Частина 1

День не задався з самого ранку. Ранні підйоми шкідливі для мого організму, настрою та характеру (він у мене і так паскудний), а хтось із сусідів уявив себе безсмертним. Дев'ять годин, а вони забивають цвяхи, сподіваюся у кришку труни, в яку покладу їх при зустрічі.
Вставши, практично не розліпивши повік, поплелася на кухню. Кава, літр цього божественного напою та світ заграє новими фарбами. Але й цьому не дано збутися, зерна закінчилися, а чортову розчинну, вдома не бережу, бо не вживаю. Гадство.
У кімнаті задзвонив мобільний, і четвертувавши ще й того, хто дзвонив, поплелася назад до спальні. Багато часу це не зайняло, живу в однушці, тут хотів би, фіг загубишся.
- Наташка, — заревів старенький мобільний, варто було піднести апарат до вуха.
- Прокляну, — буркнула, почувши голос подруги.
- Ой, — схаменулась та. Ненавиджу, коли так називають, і всі чудово обізнані про це, а той, хто забуває або робить це спеціально. Ну що сказати, прошу любити та шанувати, ваша відьма-проклятійниця. І ви довго будете — чхати, ікати, спотикатися і це тільки невинне і не обов'язково злити, ви можете просто не сподобається, тому краще обходити стороною.
- Ната, — занила подруга, мабуть, не тільки про ім'я згадавши, а й про час. - Ти ж знаєш, просто так, потріпатися не подзвонила б.
- Припустимо, — люблю коли люди нервують і бояться мене.
- Загалом, — видихнули на тому кінці. – Тебе хочуть бачити у Великому Ковені.
– Що? - Ні, це був не експресивний вигук, сказано було таким же спокійно-зловісним тоном.
Правда серце тьохнуло, бо Великий Ковен це, чорт забирай, Великий Ковен й їх запрошення ігнорувати не можна.
- Сама в шоці, — заторохтіла подруга, розслабившись. Мабуть, вирішила, що приголомшила і тепер не лаятиму за ранні дзвінки. - Ти ж знаєш, моя сестра працює секретарем у головної, і вона зовсім випадково, — ага знаємо, як випадково. Аматорка підслуховувати під дверима. - Почула, розмову про тебе.
- Говорили так говорили, — знизала плечима, повертаючись і знову тупаючи на кухню, сподіваючись знайти хоч пару зерен. Але на жаль, успіх сьогодні не на моїй стороні.
- Згодна, — впевнена на тому кінці кивнули головою. Знаю, цю навіжену не перший рік, от і вивчила. – Але також, пролунала фраза про офіційне запрошення. - Повідомляючи цю новину, подруга знизила голос до шепоту. Драматизувати любить, ага.
- Надішлють, так надішлють, — буркнула, особливо не звертаючи уваги на говорившу. Офіційне запрошення ігнорувати не можна, і це знає кожен. Цю істину ми вбираємо з молоком матері, а потім передаємо своїм дітям. Тому так, коли прийде офіційний сувій, спокійно зберусь і вирушу на зустріч. Панікувати, надумувати не бачу сенсу.
- І тобі не цікаво, що їм від тебе потрібно? – Емоційно, сказала б, навіть експресивно поцікавилися.
- Та як би не дуже, — важко зітхнула і кинула спроби знайти хоч зернятко. Порожньо все.
- Ну ти даєш, — сказала подруга. - Я б звелася.
Ось у цьому вона вся – надто емоційна, завжди сприймає все близько до серця, чи це, зламаний ніготь, стрілка на колготах чи косий погляд. Ми дві повні протилежності, і можливо тому дружимо вже п'ять років. Так-так, я без емоційна брила — як любила повторювати подруга, коли не плакала разом з нею, над якоюсь мелодрамою, яку вона мало не з боєм, змусить дивитися. Ніколи не залежала від чужої думки, похвали та таке інше. Але найжахливіше, на думку тієї ж подруги, причому єдиної, мене жахливо дратують люди. А знаєте, що найіронічніше? Тримаю лавку магічних прибамбасів, і мені доводиться працювати з ними день у день.
