Частина 2

До зупинки йшли мовчки та й говорити з хом'яком на людях, навіть для мене дивно. Прочекавши п'ятнадцять хвилин маршрутку, майже зважилася проклясти людей, які створюють розклад поїздок і тих, хто не вчасно виходить на маршрут, або ж я не знаю, всіх. Бісять.
Жвавий натовп кинувся до жовтого корита, яке зволило причалити, не була винятком і я. Поштовхавшись, проклявши трьох особливо жвавих, таки втиснулася в невеликий простір. Ну їдьмо.
З моїм зростом метр сімдесят шість, стояти на піднесенні біля заднього колеса, було не дуже зручно, але краще так ніж пішки.
Дорога зайняла тридцять хвилин, і випавши з маршрутки, попленталася до магазинчика, моєї гордості та радості в житті. Мало хто з відьом турбував себе роботою їм усім подавай високі пости, багатих коханців, кухаря та клінінг компанію. Я ж тримала невелику крамницю всіляких магічних та антимагічних речей. Продавала трави як рідкісні, які для мене збирала і сушила мама, так і прості, які можна купити в будь-якій аптеці. Але тут криється одне величезне, але… Аптечні трави вирощені, найчастіше штучно, зібрані не за правилами, тому ніякої користі та тим більше сили не несуть. Тому клієнти у мене були, та й відьма я не проста, не скажу, що якась супер-пупер розумна та сильна, просто єдина в цьому місті проклятійниця.
Проклясти шкідливого сусіда? Будь ласка. Покарати невірного чоловіка? Із задоволенням. Бувало правда таке, що відмовлялася від роботи, хоч би яку суму не пропонували. Ніколи не проклинала на смерть, жодних родових прокльонів, загалом якщо так судити – добра, добра проклятійниця.
Старий замок рипнув, варто було ключу провернутися, двері з легким клацанням відчинилися, впускаючи у свята святих відьом. В обличчя пахнуло улюбленою лавандою, що була розвішана по всій кімнаті. Саме приміщення було витримано у темних тонах, дубові прилавки, скляні вітрини та приглушене світло.
Крамничка чимось нагадувала фентезійні магазини, такого ефекту й домагалася, якщо чесно. Аура загадковості, як любила говорити подруга. Що є то є.
Зайшовши, і спустивши хому на виділену йому подушку, в центрі кімнати, увімкнула касу, так рахую не на калькуляторі, користуюся послугами бухгалтера, й звичайно справно сплачую податки.
Зазирнула в комору, там припадало пилом моє робоче вбрання, звичайно я сама собі господиня, і можу носити, що хочу, але тоді губиться антураж, що любовно створювався мною.
– Ми сьогодні вчасно! - Вигукнув Боня, після того, як довів до ладу шорстку. Так він красень, що стежить за собою.
- Яка радість, — знизала плечима. Ми самі собі з вусами, але якщо відкриватися щодня по-різному, можна втратити клієнтів. Тому стягую себе за шкірку з ліжка і плетуся на улюблену роботу.
- Іноді я тебе боюся, — простяг хома, я ж скинула брову, пропонуючи пояснити. – Тебе запросили у Великий Ковен, а ти байдужа як скеля!
– Спокійна, – поправила.
- Та не важливо, — відмахнулися маленькою лапкою. - Ти хоч би понервувала, не знаю, волосся на голові прорідила і все таке.
- У цьому є потреба?
-Так! – вигукнув хом'як, підстрибуючи. – Іноді мені здається, що я живу з роботом.
- Круто тобі, — не повелася на провокацію. Боня був таким же, як і все моє оточення – експресивним, емоційним і любив давати поради, яких не потребую.
— Беземоційна, — буркнув хом, насуплюючись. І ось яка муха його вкусила?
- Що з тобою?
- Я на відміну від деяких нервую, і вже згриз три нігтики, — буркнув фамільяр, ображено розвертаючись до мене дупою.
- Я ніколи не нервую, — насупилась, не хотілося лаятись, а хом просто напрошувався на грубість. – Знаю, що ти зробиш це за двох.
- А могла б хоч раз зняти цей тягар з моїх тендітних плечей.
- Не заводься, — примирливо погладила пухнастика по спині. Той лише смикнув своїм «тендітним плечем». Ну і гаразд, скоро відійде.
Зайшовши в комірчину і нашвидкуруч переодягнувшись, у просту синю сукню, в підлогу, повісила на шию кулон у вигляді півмісяця і вийшла в торговий зал. Перевернувши табличку на двері, яка повідомляла, про відкриття крамниці, стала за прилавок. У руках старенький мобільний, і не тому, що грошей немає, просто прив'язуюсь до речей, будь то техніка, чи то улюблена футболка. Складно потім розлучатися і це, здається, єдиний нормальний прояв почуттів з мого боку. Хоча Боня стверджує протилежне. Ну та гаразд, сперлась об прилавок, і почала гортати стрічку новин для відьом, потрібно завжди бути в курсі останніх пліток, хоч і не люблю їх. Але з пісні слів не викинеш.
