Розділ 20 Перше випробування

Ми продовжували свій шлях крізь густий, майже незайманий ліс. Дерева, здавалось, проростали просто в небо, їхні могутні стовбури створювали стіни, а гілки переплітались, як нескінченний зелений лабіринт. Пахло вологою землею, травою та чимось старим, майже древнім. Сонячні промені ледве пробивалися крізь хащі, залишаючи на землі химерні малюнки світла й тіні. Тиша навколо була настільки густою, що навіть наші кроки здавались голосними. Лише іноді вітер колихав листя, шепочучи щось своє, невідоме.

Поруч летів Альбос. Він був настільки природним у цьому лісі, що здавався його невіддільною частиною. Його рухи були легкими, майже невидимими, і здавалося, що він не торкається повітря, а зливається з ним. Навіть коли він пролітав крізь хащі, не залишав за собою ані сліду, ані звуку.

— Розкажи мені... — порушила я тишу, повертаючи голову до нього. — Який він, твій світ?

Мій голос звучав тихо, ніби я боялася налякати ліс. Альбос повернувся до мене. Його очі, сріблясті й глибокі, відбивали не лише нас, але й щось більше — образи, які неможливо пояснити. Мабуть, це були відголоски іншого світу.

— Мій світ... — його голос був м'яким, але сповненим гіркоти. — Еліорія була світом гармонії. Світ, у якому всі стихії жили в єдності: світло й темрява, вода й вогонь, земля й повітря. Але уламки темряви,  проникли в серце Еліорії й зруйнували баланс. Тепер залишилися лише крихти того, що було. Руйнування торкнулося кожного куточка, і магія, яка колись створювала дива, стала лише слабким відголоском минулого.

Його слова змусили мене замислитися. Я на мить затримала погляд на його обличчі, сповненому смутку. Еліорія нагадувала наш світ, але, здавалось, її рани були ще глибшими. Ті, хто намагався зберегти гармонію, як Магура, й досі боролися, але, за словами Альбоса, їхня боротьба ставала дедалі важчою. Здавалося, темрява пожирає все, залишаючи після себе лише спустошення.

— А ти? — запитала я, ледве підбираючи слова. — Що тримає тебе тут, у цьому світі?

Він опустив голову, і срібло в його очах здалося холоднішим.

— Обіцянка, знайти нащадків, і повернути Елегорію до колишнього стану. — відповів він після довгої паузи. — А ще надія, що навіть серед руїн можна знайти життя.

Ми уважно слухали його слова, і кожен занурився у свої думки. Те, що він описував, нагадувало відгомін нашої власної реальності, наче світ Альбоса попереджав нас про те, що може статися і з нашим світом. Темрява, яка поступово проникала крізь межі, здавалася невідворотною, і ми не знали, чи зможемо зупинити її.

Я повернула погляд на картку в руках. Вона знову змінилася. Лінії стали ще заплутанішими, шлях — більш складним і звивистим. Складалося враження, що карта живе власним життям, підлаштовуючи маршрут під наші сумніви й страхи. Але я знала: ми не можемо дозволити собі зупинитися.

— Що нам робити далі? — запитала я, підводячи погляд на Альбоса. У моєму голосі прозвучала не лише цікавість, а й приховане занепокоєння.

Він подивився на мене своїми сріблястими очима, які, здавалося, бачили набагато більше, ніж те, що лежало перед нами.

— Не все йде за планом, — сказав він, його голос звучав стримано, але впевнено. — Але ви маєте продовжувати рух. Назад дороги немає. Ваша сила, ваша магія — це ваші єдині інструменти. І хоча шлях виглядає складним, у вас є те, чого немає у темряви: віра.

Вітер піднявся, і гілки дерев зашелестіли, видаючи низький, тривожний звук, ніби ліс намагався застерегти нас. Повітря стало густішим, наповненим запахом сирого листя й чогось ще, майже незримого.

Мене огорнуло відчуття, що цей момент — лише початок. Попереду нас чекали випробування, про які ми навіть не могли здогадуватись.

Повітря ставало важчим із кожним кроком, ніби сам ліс намагався випробувати нашу рішучість. Я час від часу поглядала на карту, сподіваючись знайти відповіді.

— Це дивно, — прошепотіла я, розглядаючи нові деталі, які проступали на її поверхні. Лінії, що вказували наш маршрут, почали змінюватись, додаючи нові знаки. Тонкі символи з’являлися на краях: вони виглядали, як руни, схожі на ті, які я бачила в книгах про магію.

— Що ти бачиш? — запитав Ден, зупинившись поряд.

— Не знаю точно, — відповіла я, уважно вдивляючись у знаки. — Здається, це не просто шлях. Вона хоче щось сказати.

Альбос наблизився, його великі очі спалахнули цікавістю. Летючими рухами він сів мені на руку, і, обережно розправивши крила, він легко торкнувся карти. В ту ж мить символи почали сяяти слабким золотим світлом.

— Ця карта — не просто провідник, — сказав він, відсторонено. — Вона створена, щоб вести не тільки дорогою, але й допомагати вам у найважчі моменти. Проте... — він замовк, нахмурившись.

— Проте що? — Ден напружено вдивлявся в нього.

— Її підказки відкриваються лише тоді, коли ви справді готові. Випробування, які чекають попереду, — не просто фізичні перешкоди. Вони будуть випробовувати вас на віру, силу духу та здатність діяти разом. Тільки ті, хто довіряє собі та своїм супутникам, зможуть прочитати все, що карта приховує.

Мої руки стисли краї карти сильніше. Слова Альбоса звучали лякаюче, але в той же час щось у його голосі давало надію.

— І коли почнуться ці випробування? — запитала я, намагаючись виглядати спокійною.

— Вони вже почались, — відповів Альбос, киваючи на густий туман, що раптово почав огортати ліс.

Він розливався між деревами, здавалося, рухався, як живий. З кожним нашим кроком він ставав щільнішим, змушуючи нас сповільнюватися. Карта в моїх руках почала тьмяно пульсувати, вказуючи напрямок, але тепер вона також почала видавати тонкий звук — тихий шепіт, що лунав прямо в голові.

— Ви чуєте це? — обережно запитав Ден.

— Чуємо, — тихо відповіла я, відчуваючи, як від цього шепоту пробігають мурашки по шкірі.

— Це початок, — сказав Альбос, напружено дивлячись уперед. — Ліс, туман, навіть сама карта — все це частина випробування. Довіртесь їй і собі. Але пам'ятайте: кожен ваш вибір зараз важливий.