- Добре, що вони не говорили про тебе, — хмикнула.
- Ти ж мені все потім розкажеш? - Протягли запобігливо. Не лише її сестра любила поговорити.
– Якщо буде про що.
- Добре, — зітхнули на тому кінці. – Ну ти відпочивай.
- Дякую, — буркнула, недобре дивлячись на стіну, сусіди не припиняли своїх вандальних дій. Короста, гикавка чи діарея? Причому на всю сім'ю, а їх там, якщо правильно пам'ятаю четверо, а ось фаянсовий друг один.
Швидко розпрощавшись із дівчиною, відклала мобільний і сперлася на тумбочку, кухонного гарнітура. Кухонька була невеликою, всього дванадцять квадратних метрів і могла вмістити — холодильник, кілька підлогових, підвісних тумбочок, стареньку плиту, пральню і звичайно стіл, з парою табуретів. Колірна гама із закосом під мармур, а міцність як у картону.
- І хто дзвонив у таку рань? - У кухню вкотилась сіренька грудка вовни. Знайомтеся – Боня, мій дивакуватий, втім, як і я, фамільяр. Невеликий, розміром з долоню хом'як, породи джунгарик, з сіро-білою, м'якою шорсткою.
- Звичайно ж Олена, — закотила очі, бо хом'як чудово знає, ніхто в здоровому глузді, не наважиться зателефонувати в таку рань. Ну а Оленка у нас окремий випадок, іноді здається, вона зовсім позбавлена інстинкту самозбереження. Чого тільки наша дружба варта.
Розповім трохи про себе, мабуть. Народилася і виросла в невеликому селі, назву якого ви навіть на карті не знайдете. У сім'ї спадкової відьми та простого лісничого. Дитинство проходило як у всіх, доки у моє життя не вдерлася бабуся, яку носило незрозуміло десь, багато років. Але зараз не про це.
Так от, з'явившись одним сонячним днем ​​на наш поріг, бабуся взялася за мою освіту, мама звичайно ж вчила ведійським штучкам, але сама по собі, відьма вона слабка. А бабуся — міць, раніше була главою ковена, але пішовши на спокій, в кхм.. сімдесят, рвонула відриватися.
Маленький такий відступ – є ковен, а є Великий Ковен. Чим же відрізняються? Стандартні невеличкі, створені для того, щоб навчати молодих відьом, шукати потенційно сильних. Це як спільнота, гурток за інтересами. Усі можуть зібратися, випити чаю, потанцювати біля вогнища на шабаші та перемити комусь кісточки. Великий Ковен це як верхівка фінансової піраміди. У нього потрапляють тільки обрані та кожен намагається пролізти, але в кого сили обмаль у кого ще що. Так ось, панує там відьма Тамара, одна з найсильніших відьом, що нині живуть. Ну, так кажуть, її ніколи не бачила, та й дамі вже до сотні років, думала і не побачу.
Загалом таку тиху, спокійну мене взялася навчати зникла родичка. І взялася за навчання серйозно, іноді так хотілося послати все лісом і піти збирати з мамою трави, але ні. Сиділа над величезними, запорошеними книгами, вивчая зілля, склади та все, все, все.
На черговому занятті, бабуся втішила, сказавши, що настав час і фамільяра завести, бо де це бачено, відьма і без друга. Сказано, зроблено – ось так у мене і з'явився Боня, побачивши якого бабуся мало не померла від сміху.
Як взагалі відбувається прив'язка відьми та фамільяра, знаєте? Розповім. Усадивши на табурет і подивившись у мої очі, бабуся наказала зосередитись, уклавши стару, важку книгу на мої коліна, веліла читати заклинання та уявити друга, захисника, бажано кота. Стандартний такий тандем відьма-кіт. Але кота я не хотіла, навіть не знаю, кого мені хотілося б. У голові спливли спогади про хом'ячка, якого купив тато, бувши у справах у місті. Я дуже любила Боню, але вік хом'яка дуже малий.
- Одноразова грудка вовни, — так обмилувала моя улюблена бабуся, яку любила, обожнюю ну і так далі. Я тоді сильно обурилася, але на бабусю ніколи не гнівалася довго. Жінка вона заводна, епатажна, загалом справжня відьма.