Погортавши кілька постів з явним маренням, натрапила на фото мужика, зйомка велась підпільно, тому розглянути що-небудь було важко. Що можу сказати – чорнявий, високий, дорого і зі смаком одягнений. Над фото ряснів заголовок – «До нас прибув некромант!», і купа дебільних смайликів. Некромант, то некромант. Хоча мені зрозумілий ажіотаж місцевих дам, у нашому ковені таке добро не водиться, та й у Великому теж. Ось і виписують із-за бугра. У душі ворухнулась цікавість, у моєму випадку це дивно, для яких таких потреб його запросили. Але цікавість на довго не затрималась, не було за що зачепитися, так би мовити. Може, колись і дізнаюся, всяке може бути.
Незабаром з'явилася постійна клієнтка – середніх літ жінка з неосяжною талією. Одягнена була настільки огидно, в очах зарябіло від такого явного показу свого фінансового статусу. Не дивно, що чоловік від неї бігає, я від такої взагалі втекла б.
- Він знову не ночував удома, — з порога завила дама, ніби мені до цього є справа. Піднявши брову, мій улюблений жест мовчки подивилася на відвідувачку. Ех, їй би в зал записатися і на дієту сісти, може, й мої послуги не знадобляться. Але хто ворог своєму бізнесу і ляпне таке? Звичайно, не я.
- Що цього разу? - Поцікавилася маючи на увазі, прокляття, але жінка сприйняла питання по-іншому.
- Сказав, що був завал на роботі та довелося переночувати там на дивані, — плаксивим голосом простягла мадам, а мене підкинуло. Гидке поєднання писклявого голосу та шафоподібної комплекції. Закотивши очі, зробила пару глибоких вдохів, хамити клієнтам, собі на шкоду, знову поглянула на неї. Сподіваюся в ньому зображається все, що хотіла, але не могла сказати.
- Яке прокляття? – рівним голосом виправила. Я вже говорила, як мене дратують люди? Ну, ось ще раз повторюся. Бісять.
- Я не знаю, — знизує пухкими плечима клієнтка, уважно оглядаючи лаву. Тут нічого не змінилося, після твого останнього приходу, три дні тому, дорогенька.
- Імпотенція, діарея, обжерливість, апатія, гикавка, короста, спотикання, — почала перераховувати найпопулярніші. Раніше дамочці цього вистачало, бо довго злиться на свого благовірного вона не могла.
- Як щодо проклясти його пасію? – піднялася дама.
- У вас є якась річ, яка їй належала? Волосся, слина?
– Ні.
- Ось і моя відповідь ні.
- Що ж робити, — заголосила клієнтка, а в мене голова розболілася. Ідуть до проклятійниці самі не знаючи, чого хочуть. Хоч би погугли.
- Імпотенція, — здається це найлогічніший вихід із ситуації. Мені вже навіть не шкода втратити гроші, на саму клієнтку начхати. Допекла до печінки, вже готова проклясти милого безплатно, аби не бачити скривджено надутих, м'ясистих губ, над якими попрацював пластичний хірург.
- А як же я тоді? - Сильніше надулися губи, і серйозно запереживала, що вони луснуть й мені доведеться закрити магазинчик та відмивати шматки гудрону, який дамочка собі засунула.
Вдих видих. Напевно, варто порахувати до десяти, але глянувши на клієнтку, вирішила, що до ста. Так мені буде спокійніше, а їй безпечніше.
– Ви куди прийшли? - Насупившись цікавлюся, дорахувавши до чотирьох. На більше не вистачило.
- До вас, — незрозуміло дивилася жінка.
- Хто я? – Роблю нову спробу.
- Відьма.
- Саме так! – розлютилася. – Не психолог, не шарлатанка, яка вдає, що їй не все одно! Я проклятійниця і я проклинаю. Можу вас якщо хочете!
- Ніі, — заїкаючись прошепотіла дама, задкуючи до дверей. - Я піду.
- Ага.
Мабуть, хтось забув куди прийшов. Мізки зовсім жиром запливли, виправлятимемо. У навздогін кинула прокляття, їй тільки на користь піде. Посидить у туалеті, подумає курячими мізками, можливо до чогось і додумається.
Залишала лавку, вона швидко, набагато швидше, ніж дозволяла її комплекція. Ех, чи фітнес тренером підробити? Мені здається, добилася б не малих успіхів. Хоча для того, щоб їм стати, самій варто трохи схуднути. Ні, я задоволена своєю зовнішністю, але, як будь-яка дівчина, вважаю, що пара кілограм зайва. Ну та гаразд, не про те, зараз мова.
