Розділ 5 Туман і сліди магії

Я валялася в ліжку, відчуваючи, як мої життєві сили поступово покидають виснажене тіло. Голова розколювалась, і здавалось, що кожен рух лише посилює біль. В грудях було так, ніби хтось міцно стискає, і навіть дихати стало важко. Рука пекла, пульсувала болем, а місце, де був браслет, шалено свербіло. Я намагалася поворухнутися, але моє тіло було ніби сковане, прикуте до ліжка, і кожен рух ставав все важчим. Хотілося пити, але нудило ще більше. Не було сил навіть покликати мачуху.

Я закрила очі, але замість сну мене накрили страшні марення. Вся ніч пройшла без сну, і мої думки стали безконтрольними.

Мені снилася Тетяна. Вона стояла над моїм непритомним тілом, і її холодний погляд нікуди не відводився. Вона тримала в руках велику, стару книгу, сторінки якої були чорні від часу, а кожне її слово звучало, як відлуння древнього прокляття. Вона шепотіла щось незрозуміле, слова ставали важкими й глухими, мовби вони проникали прямо в мою свідомість, і я відчувала, як вони стискають моє серце. Я намагалася відкриті очі, але не могла... Здавалося, це була лише тінь мого розуму, що нав'язливо повторювала те, що я не могла зрозуміти.

Раптом сон змінився. Тетяна сиділа в темній кімнаті. Єдина світлина — чорна свічка, що горіла посередині, кидаючи тіні на її обличчя. Її пальці ковзали по сторінках старої книги, вражаючи своєю ніжністю і водночас страшною впертістю. Вона шепотіла знову, і кожне її слово немов ставало частиною тієї темної сили, що виводила на світло все найстрашніше.

Я відчувала, як темрява навколо мене ставала густішою, і раптом почула низьке, глухе гарчання. Моє серце забилося швидше, і я відчула, як страх поглинає мене. Я подивилася в темряву, і мої очі зустрілися з величезними червоними очима, що світилися, як два вогні в ночі. Вони були такими страшними, такими нестерпно блискучими і сповненими ненависті, що я не могла відірвати погляду від них. Тетяна знову підняла очі на мене, і її губи злегка посміхнулися, коли вона побачила мій страх.

— Ні... не треба... — тихо бурмотіла я, закриваючи очі, але нічого не допомагало. Мене тримала ця темна сила, яка немов насміхалася з мене, підштовхуючи до ще більшого страху. — Геть від мене… це не правда…

Але ця тінь не відпускала. Вона була всередині мене, і я не могла зрозуміти, де кінчаються мої сни і де починається реальність.

Я відчула, як піт виступає на моєму чолі, а горло пересихає. З останніх сил я спробувала почесати руку, яка пекла від болю і зуділа. Раптом браслет зачепився за край лідка, і його застібка розкрилася. Я відчула, як браслет злетів з руки, і в ту ж мить втома, яка накривала мене, відступила. Дихати стало легше, і я відчула, як поступово повертається контроль над моїм тілом.

Кілька хвилин я лежала, намагаючись оговтатися, поки не змогла поворухнути рукою. Потягнувшись, я дотягнулась до світильника і натиснула кнопку. Кімната наповнилася м'яким, яскравим світлом. Примруживши очі, я зробила глибокий вдих. Повітря заповнило мої легені, і я відчула, як кров почала пульсувати в моїх жилах. Зібравшись, я відкрила очі і, зібравши сили, спробувала піднятись. На другу спробу мені вдалося знайти рівновагу і сісти на ліжку.

— Котра година? Це ніч? — тихо прошепотіла я, намагаючись зрозуміти, що відбувається. — Треба знайти браслет... Це ж подарунок від тата... 

Повільно, з деякою нерішучістю, я спустилася з ліжка і підійшла до дзеркала. Те, що я побачила, шокувало мене. Моя шкіра була сірою, під очима чорні кола, волосся закуйовджене, а губи потріскані до крові. Я глянула на свою руку, де ще зовсім недавно був браслет. Там, де він стискав шкіру, я побачила червоний слід, майже фіолетовий, як залишки болючої травми. Моє серце прискорилося, і я не могла позбутися думки, що з цим браслетом щось не так.

— Може, ну його, той браслет… Розповім все Ніці, а потім знайду його, — пробурмотіла я, намагаючись заспокоїти себе, потерши місце, де він нещодавно лежав. Мій погляд затримався на червоному сліді на руці, і мені стало не по собі. Щось в ньому було… не те. Це не була просто річ, це відчувалося як щось зловісне, щось, що забирає мою силу, мою енергію. Я не могла відмовити себе від думки, що цей подарунок від батька може нести в собі щось темне.

Я намагалася відволіктися від неприємних думок і вирішила вийти в коридор. Потрібно було привести себе в порядок. Ванна кімната була зовсім поруч, тому, спираючись на стінку, я повільно дійшла до неї, але кожен крок давався все важче. Мені здавалося, що кожен рух ще більше навантажує моє тіло, наче я стала важчою, а м’язи болять сильніше.

Я включила воду, намагаючись відволіктись і повернути хоч трохи спокою. Вмила обличчя холодною водою, почистила зуби і розчесала волосся. Потроху я відчувала, як рум'янець повертається на мої щоки, а шкіра набуває природного кольору. Однак усередині я відчувала тривогу. Ніби щось невидиме тягнуло мене назад, не даючи забути про той зловісний браслет.

Повернувшись у кімнату, я не знайшла свого телефону. Мабуть, він справді промок під дощем або ж мачуха його забрала. Тому я спустилася в вітальню, де на поличці лежав старий телефон. Це була Nokia — хоча мобільний і був уже досить стареньким, він все ще працював без нарікань, на відміну від інших гаджетів.

Я взяла телефон, підключила його до зарядного пристрою, і на екрані з'явилися палички заряду. Набрала номер Ніки.

— Алло? — почувся голос Ніки, ще сонний і трохи розгублений.

— Алло, Ніка, це я, — прошепотіла я, намагаючись, щоб голос не затремтів від страху.

— Аня!? Що трапилось? Ти час бачила? Де ти?

— Я в порядку, слухай, мені страшно... з тим клятим браслетом щось не так. Можеш мене забрати? Я зараз вийду з будинку, поки мачуха не прокинулась.

— З яким браслетом? Ти про що?

— Ну, з тим, що тато прислав. Мені здається, він проклятий. Коли він був на руці, мені було дуже погано, а потім я його зняла — і одразу стало легше. Здається, Тетяна прокинулась, я йду до тебе.