Розділ 12 Полум'я і тіні

Тетяна сиділа в напівтемряві, розташувавшись перед великим дзеркалом. Світло було вимкнене, тільки чорна свічка на столі тремтіла своїм слабким полум'ям, що розкидувалося по кімнаті темними відблисками. Тіні від предметів на стінах танцювали, наче живі, слідуючи за рухами свічки. Вона сиділа спокійно, зосереджена, і навіть її дихання ставало важким і рівним, коли вона почала вимовляти слова закляття.

Її голос лунав низько, майже шепіт, але кожне слово пронизувало повітря. Вона викликала темних духів, нечесних істот, забутих та проклятих створінь, які мешкали між світами. Її пальці ковзали по старовинній книзі, а її очі не відривались від дзеркала. Вона говорила в бік, де танцювала тінь від свічки, ніби ведучи діалог з невидимим другом, що слухав і чекав.

— Ідіть, тіньові гончі, і виконуйте мою волю, — промовляла Тетяна, її слова перетворювались на шепіт, який поглинав кожен звук навколо. Дзеркало перед нею почало розмішуватись, з його поверхні наче піднімалась імла. І в тій імлі почали виникати обриси чогось жахливого. Вони рухались швидко, непомітно, як тіні, що ніби виривалися з потойбічного світу, безшумно й не зупиняючись.

— Прийдіть, і допоможіть мені в моїх справах! — додала Тетяна, і в той момент у дзеркалі заіржавали тіні, які ставали чіткішими з кожним її словом.

Там, де падала тінь від свічки, почали з’являтись темні обриси. Спочатку це була лише нечітка тінь, яка повільно ставала більш виразною, але з кожним миттєвим рухом вона набувала форми. Червоні очі спалахували одна за одною, спочатку дві, потім ще дві, поки не зібрались у цілу зграю. Тетяна відчула, як темрява в кімнаті стала густішою, і три гончі, що стояли перед нею, почали рухатись з характерним звуком, наче тіні, що оживають. Вони не мали форми, але їхні червоні очі палали зловісним світлом, наче палаючі жарини в пітьмі.

Тетяна вдивлялася в дзеркало, не відриваючи погляду, її обличчя не виражало жодних емоцій, але в очах палала холодна впертість. Вона не поспішала. Час був її союзником, і вона знала: кожен рух нащадків наближав їх до її пастки. Її думки були спокійними і холодними, як вітер на зимовому полі. Вона чекала, поки вони, здавалося б, безтурботно ховаються в тіні, але не знали, що цей момент був лише її грою, лише початком кінця.

Дзеркало перед нею, витягнуте в темряві, служило їй порталом, і хоч вона бачила лише тіні — це було достатньо. Вони не розуміли, що кожен їхній крок лише наближає їх до фатального моменту. Тетяна вдосконалювала кожну деталь, знаючи, що коли вони вийдуть з будинку і стануть відкритими на місцевості, тіні стануть їхнім полем полювання. І тоді не буде місця для втечі.

Її пальці відчули легкий пульс у повітрі, ніби підказка того, що вони ось-ось з'являться. Вона вже чула їхні кроки, навіть через товсті стіни. Але тепер вони йшли до її рук — до її полону. Дзеркало знову застигло в мовчазному відображенні їхніх фігур. І тут, вона знала: момент, коли вона зможе дати наказ, був майже близько. Вже скоро... Вже скоро вони потраплять в її сітку.

***

Вони рухалися, як самі тіні, майже непомітно, але їхня присутність пронизувара навколишній простір, немов невидимий, смертоносний вітер. Легкість їхніх рухів була страшною — темрява жива, ковзаючи по землі, чіпляючи кожен камінь, кожен листочок. У той момент, коли здавалося, що вони завмерли, вони вже були в іншому місці, наче розчинялися у темряві, що оживає, і знову набували форми на новому місці. Вони не ходили — вони ставали невидимими, переміщуючись безшумно, немов частина повітря, сховались у самій суті ночі. 

Їхні худі тіла, обтягнуті шкірою, зьавалося, майже не мали ваги, і кожен їхній рух був на межі між реальністю і жахом. Шкіра була така тонка, що кожен рух видавався пронизливим, мов звук розриву, аїх величезні червоні очі світились в темряві, мов полум'я поглинаючи все навколо.

З-під натягнутої шкіри проглядались кістки, а з розчепірених зубів виривалися зловісні клики, що змушували повітря давмирати.

Їхні укуси не були смертельними, проте з кожним укусом вони забирали частину магії жертви, залишаючи їй лише холод і порожнечу, що поглинала свідомість. Вони полбвали не просто за життям — їхнім правгеням було отримати силу. І коли вони опинялись поруч, не було місця для втечі.

Вони чули їх… чули їхню магію. Вона була всюди, насичувала повітря, тягла їх, як магніт. Магія нащадків була настільки яскравою, такою, що її неможливо було ігнорувати, ніби кожен її імпульс вибухав у їхніх грудях. Вона спонукала до дії, розриваючи їх зсередини, вимагаючи уваги. Ця сила була всім, що залишалося, і вони розривалися від бажання захопити її, зловити нащадків живими, забрати це, що робило їх ще могутнішими, сильнішими. Вони не знали страху, не знали жалю — вони були покликані для цього. І це бажання, відчуття наближення до мети, зростало з кожною миттю. Їхні серця билися в унісон з темрявою, і вони знали — цей момент не можна втратити.

Чим ближче вони наближались, тим сильніше відчували це дивне, солодке покликане почуття. Магія героїв була не просто привабливою — вона була їжею, нестерпно бажаною. У кожному їхньому русі, у кожному стрибку було те ж саме — спрага, яка змушувала їх рухатися швидше, прагнучи витягти з цієї сили все, що можна.

Вони не просто переслідували нащадків — вони полювали за їхньою магією, за тим фрагментом сили, яку їм обіцяла господиня. І ця обіцянка була їхнім єдиним стимулом. Біль і голод, які розривали їхні тіла, ставали другорядними. Магія була для них не просто силою, а тією енергією, що наповнювала їх зсередини. Вони знали: якщо їм вдасться захопити нащадків, це буде не просто здобуток. Це буде доступ до могутньої сили, яка зробить їх ще сильнішими, ще небезпечнішими. Але їм не можна було просто забрати їх життя — вони повинні були захопити їх живими, щоб господиня поділилася обіцяним.

***

Небо поглиналося все більшою темрявою, і лише дрібні пориви хмар розривали безкрайній чорний покрив, що затуляв зірки. Середина ночі настала, і темрява була глибокою, майже непроникною, як тиша перед бурею. Вітер, холодний і невпинний, рвався крізь ніч, немов шалений, його пориви сичали в темряві, пробігаючи між деревами, немов невидимі руки, що тягнуться за нами. Тиша навколо здавалась густою, важкою, мовби сама ніч тягнулася вперед у пошуках чогось невидимого, і відчуття небезпеки, невідомого наближення, не відпускало нас.