За день зайшло ще кілька невдоволених чоловіками, пара відьом заходили по трави. Була парочка школярок, безглуздо хіхікаючи зажадали любовний еліксир. Ну, всі здогадалися, що далі було? І ні, не діарея, хоча це моє улюблене прокляття, нагородила їх лише спотиканням. Не знущаюсь з дітей, які б дурні вони не були.
- Час збиратися до Ковену, — подав голос хом, мовчав весь день, вже переживати почала, бо Боня довго мовчати не вміє.
Поглянувши на годинник, старовинний такий, дерев'яний, знайдений мною на барахолці. В них навіть усе ще працює зозуля, що виходить у світ, раз на дванадцяту годину. Можливо, вони, не повністю вписуються в інтер'єр, але повз пройти не змогла. Загалом глянувши й зітхнувши, попленталася в комірчину, переодягтися і прихопити рюкзак. Дорога нехай і недалека, але затори ніхто не скасовував.
Упоравшись з усім, погладила занепокоєного хому по спинці, пообіцявши поводитися добре і все-все йому розповісти, закрила лаву й поспішила на зупинку.
Вкотре постоявши на зупинці, влізла в забиту маршрутку, й зчепивши зуби, поборола бажання надати водієві швидкості, улюбленим способом. Так, так, діарея, вона рідна.
Шість нестерпно довгих зупинок і ось стою перед величним будинком де мешкає Великий Ковен. Прості смертні обходять його стороною, і ні, на ньому немає ніякого жахливого мороку, ніяких страшних історій, пов'язаних із кривавими побоїщами. Просто старовинна будівля, століття так дев'ятнадцятого, вселяє трепет і може бути страх, ось вони й не прагнуть зазирнути у віконце.
Набравши більше повітря, нервую, а це мені не властиво, рішуче взялася за кільце дверного молотка. Форма у нього кумедна, величезний металевий кіт із візерунчастим кільцем на шиї. Ось цим кільцем і треба стукати.
Відступивши на крок назад, не хотілося отримати дверима, що різко відчиняться, стала чекати, коли ж пустять. Чекати довелося близько двох хвилин, і коли вже зважилася знову постукати, двері прочинилися, впускаючи.
Увійшовши до величезного холу, з високими стелями та мармуровими колонами озирнулася, по-перше, була тут вперше і цікавість таки закружляла голову; по-друге, Боня та Олена витрусять усю душу, якщо не зможу описати місцеве оздоблення.
Куди не поглянь, натикаєшся на мармур, який прикрашали відблиски, червоного сонця. Біля вхідних дверей, та й вся стіна ліворуч, усіяна вікнами, які були зачинені лише легкою, газовою шторкою. Зі стелі звисала величезна, золота, помпезна люстра, і ставати над такою зовсім не хотілося, розмаже по білій підлозі, ще прибиральниця бурчатиме.
Праворуч тулилися такі ж самі, неприємні, білі, дерев'яні двері, чотири штуки. Якщо заглянути трохи в глиб, можна побачити величезні, звичайно ж мармурові, сходи, що вели на другий поверх. Ну і куди нам? Де тут приймальний зал номер три? Хоч би табличку чи вказівник поставили.
- Доброго дня, — сказали біля моїх ніг, і опустивши погляд помітила домовицю, яка буквально виросла з підлоги.
- Здрастуйте, — нехай домовики й вважалися нижчою нечистістю, але жодна відьма не обходилася без них. Прати, прибирати, приготувати, безкоштовна, довічна раб сила. Бабуля і мені пропонувала завести домового, негоже відьмі справлятися з усім самій, але щось не хотілося. Сама не знаю, чому.
- Вас чекають, — велично промовили, потім повернулися спиною і пішли до дверей, які за рахунком були четвертими. Ось вам і приймальний зал номер три.
Пройшовши за домовушкою, дочекалася, коли та постукає та отримає дозвіл увійти. Почувся бадьорий голос й відчинивши мені двері, нечисть втікла. Була не була.
Увійшовши у простору, світлу вітальню, що була обставлена ​​безліччю бежевих, м'яких меблів, поборола бажання скривитися. Занадто тут все химерно та крикливо, як на мене. У центрі кімнати, на величезному дивані чи тахті, хто знає, як правильно? Сиділа жінка на вигляд років п'ятдесяти ну може шістдесяти. Відчула легке розчарування, адже сподівалася зустрітися з великою Тамарою.
