Розділ 6 Втеча крізь морок

— Ти думаєш, я не знаю?.. Але це не так просто... Так, вона ще жива, хоч і дуже слабка. Я роблю все, що можу. Нам треба просто чекати... Треба, щоб вона сама їх віддала. Розумієш? Сама, по своїй волі.

Аня відкрила очі. Це було перше, що вона почула, і слова змусили її здригнутися. Хто говорив? Голоси здавалися далекими, ніби звучали за стінами. Її тіло було слабким, і кожен вдих віддавався болем.

Рука, скута браслетом, пекла, ніби до неї приклали розпечене залізо. Кілька днів без їжі й води виснажили її до краю. Але думки не давали спокою. Що вони хочуть? Що вона повинна "віддати"?

Аня подивилася на вікно. Здавалося, що там, за шторою, світ існує без її мук, яскравий і теплий. Вона так хотіла побачити це світло. Просто хоч краєм ока.

"Хоч би штори відкрити," — подумала вона з болісною тугою, майже маренням. Її рука ледь сіпнулася, ніби хотіла потягнутися до вікна, але ремені тримали її міцно.

І раптом це сталося. Штори здригнулися, ніби їх хтось торкнувся. Аня застигла. Чи здалося їй?

Штори повільно почали розсуватися, і в кімнату хлинули сонячні промені. Тепле, яскраве світло осяяло простір, торкнувшись її шкіри. Від цього тепла їй стало трохи легше дихати.

Вона витріщилася на вікно, намагаючись зрозуміти, що сталося. Чи був тут хтось, хто відкрив їх?

Штори раптом зупинилися, ніби вагаючись, а потім різко знову зійшлися, ховаючи кімнату у напівтемряві.

"Що це було? Хто це зробив?" — думала Аня, її серце калатало в грудях.

І тоді вона відчула: її рука, скута браслетом, ніби пульсувала теплом. Але це тепло було дивним — воно не спалювало, а... наче пробуджувало щось усередині.

Аня заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. "Це не я... це не може бути я," — переконувала вона себе, але десь глибоко всередині виникло сумнівне: "А якщо все ж таки?"

Позаду почувся тихий звук, як скрип підлоги. Аня завмерла.

— Вона починає, — почувся чийсь голос, наповнений напругою. — Мамо, вона вже небезпечна.

Аня залишалася нерухомою, намагаючись збагнути, що відбувається. Але тепер вона точно знала: щось змінилося. І це "щось" було в ній.

Тим часом я працювала на городі, вириваючи бур'ян. Відьма я чи ні, але цей бур'ян явно був сильніший за мене. "Треба буде придумати якийсь заговір проти нього," — подумала я, кидаючи ще одну жменьку в компостну яму.

Поки я боролася з бур'янами, Ден рубав дрова, а Алінка гралася з мильними бульбашками, бігаючи навколо клумби. Сонце пригрівало, і все виглядало майже мирно, аж поки я не почула голос Алінки:

— Ніка, дивись!

Аля тримала руку на тубі з бульбашками, але її погляд був прикований до вікна кімнати Ані. Я підвела очі й завмерла. Штори на вікні Ані дійсно рухалися, хоч на вулиці навіть вітерець не дув.

— Що за... — я залишила сапу й витерла руки об штани.

Штори рухалися повільно, ніби хтось їх торкався, хоча у вікні нікого не було видно. На кілька секунд вони розсунулися, і кімната заллялася сонячним світлом. Потім штори знову повільно зійшлися, залишаючи кімнату в тіні.

— Ден, подивись, — крикнула я, вказуючи рукою.

Ден обернувся, витер піт із чола і, побачивши, що я показую на вікно, зупинився. Його обличчя стало серйозним.

— Це не просто так, — сказав він, кидаючи сокиру.

— Це знак, — промовила я, відчуваючи, як мороз пройшовся по шкірі. Щось у мені тривожно ворушилося, ніби підказуючи: це не випадковість.

Алінка, обіймаючи свій туб із бульбашками, запитала:

— Це Аня нам показує? Вона хоче сказати, що їй треба допомога?

— Я думаю, так, — відповіла я, відчуваючи, як серце б’ється сильніше.

Ден мовчав, але вже підходив ближче до нас. Його крила напіврозкрилися, ніби він був готовий до будь-якого розвитку подій.

— Ми мусимо діяти, — сказала я.

— Але як? — запитав Ден, дивлячись на мене.

Я стиснула руки в кулаки. У нас мало часу. Якщо це справді Аня намагається зв’язатися з нами, значить, вона слабка, але не здається. І нам не можна зволікати.

Я схопила Аліну за руку, і ми побігли в мою кімнату. Ден одразу пішов за нами. Я знову дістала кришталеву кулю, запалила свічки, щільно закрила вікна і двері. Алінка схопила мене за руку, Ден — за іншу. Ми створили магічний круг і шепотіли слова закляття, які були написані у старій книзі.

— Світло істини, шлях покажи,

Де Аня, нам розкажи

Темрява зникне, чари спадуть,

До її душі дорогу знайдуть.

Ми почали вдивлятися в кулю, наші руки міцно тримали одна одну. Спочатку був лише туман, а потім я побачила Аню. Її замучене обличчя, темні кола під очима, згорблена постать — усе виглядало, як зів’яле листя, позбавлене життя. Її зап'ястя і щиколотки були стягнуті ременями, які випромінювали слабке червоне світло, наче були зачаровані. Вони мерехтіли, пульсуючи в такт із її диханням, і кожен спалах ніби витягував із неї останні сили.

Образи були розмиті, наче безтілесні тіні, що рухалися хаотично, але досить реальні, щоб відчути холодну тривогу в серці. Потім перед очима з’явився браслет, той самий, що був на зап’ясті Ані, коли я бачила її востаннє. Чорний аксесуар із перлинами зараз пульсував яскравим червоним світлом, ніби живий, і випромінював потужну, майже задушливу енергію. Здавалося, він був джерелом чарів, що утримували її, і причиною її знесилення.

Раптом зображення змінилося. Перед очима знову постала її постать, слабка й беззахисна, а потім усе розчинилося в тумані. Куля потьмяніла, залишаючи нас із невидимою тягарем у грудях.

— Вона в небезпеці, — прошепотіла я, відчуваючи, як щось холодне стискає серце.

Ден мовчав, але я бачила, як його кулаки стискаються. Він теж це відчув. Часу було мало.

— Ти думаєш, це зробила Тетяна? — спитала я, намагаючись приборкати паніку.

— Тепер без сумнівів, це її рук справа. — Ден дивився на мене серйозно. — Лише сильна відьма може затуманити таку кулю. Ось чому ти нічого не побачила, коли намагалася подивитись сама.