РОЗДІЛ 21 Озеро страхів

Ми сиділи біля багаття, що ледь жевріло, випромінюючи слабке світло й тепло. Його слабкий відблиск ковзав по наших обличчях, розмиваючи межу між реальністю й тінями, які, здавалося, все ще чатували у темряві навколо нас. Тиша тиснула, наче невидимий тягар, змушуючи кожного зануритися у власні думки. Лише тріскіт дров порушував цей непевний спокій.

Анька сиділа трохи осторонь, занурившись у себе. Її погляд був спрямований на вогонь, але здавалося, вона дивилася крізь нього, десь у далекі глибини власних страхів.

— Ань, ти як? — нарешті зважилася я, порушивши мовчання. Її стан почав мене непокоїти, цей тягар мовчання був нестерпним.

Вона здригнулася, ніби я витягнула її з іншого світу. Її очі зустрілися з моїми, повні тіні сумнівів і болю.

— Ніяк, — прошепотіла вона, голосом, що звучав надто тихо, майже безбарвно.

— Що ти маєш на увазі? — я пересіла ближче до неї, намагаючись зрозуміти, що коїться в її душі.

Вона стиснула руки, нігті впивалися в долоні так, що я мимоволі відчула цей біль.

— Я... я слабка, Ніко, — зізналася вона, і її голос зрадницьки затремтів. — Через мене ми мало не загинули. Тінь... вона була поруч. Я відчувала її, як вона торкається мене, витягує з мене щось важливе... А я... Я навіть не могла чинити опір.

Я мовчки поклала руку на її стиснуту долоню. Її пальці тремтіли, а від вогнища на її обличчі видно було щось середнє між страхом і соромом.

— Ань, ти не винна, — почала я, намагаючись надати голосу впевненості. — У нас усіх були страхи. Але ти впоралася, ти жива. І ми живі.

Її очі знову наповнилися слізьми, яким вона не дозволяла пролитися. Вона лише мовчки кивнула, але я бачила: цей страх не відпускає її.

В цей момент до нас підійшов Ден. Він мовчки присів поруч з Анькою, його присутність була заспокійливою для неї.

— Ти не слабка, — сказав Ден рівним, але теплим голосом, дивлячись прямо в її очі. — Усі ми піддалися б у такій ситуації. Особливо, коли справа стосується того, що найбільше болить. Але ти вистояла, ти вирвалася з її рук.

Він зробив крок ближче, обережно поклавши руку їй на плече.

— Я знаю, що ти сумуєш за мамою, — сказав він м'яко, але впевнено. — І це нормально. Втрачати когось, кого любиш, завжди важко. Цей біль залишає слід, але він не робить тебе слабкою. Навпаки, він показує, як сильно ти її любила.

Анька опустила погляд, але не відштовхнула його руку.

— І ця любов, цей зв’язок із нею, — продовжив він, — це те, що тримає тебе на ногах навіть зараз. Те, що дає тобі сили йти далі, навіть коли здається, що сил більше немає.

Він трохи нахилився, щоб заглянути їй в обличчя.

— Ти сильніша, ніж ти думаєш. І я впевнений, що мама б пишалася тобою.

Анька похитала головою, її плечі опустилися, ніби від важкості слів, які вона не могла стримати. Сльози зблиснули на її віях, і вона тихо прошепотіла:

— Дякую, але я не вистояла. Це ви мене врятували.

В її голосі звучав сум і докір до самої себе. Вона опустила погляд, уникаючи наших очей, ніби їй було соромно.

Ден, уважно подивившись на неї, і підсів ближче. Його погляд був м’яким, але впевненим, як і завжди. Він простягнув руку й обережно торкнувся її долоні.

— Сила — це не лише перемоги, — сказав він спокійно, але в його голосі звучала непохитна впевненість. — Це визнання своїх страхів і рух вперед, попри них.

Анька здригнулася від його слів, і її очі зустріли його. У них відбилася боротьба — між сумнівами та бажанням повірити в те, що він каже. Його слова прозвучали так щиро, що я побачила, як Анька трохи розслабилася. Вона все ще плакала, але вже не так відчайдушно.

— Ми — команда, — повторив Ден, його голос був теплим і впевненим. — І ти — частина цієї команди, Ань. Ми не здамося, і ти теж.

Він легенько обійняв її за плечі, трохи нахилившись, щоб заглянути їй в очі.

— Знаєш, — додав він, ледь усміхнувшись, — у кожного з нас є свої страхи, але вони не визначають нас. Ти сильна, більше, ніж думаєш. Ми це бачимо, навіть якщо ти ще цього не відчуваєш.

Анька підняла голову, їхні погляди зустрілися. Її очі наповнилися теплом, і вперше за довгий час у її погляді не було сумнівів.

— Я постараюся, — прошепотіла вона, намагаючись усміхнутися у відповідь.

Ден стиснув її плече трохи сильніше, як знак підтримки.

— Цього достатньо, — сказав він м’яко.

Багаття затріщало голосніше, його полум’я здавалося теплішим, немов підтримувало їхній діалог.

Ми ще трохи посиділи біля багаття, насолоджуючись тишею вечора. Тепло вогню зігрівало нас, а потріскування дров навіювало відчуття спокою. Кожен мовчав, поринувши у свої думки. Здавалося, що навіть ліс навколо завмер, віддаючи нам цей короткий момент затишку.

— Завтра буде новий день, — пробурмотіла я, ніби для себе, але мій голос розчинився в повітрі, відгукнувшись у кожному з нас.

Альбос лагідно ворухнув своїм сяючим крилом, яке здавалось живим вогником у нічній темряві.

— І кожен новий день несе з собою шанс змінити все, — сказав він спокійно.

Один за одним ми вкладалися спати, кутаючись у свої плащі. Земля була холодною, але поруч із багаттям це майже не відчувалося. Я ще трохи лежала, дивлячись на зоряне небо крізь гілля дерев, і ловила себе на думці, що все одно сподіваюся на краще.

"Хай завтрашній день принесе нам хоч трохи більше світла," — подумала я, перш ніж заснути.

Ми продовжили наш шлях, коли світанок лише почав фарбувати небо у відтінки рожевого й золотого. Ліс здавався спокійним, ніби попередні випробування змусили його відступити. 

Ден йшов попереду, карта світилася ледве помітним світлом у його руці, освітлюючи наш шлях крізь темний ліс. Я йшла слідом, прислухаючись до шелесту листя та далеких звуків ночі. Анька йшла поруч, тримаючись насторожено, її очі пильно розглядали кожен куток, ніби вона чекала на небезпеку.

Позаду нас йшла Алінка, тримаючи Альбоса на руках. Він був тихим, його великі очі світилися теплим золотавим сяйвом, що ледь освітлювало її обличчя. Алінка лагідно гладила його маленькі ріжки, які, здавалося, пульсували легким світлом у такт її дотику.