- Привіт, Наташо, — привітали дзвінким голосом, потім милостиво махнули рукою, підкликаючи ближче. Знизавши плечима підійшла і встала саме на проти дами, яка знала мене, але не представилася сама. - Мене звуть Тамара, — ніби думки прочитала. Я ж, відкривши рота, дивилася на дамочку, якій майже сторіччя. Чорт, теж хочу так виглядати в дев'яносто вісім. Худорлява, з копицею рудого волосся, швидше за все пофарбованого, але не суть. На ній була гарна сукня в підлогу, кольору морської хвилі, волосся витончено вкладене в вигадливу зачіску, а моложаві пальці прикрашені безліччю перснів. Втім, як і шия, яка зовсім не виглядала в'ялою та обвислою.
- Здрастуйте, — шанобливо привіталася, схиливши голову. Про її майстерність та знання, ходили легенди, і кожна хотіла б опинитися на її місці. Навіть я не була винятком.
-Ти так схожа на свою бабусю Єлизавету, — простягла мадам безсоромно розглядаючи. Хоча чого їй соромитися, вона головна в нашій піраміді та кожна пошанує за честь, вшануватися таким поглядом, мене ж він трохи дратував.
- Дякую, — все, що могла те й сказала. Не маю красномовства, а мій сарказм, боюся, їй не сподобається.
- Ти напевно запитуєш себе, навіщо ж мені знадобилася, — перейшла Тамара до справи.
Ну як би так, буркнула про себе.
- Ти, мабуть, в курсі, що в нашому місті стали пропадати відьми, наші сестри? – Щось таке пам'ятаю. Боня якось увечері дістався чату і добрих дві години читав, а потім голосив.
- Так, — обережно відповіла, не хотілося зізнаватись, що зовсім не стежу за цим. Не знаю хто зник і скільки взагалі зниклих.
- Чудово, — схвально кивнули мені, потім перевели погляд за мою спину. І що там у нас? Озирнувшись, помітила чоловіка, якого не бачила, заходячи до приміщення. Знаєте, зустрівши такого в провулку, дала б драпака і не важливо, що сама відьма і вмію за себе постояти.
Чоловік був високий, дорого і зі смаком одягнений, на задвірках пам'яті замигало не чітке ранкове фото. Ах ось ти якийсь некромант.
Широкі плечі, що туго натягують брендовий піджак, велетенський зріст, метри два точно, грубе, наче висічене з каменю обличчя, ніс з невеликою горбинкою і моторошні, чорні очі. Коротко стрижене, чорне волосся і величезні ручища. Такий собі зонівський вибивала. Обличчя чоловіка, на вигляд йому близько сорока, не видавало жодної емоції. Навіть заздрісно стало.
- Познайомся, — махнула рукою Тамара. – Наш гість із Лондона Артур.
- Здрастуйте, — буркнула. У селі не вчать хороших манер і переїхавши в місто, так само не навчалася.
Скрививши свої витончені губи, некромант зневажливо оглянув з ніг до голови. Думає засоромлюся свого зовнішнього вигляду? Пф, ніби я маю справу до його думки. Нахабно піднявши ліву брову, дивилася чоловікові в очі. І що, що для цього довелося задерти підборіддя, мій погляд не став менш войовничий.
- Доброго вечора, — все ж таки зволів привітатися чоловік. Ах, якби не зневага, яку легко можна було прочитати у погляді, заслухалася гарним тембром голосу та чудовим, британським акцентом.
- Артур вшанував нас, приїхавши, щоб допомогти розібратися у вбивствах.
- Вбивствах? – Останнє слово різонуло по вухах. Наскільки пам'ятаю, у постах йшлося лише про зникнення.
- Ми не оприлюднювали цю інформацію, — знизала плечима верховна, — не хотіли паніки.
- Так, — простягла. Вбивства – це серйозно. Тут не спишеш все на юний вік і навіженість, що супроводжує молодих відьом. – Навіщо вам я? - Дуже потрібне питання. Якщо ця парочка вирішила ловити на живця, фіг їм, а не жертва в моєму обличчі.
- Я б хотіла тебе попросити, — наголосила на останньому слові. Ага, як же, попросити. Верховні не просять і їм не відмовляють, як сильно цього не хотілося б. - Щоб ти допомогла нашій справі та Артуру.
- Чим я можу допомогти некроманту? – Вже дві брови злетіли. Я, звичайно, розумниця і красуня, але ніяк не доктор Ватсон, для лондонського Шерлока.
- У місті ти знаєш усіх, знають тебе і твій характер, — почала відьма. - Та й ти не така необачна у своїх вчинках, отож допоможеш нашому гостю, розібратися в тому, що відбувається. І сама при цьому не постраждаєш.
– Я можу подумати над пропозицією? - Похмуро буркнула, не хотілося вплутуватися в це все, але, мабуть, вибору у мене немає.