Пізнання, як процес Світу

"Десь у далекому-далекому краю, в високому лісі, в самій густій ​​хащі є красива сонячна галявина, на якій стоїть старий дерев'яний будиночок. А жили в тому будиночку стара зі своїм старим чорним котом. Була тая баба відьмою, страшною і злою .... ""Гей, чого ти? .. Який ліс? Який будиночок? Відьма? Серйозно? Ти в якому сторіччі живеш? " 

"Гаразд, тоді так ... Уяви часи далекого минулого. Коли лицарі билися за руку принцеси, а речі прали в водах річки. Коли єдиним досягненням науки було - це обладунки з міцного металу, але легкі, як перо ... "- дівчина знову пробігла поглядом по написаному тексту і посміхнулася. - "Так ось, уяви час, коли зв'язок між різними містами був не по інтернету і навіть не по станціонарному телефону, а у відправленні записок витривалими ручними птахами або більш дорогою послугою доставки були гінці на жвавих швидких скакунах ... 

-Ача, айда, швидше. - Гнав щосили гонець свого гнідого коня, б’ючи його батогом і підбиваючи його боки чобітьми. - Айда, хороший, айда. - Він озирався назад, щоб не пропустити напад, що женуть за ним, перевірених прихвастнів короля. Він гнав що духу, поранивши обличчя в кров об жорсткі гілки дерев і кущів. Зграя підданих короля не відставали. Здавалося вони ось уже настільки близько, що гонець чув їхнє дихання. Він озирнувся, щоб оцінити ситуацію і стріла з арбалета влучила йому прямо в спину, близько-близько до самого серця. Гострий біль пронизав тіло, м'язи рук ослабли, гонець гойкнув і відкинувся назад. Добрий друг-вірний кінь проніс його ще кілька сотень метрів, до самого обриву, де в низу протікала бурхлива річка. Кінь стрепенувся і скинув з себе обм'якле тіло господаря. Здавалося, що він зрадив свого наїзника, але насправді, благородний рисак рятував від злого ворога, не давши їм наздогнати сміливого гонця, а сам кинувся в густу гущавину лісу. Глава королівської свити під'їхав до краю обриву і подивився униз, нічого не було видно, над водою клубочився туман, шум води заглушав навіть крики підданих. 

-Повертаймося в королівство! - Голосно вигукнув він і вся рать розгорнувши своїх коней так само стрімко пішла, як і з'явилася тут ... " 

-Оля, ти чому ще не спиш? - Почулося за дверима. - Вимикай свою іграшку і лягай спати, інакше будеш покарана на цілий місяць без розваг. - Жіночий голос став більш грізним. 

-Так, мам, зараз, - дівчинка похмуро зітхнула. - Прощайте середньовіччя, мама сказала спати. - Вона закрила ноутбук і стрибнула в ліжко під ковдру. - Чому живемо у вільному світі, а заборони, як за часів кріпосного права? - Прошепотіла собі під ніс обурена дівчинка. 

-Тому що стандартні правила виховання ніхто не відміняв ні тоді, ні зараз, - почувся знову жіночий голос за дверима. - Добраніч! 

-На добраніч, мамо! 

Ольга Конотопова молода симпатична дівчина з золотаво-русявим волоссям середньої довжини, трохи пухка, але не товста, студентка першого курсу Технікуму, що правда, зараз його перекваліфікували у Коледж. Навчається дівчина за спеціальністю бухгалтер, та має справу - пише у студентській інтернет газеті. Взагалі вона не знає чому пішла в цьому напрямку, мабуть тому, що мати її теж бухгалтер і дідусь був бухгалтером. Чомусь з давна так повелося, що кожний наступний спадкоємець обов’язково повинен продовжувати професійну ланку одного з батьків. Хоча є дуже багато випадків, що краще б цей спадкоємець займався тим, що йому подобається, а не тим, що нав’язують. Нажаль, батьки нібито турбуючись про майбутнє своїх дітей, намагаються нав’язати їм те, що просто долею не судилося. В таких випадках батьки не помічають скільки біди приносять такі дітки іншим людям, бо вони так сказали, вони так захотіли. Але це не про Олю. Дівчина хоч і не любила цю професію, та вона вчилася дуже добре.  

На дворі вже стало геть тепло, хоча настав лише березень. Здавалося, що весна просто забула завітати  сюди і тому настало одразу літо. Де-які фруктові дерева вже відцвіли і покрилися пуп’янками, що давало надію на добрий врожай. Багато хто вже перевдягся у літній одяг, але ще були і такі, яким все ще було прохолодно, тому вони ходили у джемперах та теплих штанях. Олю з дитинства називали “гарячою” дівчиною, бо навіть зимою вона могла гуляти по вулиці з розстібнутою курткою, або і зовсім лише у светрі. Тому, звичайно, вона зараз одягла футболку і бриджі. За спиною дівчина завжди носила свій улюблений рюкзак. Як завжди, після занять дівчина забігла до супермаркету, щоб купити щось по поїсти. В магазині було дуже багато людей. Напередодні свята 8 Березня. Хоч декілька разів намагалися відмінити це свято в країні, та люди все одно святкували, бо насправді цей день не є святом однієї країни, це свято Світового масштабу. Отож зараз чоловіки намагаються загладити якусь свою провину перед своїми жінками, намагаючись щось таке купити, а хтось просто , бо хоче зробити приємне своїй коханій. А от жінки купують для себе, для коханих, щоб відволіктися від суворих буднів і забути про те, що вони стали, на їх погляд, непотрібними своїм чоловікам. Оля блукала по території і ніяк не могла визначитися, чого хоче з’їсти на вечерю. Нарешті узявши трохи продуктів, дівчина попрямувала до каси, як раптом ручка від її кошика відірвалася і все розсипалося по підлозі.  

-Капець, - виругалася дівчина від несподіванки та почала збирати продукти. 

-Дозвольте Вам допомогти, - пролунав молодий парубок, приємної, навіть можна сказати гарної зовнішності. Він підібрав апельсин і поклав у свій кошик, який запропонував замість поламаного. 

-Дякую, - трохи сором’язливо промовила дівчина. Вона подивилася в його сіро-блакитні очі. Його стильна більоса зачіска робила хлопця ще красивішим. 

-Будь ласка, - сказав він і взявся допомагати. 

-Артур, - промовив парубок, коли поставив кошик на касову стрічку. 

-Оля, - боязко сказала дівчина. 

Парубок посміхнувся і допоміг піднести пакет до зупинки. З того часу вони почали спілкуватися.  

-Ей, Оля, привіт! - Вигукнув Артур, наздоганяючи дівчину в коридорі Коледжу. - Як справи?