Растина 10 Кава на межі ризику

Сон у магічному домі був дивовижно солодким і глибоким. Прокинувшись, я розтягнулась, вдихнула аромат весняного лісового повітря і зрозуміла, що чогось дуже не вистачає.

— Ох, якби зараз чашку кави... — протягнула я, потягуючись і сідаючи на старий скрипучий диван.

— Золоті слова! — підтримала мене Аліна, натягуючи ковдру на голову, але я знала, що вона так само мріє про теплий напій.

— Тільки ти могла в такий час думати про каву, — посміхнувся Ден, обережно складаючи знайдені вчора книги на стіл.

— Це не я, а здоровий глузд! — відмахнулася я. — Як взагалі можна щось вирішувати чи планувати без чашки гарячої кави?

— Згодна, — Аліна визирнула з-під ковдри, розгладжуючи свій розтріпаний хвостик. — Але звідки її взяти? Ми ж серед лісу.

Ден, здавалося, задумався, а потім, хитро примружившись, заявив:

— Ліс лісом, але ми десь біля людських поселень. Думаю, тут має бути магазин або базарчик неподалік.

— Тільки не кажи, що ти хочеш піти шукати його сам. Це надто небезпечно, — суворо промовила я, але погляд Дена був сповнений тієї самої іскри авантюризму, яку я добре знала.

— Не сам, а з Аліною, — відповів він, швидко і рішуче. — Ви дві залишаєтесь тут, у безпеці. Ми з Аліною впораємось. У нас ще є трохи грошей, візьмемо кілька зіль, трав і порошків... Але я не думаю, що Тетяна підстерігає нас біля будинку.

Ми мовчки обмінялись поглядами, але перед тим, як я встигла щось сказати, в кімнату увійшла Аня. Вона тримала в руках карту, її пальці трохи тремтіли, але голос був спокійний.

— Ось візьміть мою карту, — сказала вона, простягаючи її. — Там повинні бути гроші. Тетяна не має до них доступу, але я боюся, що так ми занадто сильно привернемо увагу.

Я подивилась на карту в її руках. Це була не просто річ, а своєрідний зв'язок з минулим і майбутнім, і зараз ми повинні були довіритись їй.

— Дякую, — сказав Ден, забираючи карту. Він задумливо глянув на неї, потім на нас. — Але треба бути обережними. Ми швидко, Ніка, — підморгнув Ден, закидаючи на плечі рюкзак, який треба було наповнити харчами. — І, до речі, якщо знайдемо каву, ти нам щось за це приготуєш, добре?

— Якщо принесете каву, я вам пиріг спечу, — пожартувала я, хоча в голові вже продумувала рецепт.

Вони вирушили, а я й Аня залишилися чекати їх у затишку магічного будинку. І хоч я була впевнена у їхніх силах, у повітрі відчувалась легка тривога.

Я повевнулась до подруги.

— Ну що, пані відьмо, готова до першого справжнього уроку? — запитала я, посміхаючись і підсовуючи їй одну з мітел, які ми знайшли вчора.

— Серйозно? Уже? — здивувалась Аня, відкладаючи книгу. — А може, ще трішки відпочинемо?

— Ань, не гай часу! Ден і Аліна пішли по каву, а ми з тобою можемо зайнятися справді важливим — я навчу тебе всьому, що знаю про магію. Почнемо із замовлянь, заклять, зілля. Але найголовніше — треба навчитися літати на мітлі! Це обов’язково знадобиться.

— Літати на мітлі? — Аня підняла одну брову й дивилася на мене злегка розгублено. — Ти жартуєш?

— Аж ніяк! — я поклала мітлу поруч із нею. — Це базові навички кожної відьми. І ти ж не хочеш, щоб Ден усе життя тягав тебе на руках?

На ці слова Аня зніяковіла. Вона згадала вчорашній момент, коли Ден легко підхопив її, немов вона зовсім нічого не важила. Її серце раптом пропустило удар, і в очах з’явилася якась м’якість.

— Ну, якщо він і далі носитиме мене, то я, може, й не буду проти, — пожартувала вона.

— Ань, це не вихід, — засміялася я, наче нічого не помітила. — Давай працювати.

Аніні очі сяяли цікавістю, але в них все ж залишався сумнів. Я вирішила зробити наступний крок.

— А знаєш, Аню, я можу показати тобі щось ще цікавіше? — сказала я, притягуючи до себе кришталеву кулю, яка лежала на столі. Вона світилася м'яким, золотистим світлом, неначе всередині неї ховалося щось більше, ніж просто звичайний предмет.

Аня підняла погляд, і я побачила в її очах інтерес.

— Що це? — запитала вона, нахиляючись, щоб краще розглянути.

— Це кристал, — відповіла я, тримаючи кулю в руках. — Вона дозволяє побачити не просто навколишній світ, а й те, що приховано від очей. Хочеш спробувати?

Аня кивнула, зацікавлено всміхаючись.

— Як це працює? — запитала вона, трохи нервуючись, але більше від хвилювання, ніж від страху.

— Все дуже просто. Ти маєш зосередитися, спробувати налаштувати свою енергію на кулю. Це як якщо б ти дивилась не просто через скло, а через невидиму завісу, яка дозволяє побачити те, що зазвичай приховано. Всього лише потрібно вірити в те, що відбувається, і тоді... — я зробила паузу, посміхаючись, — ти побачиш більше, ніж могла б уявити.

Я протягнула кулю до неї. Аня обережно взяла її в руки, тримаючи так, наче боялась, що вона зламається. В її пальцях злегка засяяло світло, і я побачила, як вона почала зосереджуватися. Я спостерігала за нею, допомагаючи розслабитися своїм поглядом.

— Тепер зосередься на своєму диханні, — додала я. — Дозволь своїм очам і думкам бути вільними, а твоя енергія піде в кристал. Спочатку нічого не побачиш, але поступово... почнеш розуміти, що перед тобою більше, ніж просто куля.

Ми мовчки сиділи, поки я бачив, як Аня все більше і більше занурюється в магію цього процесу. І раптом, куля почала змінюватися — її поверхня заблищала, і ми побачили чіткий контур образів. Це були обриси Деня та Аліни, які рухались по лісі.

— Ось вони, — прошепотіла я, не відводячи погляду від кулі. — Це Ден і Алінка. Вони йдуть туди, де ми раніше були.

Аня широко відкрила очі, і я побачила, як її обличчя змінюється від здивування до захоплення.

— Це неймовірно... я можу бачити їх, як у сні, але це... не сон! — її голос був переповнений захопленням.

— І знаєш, Аню, це не обов'язково треба робити лише з кулею, — продовжила я, спостерігаючи, як її захоплене обличчя стає все більш зацікавленим. — Та сама магія працює через різні предмети. Це може бути дзеркало, вода, навіть просто скляна поверхня — будь-який об'єкт, що здатен відображати, має свій потенціал для бачення.