Розділ 16 Магія, що змінює

Я бив Ордуса за Ордусом, кожен удар, здавалось, додавав сили, але я не міг зупинитись. Не міг дозволити собі навіть на мить втратити пильність. У серці була одна думка — Анька. Я відчував її, навіть не дивлячись на неї, і не міг дозволити їй потрапити в біду. Не тоді, не зараз.

Але в той момент я не помітив, як на неї напали. Їх було кілька — тіньові гончі, і вони не просто нападали, вони ніби  висмоктували з неї магію. Від того, як вони тримали її, я зрозумів, що її сила тане, наче вода, що витікає з розбитого глечика. Її слабкість була моєю слабкістю.

Я спробував крикнути, але мій голос заглушив новий, неочікуваний звук, який з’явився з лісу. Із затемненого простору з’явився чоловік у балаклаві, а за ним кілька фігур, що йшли, мов тіні.

— Ден... яка зустріч... О, і відьма тут... Молодці, собачки... — його голос був знайомий. Згадати його було важко, але я одразу впізнав цей тон. Це був той чоловік, що відібрав мій амулет.

Чоловік у балаклаві підійшов ближче, і його голос був таким же насмішкуватим, як і раніше.

— Ого, Ден, бачу, тобі стало краще з нашої останньої зустрічі, — Тоді ти впав на підлогу, мов маленьке щеня, навіть не бачив свого противника. А тепер... ну, здається, ти став сильнішим. 

Його сміх був холодним, зловісним, і я відчував, як моє серце забилось швидше. Чоловік махнув рукою, і я побачив, як бойовики починають рухатись до Аньки. Один з них наблизився і, не замислюючись, схопив її, і підняв собі на плече. Тіньові гончі, які ще хвилину тому погрожували їй, послухались команди і відійшли. 

Я кинувся вперед, намагаючись не дозволити їм забрати її. Всі мої сили пішли на те, щоб захистити її, але раптом величезні, в грубі руки ордуса вп'ялися в мої плечі, мов сталеві лещата. Сила його захоплення була такою нещадною, то я відчув, як ноги підкошуються, і впав на коліна. Біль пронизав кожен м'яз, А холодне світло, що пробивалось крізь потріскану шкіру ордуса, здавалось ще зловіснішим у цій миті безсилля.

Чоловік у балаклаві засміявся, знову зиркнувши на мене.

— Не поспішай, Ден. Спочатку ти повинен пояснити мені, як цим користуватись, — сказав він, нахилившись до мене, його голос був повний зловісної насмішки. — Без твоїх пояснень цей амулет не працюватиме, а мені дуже цікаво, як саме ти отримав таку силу без нього.

Він витягнув з кишені мій амулет, і я відчув, як все моє тіло закам'яніло. Це був той самий амулет, який я втратив, коли він зірвай його з моєї шиї, залишивши мене без захисту.

Я намагався вирватися з лап Ордуса, але той стискав мене ще сильніше, наче залізні обручі. Мої м'язи не слухались, і я не міг зрушити ані сантиметра.

Погляд мій ковзав то на Аньку, що була в руках у бойовиків, то на амулет в руках цього зловісного чоловіка. Мої очі, здавалось, випромінювали розпач і злість. Я не міг допустити, щоб все, що я так старанно намагався захистити, опинилось у руках цього злочинця.

Я стояв, не знаючи, що робити. Моє серце билося, наче молот, і кожен його удар віддавався в тілі, як біль. Я бачив десятки тіньових гончих, що шипіли й вишкірювали зуби, готові атакувати в будь-яку мить. Декілька Ордусів Безкрилих все ще залишалися не знищеними, їхні фіолетові очі світилися в темряві, а кожен рух їхніх тіл був повний загрози. До всього цього додавалися бойовики — їх було не менше десятка. Вони стояли впевнено, оточуючи мене і Аньку.

Я дивився на цей кошмар і не знав, що робити. Я не міг дозволити собі і те, і інше — обидва варіанти призводили до неминучої втрати. Якщо я вирвуся і схоплю медальйон, то залишу Аньку беззахисною, і вона потрапить до рук цих чудовиськ. А якщо я побіжу на них, щоб вирвати її з їхніх лап, я не зможу захистити амулет, і вони заберуть його в мене. Я відчував, як мене стискає порожнеча, як всі мої сили зникають, і нічого, здається, не може допомогти.

І, в цей момент я побачив спалах вогню. Він був настільки яскравий, що одразу випалив добрячий десяток тіньових гончих. Їхні лячні крики змішались з розпеченим повітрям, але я не звертав на це уваги. Я одразу зрозумів, звідки лине цей вогонь. Я глянув вбік і побачив її — Ніку. Її червоні крила розправлялись в повітрі, а навколо неї палаючі язики полум'я виразно нагадували вогняний шторм.

Поки бойовики відвернулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, я швидко схопив амулет, що був у руках одного з них. Як тільки я торкнувся його, я відчув, як у мене всередині щось переміщається. І раптово, з величезною силою, я розправив свої чорні крила. Вони були настількі міцні, що їх розмах майже вирвав землю під ногами. 

Різкий рух, і я рідрубав ними руки одному з ордусів, який мене тримав. Його частини тіла розсипались в пил, і я відчув, як у повітрі почала панувати не тільки сила моїх крил, але й нова енергія, що надійшла з амулету. Тепер я був готовий до боротьби. 

Пару секунд — і вогонь згас, але в той самий момент я відчув, що треба діяти. Моя енергія заповнила мене до країв, і я відчув, як невидима сила підхопила моє тіло, різко піднісши вгору. Я велично завис на кілька миттєвостей у повітрі, мої чорні крила розкрилися, наче тінь над землею. Потім я стрімко рвонув униз, мов блискавка, і, приземляючись, із усієї сили вдарив рукою в землю.

Від удару здійнялася хвиля пилу, а по землі в різні боки миттєво побігли тріщини, огорнуті темним янтарним сяйвом. Грунт під ногами ордусів і тіньових гончих почав розколюватися, наче не витримуючи цієї сили, і вони, не встигнувши втекти, падали в утворену безодню. Звук розриву землі та крики істот зливалися в оглушливу симфонію руйнування. Але я не зупинявся, бо знав — зараз кожна секунда мала значення.

Я побачив страх в очах бойовиків. Один з них відступав назад, гублячи впевненість. 

— Що за...? Куди ти їх подів? — вигукнув він, його голос видавав паніку. Інші стояли на місці, чекаючи його наказу.

Тут Алінка, не втримавшись від свого стилю, вигукнула:

— Ну що, погані хлопці, настав час відповідати за свої вчинки!