Розділ 8 Крила, що проростають

— М-м-м, голова болить, і пити хочу, — Анька схопилася за голову й повільно почала розтирати скроні. Виглядала вона все ще дуже втомленою, очі трохи сплячі, і було видно, що до кінця не оговталася після всього, що пережила.

— На, тримай, — я протягнула їй пляшку з водою, намагаючись заспокоїти її. — Ти як, вже краще?

Анька випила кілька ковтків і подивилась на мене з таким виразом, ніби намагалась зрозуміти, де вона і що відбувається. Вона злегка кивнула. 

— Здається, так. Ходити точно можу, — усміхнулася, але ця усмішка була більше втомленою, ніж радісною. —Дякую вам, якщо б не ви, не знаю, що б було.

Я посміхнулась у відповідь, відчуваючи полегшення, що Аня хоч трохи прийшла в себе. Ми ж усі пережили справжній кошмар.

— А де ми? — запитала Аня, оглядаючи кімнату, що здалась їй чимось незвичайним. —Тут якось не пособі, я наче щось відчуваю...

— Цей будинок особливий, Анько, — пояснила я, розуміючи, що вона намагається зрозуміти, що відбувається. — Він магічний, захищає нас від спостереження, і ми тут в безпеці. Я перевела погляд на Аліну, і вона кивнула, підтверджуючи мої слова.

— Тут таке місце, що Тетяна не зможе нас знайти, — додав Ден, повертаючись до нас після огляду території. Цей будинок має потужне силове поле, яке приховує нас від сторонніх очей і магії. Він зроблений так, що навіть сильна відьма не зможе знайти нас, якщо ми залишатимемося всередині.

Аня кілька секунд мовчала, намагаючись зрозуміти. —Але чому ми тут? І чому Тетяна нас не знайде? — запитала вона, все ще відчуваючи сум'яття в голові.

— Цей будинок особливий, Анько, — пояснила я, розуміючи, що вона намагається зрозуміти, що відбувається. — Він магічний, захищає нас від спостереження, і ми тут в безпеці. Я перевела погляд на Аліну, і вона кивнула, підтверджуючи мої слова.

— Ми точно в безпеці на кілька днів, і нам треба вирішити, що робити далі, — додав Ден, поглядаючи на мене. Він і сам не був до кінця впевнений, скільки часу ми можемо залишатися тут, адже не знали, коли Тетяна почне відновлювати свої сили.

Я була впевнена: зараз, принаймні, ми в безпеці.

Надвечір ми всі добряче зголодніли, але з їжі в нас були лише чіпси, хліб та сосиски. І хоча їжа була далеко не ідеальна, ми все одно намагалися спокійно вечеряти, намагаючись відволіктися від думок про те, що чекає нас далі.

Алінка подивилася на Аню з неприхованим подивом і тривогою.

— Я одного не розумію: навіщо вона тримала тебе в тій кімнаті? Ремені, які сковують, силове поле, якого ти раніше навіть не бачила... І цей браслет, — вона зробила паузу, — не кажи, що він від твого тата?

Вона запихнула останню сосиску до рота і витерла пальці серветкою, не зводячи погляду з подруги.

Аня важко зітхнула, намагаючись зібратися з думками.

— Вона думала, що я щось приховую, — відповіла дівчина, опустивши погляд. — Ремені не давали навіть поворухнутися, а силове поле... Це було таке дивне відчуття. Наче повітря стало стіною.

Алінка нахилилася ближче, її очі блищали від цікавості й тривоги.

— І браслет? — запитала вона серйозно.

Аня торкнулася зап’ястя, ніби відчуваючи на ньому холод металу.

— Ні, він не від тата. Це був її браслет. Як тільки вона його одягла, мої сили зникли. Просто розчинилися, наче їх ніколи й не було, — сказала вона тихим голосом.

Алінка задумливо кивнула, стиснувши руки в кулаки.

— Вона точно щось знає про тебе, — пробурмотіла вона, а потім додала впевненіше: — І тобі треба це з’ясувати..

Аня замислилася, намагаючись відновити спогади. 

— Не знаю... коли я ще була в свідомості, то чула її розмову, що їй треба моя сила... і ще кілька днів — і вона її отримає, і віддасть йому.

— Кому? — ми запитали одночасно.

— А я що знаю... А потім все як у тумані, пам'ятаю тільки те, що на мить розстібнула той клятий браслет і зателефонувала тобі... І ще пам'ятаю, як сильно хотіла відкрити штори і покликати тебе, а потім яскраве світло в кімнаті — і все, більше нічого, — Аня здвинула плечима і втупила погляд у стіл.

Я помітила, як сусідка виглядала вже краще. Вона виглядала менш втомленою і більш спокійною, якось навіть енергійнішою. Я подумала, що це може бути ефектом цього будинку. Він підживлював її силою, магічно відновлюючи її енергію, адже саме такі місця могли мати таку властивість — не тільки захищати, а й допомагати відновитися.

— Ти краще виглядаєш, — сказала я, дивлячись на Аню з усмішкою. Мабуть, це будинок... він тебе підживлює. Тут є особлива енергія, вона дає сили.

Аня подивилась на мене з подивом. 

— Це правда.Я дійсно почуваюся краще... — вона підтвердила, і я побачила в її очах нову надію.

Ми мали час, щоб трохи відновитися і подумати, що робити далі. Хоча, звісно, спокій не тривав довго, і ми знали, що небезпека не минула. Але хоча б зараз ми могли трохи перепочити, і підготуватися до того, що чекає попереду.

Поки всі займалися своїми справами, я не могла заспокоїтися й постійно прокручувала в голові слова Ані про те, які сили згадувала Тетяна. Хто цей "він"?

"Твої сили... Сили твої..." — ці слова лунали в моїй голові знову і знову. "Аня... відьма? Але ж вона приходила до нас сотні разів, і все було добре... Як таке можливо?"

Я підняла голову, і слова самі вирвалися:

— Анька, виходить, ти відьма... але як? Ти ж сто разів до нас приходила, я нічого не відчувала!

У моєму голосі одночасно звучали здивування й радість. Адже це було чудово! Якщо моя подруга — відьма, я зможу навчити її всього, що знаю: літати, захищатися, і, можливо, ще чогось важливого.

Аня не встигла нічого відповісти, як у розмову встряв Ден. Він стояв біля дверей, готовий вийти на подвір’я.

— А що тут дивного? — спокійно сказав він, спостерігаючи за нами. — Ніка, силове поле нашого будинку захищає нас від лиха. Анька приходила тільки з добрими намірами, от воно й не реагувало на неї. Але якщо у неї є справжня сила, то вона в небезпеці.