Розділ 19 Невидимий шлях і вісник світів

Як тільки ми встигли прийти до тями, у кімнату увійшов Еріон. У нього була особлива здатність з'являтися з нічого і зникати в найбільш критичний момент. Цього разу його завжди спокійний і стриманий погляд був сповнений напруги, а кроки — важкі й обережні. Здавалося, він відчував залишкову присутність темряви, ніби її слід ще висів у повітрі, як гірке відлуння чужої сили.

Він зупинився посеред кімнати, повільно провівши поглядом по кожному з нас. Легкий відблиск свічки торкнувся його сивого волосся, але тривога в очах Еріона була надто явною, щоб її можна було не помітити.

— Ви занадто ризикували, — заговорив він, і його голос, зазвичай рівний, тепер звучав як прихований докір. — Стежити за Тетяною через дзеркало — це небезпечний крок. Вона сильна і здатна відчути навіть найменше втручання у свій простір. Добре, що ви лишилися цілі.

Я кинула швидкий погляд на Аню. Вона виглядала виснаженою, тримаючись за шию, де зовсім недавно холодні пальці Тетяни намагалися вирвати з неї життя. Її бліде обличчя і тремтіння в руках говорили про те, що вона ще не відійшла від пережитого жаху.

— Нам потрібна була правда, — твердо сказала я, намагаючись придушити хвилювання в голосі. — Тепер ми знаємо, що вони шукають четвертого нащадка і прагнуть розбудити Аскара. А для цього їм потрібна Аня. Ми не можемо просто сидіти, склавши руки. Потрібно вирішити, як діяти далі.

Еріон повільно підійшов до столу. Його рухи здавалися обережними, майже вагомими. Зі старої дерев'яної скриньки він дістав пожовклий сувій. Його руки ледь помітно тремтіли, коли він розгортав документ, ніби тримав у руках щось надзвичайно крихке й цінне, важливіше навіть за амулети.

— Є одне місце, — нарешті заговорив він, і в його голосі прозвучала важливість кожного слова, — про яке знають лише обрані. Стародавній храм Магури. Колись він був сховищем сили чотирьох стихій, але тепер, можливо, там зберігається амулет води.

Еріон на мить замовк, поглянувши на мене, а потім додав:

— Є й інший варіант: це місце може приховувати підказку, ключ до того, де знаходиться четвертий амулет. Ще одна загадка, яку доведеться розгадати.

Його слова зависли в повітрі, наче чекали мого рішення. Це був шанс випередити ворогів, шанс змінити хід подій. Але я не могла ігнорувати, що цей шлях сповнений небезпек. Моя увага ковзнула до Ані, яка досі виглядала втомленою і вразливою. У її очах був страх, змішаний із довірою.

— Якщо це наш єдиний варіант, — нарешті вимовила я, — ми повинні спробувати. Але треба бути готовими до всього.

— Де цей храм? — запитав Ден, нахилившись ближче до столу. Його голос був спокійним, але напруження читалося в кожному слові.

Еріон поклав пальця на стару карту, яка була настільки зношеною, що її позначки майже розчинилися в пожовклій тканині паперу.

— Ось тут, — він провів пальцем по вузькій лінії, що вела до гір на півночі, — але точне місце — це ще одна загадка. Його координати приховані в легендах і символах. Дорога туди сповнена небезпек, а сам храм захищений древніми магічними силами. Щоб потрапити туди, ви повинні краще опанувати свої стихії. Інакше… ви не подолаєте перешкод.

Його слова обірвалися важким мовчанням, яке нависло над кімнатою. Я відчула, як всередині мене завирували сумніви, а серце пропустило кілька ударів. Ми тільки-но почали вчитися керувати своїми стихіями, і вже зараз на нас чекала місія, яка могла завершитися катастрофою.

Я перевела погляд на Дена. Його руки ледь помітно світилися янтарним відблиском, коли він стиснув кулаки. У його очах з'явилася рішучість, але вона не могла приховати хвилювання.

— Ми не можемо чекати, — нарешті сказала я, змушуючи себе звучати впевнено. — Якщо це наш єдиний шанс знайти амулет, ми повинні ризикнути.

— Тоді вам знадобиться більше, ніж тільки сміливість, — тихо промовив Еріон, глибоко вдивляючись у наші обличчя. — Я допоможу вам підготуватися.

— Анько, ти в порядку? — запитала я, нахилившись до неї ближче, намагаючись зрозуміти, як вона справляється з усім, що почула.

Анька підняла голову, і в її очах я побачила дивну суміш страху та рішучості. Вона завжди була сильною, але зараз її вразливість була помітною, наче тріщина на скелі.

— Я йду з вами, — її голос був хрипким, але твердим, ніби вона не дозволяла собі сумнівів. — Якщо Тетяна вже полює на мою силу, я не можу залишитися осторонь. Якщо вона вирішить забрати її, то зробить це, навіть без моєї згоди. Ми не можемо цього допустити.

Її слова зависли в повітрі, важкі й напружені. Я хотіла заперечити, сказати їй, що ми впораємося, але знала, що це неправда. Без неї у нас не буде шансів.

— Добре, — відповіла я тихо, дивлячись їй прямо в очі. — Але ти мусиш бути обережною. Ми не можемо дозволити, щоб вона заволоділа тобою.

Тиша розтягнулася, ніби кімната затамувала подих разом із нами. Кожен з нас відчував вагу майбутнього.

Тієї ночі ми розійшлися по своїх кімнатах, готуючись до завтрашнього дня. Але я не могла заснути. Усі ці події — амулети, пошуки Тетяни, і те, що ми збиралися в небезпечне місце, де наші сили мали стати нашим порятунком, — нагнітали тривогу.

Я спала неспокійно. Думки кружляли в голові, мов буревій, а серце билося швидше, ніж звичайно. Кілька разів я прокидалася, вдивляючись у темряву за вікном, що видавалася густішою, ніж зазвичай. Це був страх перед невідомим чи, можливо, передчуття пастки?

Коли ранкове світло пробилося крізь завіси, я побачила, що Анька теж не спала. Її погляд був зосередженим, але втомленим. І в цю мить я зрозуміла: ми йдемо разом. Ми підтримували одна одну, і це було єдине, що зараз мало значення.

Ми швидко вдяглися та почали готуватися. Взяли все необхідне: запас води, їжі, магічні амулети та інші речі, які могли допомогти в дорозі. Еріон ходив кімнатою, здаючись незворушним, але я помітила, як його очі раз по раз зупинялися на карті. Він щось прораховував, міркував, ніби намагаючись зрозуміти більше, ніж було зображено.