Розділ 4 Тихі кроки через сад

Ніч промайнула так швидко, що здавалося, я взагалі не спала. Прокинулася важко, ніби хтось витяг із мене останні сили. Зібралася, попри відчуття втоми, і попрямувала на кухню. Готуючи бутерброди, я не могла позбутися тривожних думок: нічний сон, кошмари, якесь дивне передчуття, що щось іде не так. Зварила каву, але навіть її аромат не додав спокою. Швидко перекусила бутербродами, аби не гаяти часу, і вирушила до школи разом із Аліною.

Містечко здавалося надто тихим. Навіть вітер не ворушив голі гілки дерев. У повітрі висіла важкість, ніби нависала гроза. Ми з Аліною йшли мовчки, і тільки її кроки були трохи метушливими, ніби їй теж було неспокійно.

— Чула, щось вночі? — раптом порушила тишу вона, озираючись назад.

— Що саме? — не приховуючи напруги, запитала я.

— Я прокинулась о другій ночі, бо почула, як щось гупнуло на вулиці. Підійшла до вікна, а там нікого... Але здавалося, що вдалині хтось ходить, ніби тіні блукають. Дивно, правда?

Її слова змусили мене здригнутися. Моя уява одразу домалювала червоні очі тіньових гончих із моїх нічних жахів, але я поспішила заспокоїти себе.

У школі ж з’ясувалося нове: Аня, не з’явилась на заняття. Я була на рік старша за неї, і її відсутність не привернула мою увагу одразу, але щось було не так. Тетяна, її мачуха, завжди слідкувала, щоб Аня ходила до школи, навіть коли та хворіла.

Я вирушила до класу, де сиділа Кіра, молодша сестра Ані. Вона тихо гралася телефоном, навіть не помітивши, як я підійшла.

— Кіро, привіт. А ти не знаєш, чому Аня сьогодні не прийшла? — спитала я, намагаючись говорити спокійно, хоча мене роздирала тривога.

Кіра підняла голову, її темні очі зблиснули в світлі класу.

— Мама наказала її за зламаний телефон, — відповіла вона з насмішкою, роблячи вигляд, що це її анітрохи не турбує. — А ще вона промокла під дощем і захворіла. Температура висока, от мама й залишила її вдома.

Я здивовано підняла брови. Знала, що Тетяна дуже сувора, але це здавалося дивним. Зазвичай вона не звертала уваги навіть на хвороби, аби тільки Аня не пропускала школу. Щось у цій історії не складалося.

— А ти не телефонувала їй? — запитала я, уважно дивлячись на Кіру.

— Мама сказала, щоб я не заважала їй відпочивати. — Вона знизала плечима, ніби це було щось неважливе, і одразу повернулася до свого телефону.

Я замовкла, але тривога всередині лише зросла. Щось тут було не так.

Після уроків я вирішила провідати Аню. Набрала Дена, щоб він забрав Аліну зі школи, і вирушила до будинку їхньої родини.

Як тільки я вийшла на шкільне подвір’я, мене наздогнала Кіра.

— Ти куди, Ніко? — її голос звучав дещо напружено.

— До вашого дому. Хочу провідати Аню. — Я говорила щиро, але уважно стежила за її реакцією.

Кіра зблідла, і її очі тривожно забігали.

— Ні, не треба, вона відпочиває. Мама розсердиться, якщо ти потривожиш її. — Її слова прозвучали надто швидко, ніби вона намагалася відвести мене від цієї ідеї.

— Ти певна? Я ж не буду довго. Просто дізнаюся, як вона.

— Ні! — Кіра вигукнула це так голосно, що кілька учнів обернулися. Вона швидко знизила голос. — Просто не йди, добре?

Щось у її голосі і поведінці змусило мене похолонути. Вона знала більше, ніж говорила, і це лише посилювало мої підозри.

— Гаразд, якщо ти так вважаєш, — відповіла я з удаваним спокоєм, але тільки вона пішла, я негайно рушила до їхнього будинку. Щось було не так, і я повинна була це з’ясувати.

Щось у її голосі й поведінці змусило мене похолонути. Вона точно знала більше, ніж говорила, і це лише посилювало мої підозри.

— Гаразд, якщо ти так вважаєш, — відповіла я з удаваним спокоєм, хоча всередині мене розривала тривога. Як тільки Кіра віддалилася, я вирушила до їхнього будинку.

Дорогою я намагалася зібрати думки. Відсутність Ані в школі, дивна поведінка її сестри, ці брехливі слова — усе це створювало картину, яка не давала мені спокою.

Через кілька хвилин я наздогнала Кіру, яка йшла трохи попереду. Вона здивовано обернулася, коли я її окликнула.

— Слухай, давай я провідаю Аню разом із тобою. Можливо, їй щось потрібно?

Кіра закусила губу, виглядаючи невпевнено.

— Ну, як хочеш, але мама може не зрадіти. Вона казала, щоб ніхто її не турбував.

— Нічого страшного. Просто залишу фрукти й піду, — відповіла я, показуючи пакет, який уже встигла купити в найближчому магазині.

Ми пішли далі разом, і я помітила, як Кіра весь час крутила телефон у руках, іноді нервово поглядаючи на екран. Було очевидно, що вона про щось думає або когось боїться.

Коли ми підійшли до їхнього будинку, Кіра натиснула кнопку на воротах, і вони з характерним гучним звуком відчинилися. Я відчула, як мене охоплює дивне відчуття тривоги, ніби ми ступали на чужу територію. Коли ворота зачинилися за нами, відчуття холоду пробігло по моїй спині. Невже справа серйозніша, ніж я думала?

— Ма-а-а! Я вдома! — вигукнула Кіра, знімаючи портфель і мчачи на кухню. Я тихо зняла взуття, взяла капці і, не дивлячись на шум, пішла в бік кімнати Ані.

Будинок був справжнім палацом — двоповерховий, з багатим декором, великі меблі, витончені вази і мармурова підлога, яка блищала, немов дзеркало. А вітальня, оформлена у біло-золотих відтінках, посередині лежав великий пухнастий білий килим, настільки вражаючий, що Аня завжди скаржилася, як вона боїться його: боялася, що мачуха знайде хоч маленьку пилинку, і їй буде непереливки. Я пройшла через вітальню, почувши свої кроки, що відлунювали в тиші, і почала підніматися по широких сходах, облямованих розкішними перилами. Кімната Ані була передостанньою на поверсі — велика, світла, але не така тепла, як я пам'ятала її.

Тихо постукавши, я обережно відчинила двері.

Аня лежала на великому ліжку, вона виглядала так, ніби сили покинули її. Її обличчя було таке бліде, що зливалося з кольором постільної білизни, і лише темні кола під очима і потріскані губи видавали, що з нею щось не так. Вона виглядала зовсім по-іншому — немов заблукала між сном і реальністю. Я не могла зрозуміти, як це — та сама Аня, з якою я ще вчора сміялася. Виглядала, наче загіпнотизована чимось, і мені було важко повірити в те, що з нею сталося.