілька хвилин все було тихо і спокійно, але руки брюнета охопило зелене, потойбічне світло, і земля почала розкриватися. Чорт, прямо як у біблії. Ні рядків, ні слів зараз не згадаю, бо що постало перед очима, жахало і захоплювало. Жахало те, що є на землі люди, здатні творити таке, але водночас це й захоплювало.
Те, що відбувається, нагадувало якісні спецефекти з якогось хорор фільму, якби була трохи більш вразливою, вже б давно знепритомніла. Але ні, стою з очима на викаті та дивлюся, як з ями, нагору підіймається труна. Червоне, лаковане дерево зловило десь промінь світла і блиснуло прямо в мої невірячі очі. На мить прикривши повіки, все ж таки не втрималася, і ось мій погляд знову дивиться на червону кришку труни, яка була охоплена зеленим сяйвом, магією некроманта.
Повторюся – красиво та жахливо.
Труна зсунувшись ліворуч, стала на тверду землю і завмерла. Зелене свічення, навколо нього не пропало, але поки що нічого більше не відбувалося. Артур, опустивши руки, підійшов ближче і без жодних зусиль зсунув кришку. Я ж, затамувавши подих, чекала, що дівчина розплющить очі, схопиться з атласної подушки й вишкіриться, але ні. Під мереживним саваном все ще без руху, лежала дуже гарна дівчина. Обличчя стало одутлим, синім і страшним, хотіла вжити слово – мерзенним, але не хочеться образити бідолаху. Оскільки тіло залишалося нерухомим, наважилася зробити пару кроків і наблизившись встала біля чоловіка, який не зводив погляду з покійниці.
І ось у цьому полягає його робота? Не дивно, що він такий відморожений.
Зелене свічення охопило голову дівчини, а я навіть слово боялася вимовити. Бачити роботу некроманта в реалі, таке собі задоволення, і в голові моментально спливає питання – яка нормальна людина погодиться на таке? Знаю, дар не вибирають, але, чорт забирай, спілкуватися з покійниками, це не те, чим мені хотілося б займатися все життя.
Повіки дівчини здригнулися і різко розкрилися, я ж відскочивши намагалася вгамувати шалене серцебиття. Злякалася і соромитися цього не стану. Декілька дивних пасів руками, і ось некромант склавши руки на грудях, дивиться на дівчину, яка сівши, дивилася на нього.
- Пам'ятаєш, хто ти? - Звучним голосом поцікавився брюнет, не відводячи погляду від покійниці. Та, нахиливши голову до лівого плеча, допитливо дивилася на нього. Клянуся, погляд нещасної був осмислений. Хвилин п'ять, вони мірялися поглядами, але дівчина не встояла, тому ствердно кивнувши, завмерла в очікуванні нових питань.
- Ти знаєш, хто тебе вбив?
Погляд сповнюється смутком і дівчина переводить його на мене. Жах, жах, жах! Колись зелені очі покрились білястою пеленою, яка робила їх водянистими, і погляд примушував зіщулитися. Бачачи, що лякає, нещасна востаннє подивилася в мої очі й зосередилася на некроманті, який терпляче чекав на відповідь.
Дівчина так і не промовивши жодного звуку, лише ствердно кивнула. Цього чоловіку мало, тому випустивши ще трохи магії, знову повторив питання.
Рот дівчини відкрився, але замість очікуваної відповіді звідти полилася якась рідина і пролунало мукання. Подякувавши Гекату, за те, що я так і не повечеряла, відвернулася, не можу й надалі дивитися на це.
- Їй вирвали язика, — підсумував некромант через кілька хвилин. Просто кивнувши, відійшла на кілька кроків, бо бачити нещасну більше не могла. Моє серце рвалося до неї, свідомість затопила жалість і спрага помсти. Ніхто не в праві чинити так з живою істотою, особливо з відьмою, створеною самою природою, і яка черпає свою силу з неї.
Так само стоячи й накручуючи себе, здригнулася, коли на мої плечі опустилися чоловічі руки, через роздуми не чула як Арт підійшов.
- На жаль сьогоднішній день пройшов даремно, — буркнув чоловік, притискаючи мою спину до своїх грудей, і дозволивши собі хвилинну слабкість, не стала вириватися. - Сьогодні в готель не поїдемо, — вирішив брюнет, я ж була згодна на все, аби якнайшвидше забратися звідси.
Ствердно кивнувши, відліпилася від джерела тепла і побрела стежкою до дірки у паркані. Хочу додому, до м'якого Боні та теплої ковдри.
Відчуваючи легку прибитість увійшла до квартири, та не звертаючи уваги на розпитування фамільяра й зникнення, з моєї квартири, подруги, попрямувала в душ. Все, що мені зараз потрібно, це змити тваринний жах, що налип на мене, на цвинтарі.
Мовчазний некромант не робив жодних нових спроб збісити, за що йому спасибі.
Зайшовши у ванну та пустивши воду, скинула одяг на підлогу, пообіцявши собі, потім усе прибрати. Пружні струмені води, варто було під них підвестися, змивали з тіла втому, даруючи, хай і швидкоплинне, але полегшення.
Швидко завершивши купальний процес, одягла піжаму, що складається з чорної футболки, з білим принтом, і чорних, укорочених шортів. Нашвидкуруч змивши косметику і почистивши зуби, потопала до спальні, де мене вже зачекалися, Морфеєві обійми. Ранок вечора мудріший — любила повторювати бабуся, от і я, подумаю про все завтра. У кімнаті вже чекав розкладений, старенький диван, постіль блакитного кольору, постелена і не вистачало там тільки мене.
Зручно вмостившись на злегка продавленому диванчику й укутавшись у теплу ковдру, закрила повіки й поринула у такий бажаний сон.