Перед очима з'явився сувій, жовтенький такий, офіційний. Зітхнувши, схопила його рукою і зірвала воскову печатку, подивилася на вензелі й гарний розгонистий почерк, головного секретаря. Бісять всі ці приставки — головний. Вони, мабуть, і головна ганчірка для підлоги є.

"Верховна відьма Тамара запрошує відвідати Великий Ковен відьму Наталю з роду Булахових.
Зустріч відбудеться у залі приймань номер три, сьогодні о п'ятій годині. Заборонено приносити із собою якесь зілля, винятки — життєво необхідні Вам особисто.
Чекаємо."

Який сухий лист, якщо чесно більшого чекала. Ну там – шанована проклятійниця, відвідайте нас, будь ласка, у найкоротші терміни. Чекаємо, гриземо нігті.
– Запрошення від верховної? – напівствердно промовив Боня, видершись на моє плече і заглядаючи у сувій.
- Ага.
- І що їм від нас треба?
-Ось о п'ятій і дізнаємося.
Відклавши папір, почухала друга за маленьким вушком. Дякую сусідам, мабуть, сьогодні навряд чи запізнюся на роботу, бо вже спати не дадуть. А може, ну його? Посидіти вдома, побити байдики, а до п'яти їхати на килим? Але на жаль, такому часу проводженню не дано збутися, нехай не люблю людей, але обіцянки стримую. Сьогодні має заскочити постійна клієнтка, якесь особливе у неї замовлення, яке телефоном обговорювати ні-ні. Швидше за все, знову невірного чоловіка каратимемо.
Нашвидкуруч вмившись, посиділа на фаянсовому другові, не забувши при цьому гортати стрічку новин, так у відьом теж є своя спільнота в інтернеті, звідки можна отримати потрібну інформацію, роботу і так далі.
Схаменувшись, що в якийсь вік, хотіла відкрити лавку вчасно, завершила кхм, ранковий ритуал і помчала збиратися.
Сподіваюся ні в кого немає стереотипних упереджень щодо зовнішності та одягу відьми? Я не ношу коротенькі сукні, різнокольорові панчохи, та й волосся у мене чорне, очі каро-зелені. Так ось, до чого це я, схопивши улюблені джинси, білизну, шкарпетки з милими кошенятами (обожнюю тварин й вони мені відповідають тим же. І тільки вони можуть безкарно будити мене, тільки тсс), приталену сіру футболку, швидко одяглася, прислухаючись до шуму за стіною. Усе ніяк не вгамуються! Закотивши очі, направила руку у бік шуму, та послала легке прокляття діареї. Нехай страждають, як і я.
Нашвидкуруч розчесавши довге, до лопаток, чорне волосся, швидко заплела косу. Немає бажання сьогодні, крутити їх. Як ви вже здогадалися, вони у мене прямі, але завжди хотілося локонів, от і завиваю. Впевнена хтось упізнав себе, що ж я з вами!
Прихопивши невеликий рюкзачок, з яким із дому не виходжу ніколи, заграбастала в кишеню джинсів – телефон, дріб'язок на проїзд.
- Ти сьогодні вдома, — буркнула хом'якові, який уже сидів у передпокої на тумбі для взуття. Чекав, коли нагнуся взутися, щоб без особливих зусиль, з його боку, залізти до мене у волосся. Саме так ми часто й пересуваємося.
- Це ще чому? – розлютився фамільяр. Так, мій хом такий же емоційний та ексцентричний, як і все моє близьке оточення. Одна я якась бракована.
- У ковен не наказано брати, — знизала плечима.
- Так я в лаві почекаю, — продовжував невдоволено пихкати.
- Я не планувала після заїжджати туди, — зітхнула. – Але ж так і бути.
Радісно пискнувши, гризун швидко видерся на підставлене плече. Поспішивши одягнути кросівки, прихопила шкіряну куртку і вискочила за двері, доки не передумала.
Збігаючи сходами вниз, живу на третьому поверсі простої хрущовки, накинула куртку, осінь на вулиці, щоб її.