Розділ 3 Тіні небезпеки

— Вони нас знайшли, треба щось робити. — Я ледь переступила поріг і відразу вилила на старшого брата новини цього дня, ще хвилюючись. — А тепер ще й Аня в курсі, хто я, ну майже. Я їй тільки про амулет розповіла, про вас не сказала. Вона не повинна бути втягнута в ці проблеми.

Ден лише спостерігав, як я ходжу по кімнаті туди-сюди, намагаючись продумати план дій. Він виглядав спокійним, але я знала — він переживав, як і я.

— Сядь, Ніко, — нарешті сказав він, коли мій крок по колу почав уже дратувати навіть мене саму.

Я опустилася на край ліжка, спершись рукою об плече. Лише тоді відчула, як пальці торкнулися чогось липкого. Подивившись, побачила кров, яка просочила тканину блакитної сукні.

— Ти поранена? — голос Дена одразу змінився. Тривога звучала в кожному слові.

— Нічого серйозного, просто зачепило, — відповіла я, уникаючи його погляду.

— Покажи, — коротко сказав він, не чекаючи згоди.

Я неохоче відхилилася назад, і Ден обережно підкотив рукав. На плечі була неглибока подряпина від кулі, але крові вистачало, щоб це виглядало страшніше, ніж було насправді.

— Це зовсім не "нічого серйозного", — пробурмотів він, уже дістаючи аптечку.

— Ден, це просто подряпина, перестань... — почала я, але замовкла, коли він обробив рану дезінфектором. Пекло, але я стрималася, лише стискаючи пальці в кулак.

— Тримайся, ще трохи. — Він швидко обережно витер кров, наклав мазь і заклеїв рану пластиром.

— Готово. І, Ніко, якщо ще раз скажеш, що це "нічого серйозного", — він суворо глянув на мене, але я бачила, що це лише маска для його хвилювання, — я особисто нагадаю тобі, що ми в цьому разом.

— Добре, лікарю, обіцяю. — Я намагалася розрядити напруженість, хоча біль усе ще відчувався.

—Ти ж знаєш, якщо вони доберуться до нас, вони заберуть всі сили, а в Аліни вони навіть не розкрилися.

Я пильно дивилася на рюкзак, вкладаючи туди речі першої необхідності. Серце билося швидше, але я намагалася не показувати цього.

— Почекай, не поспішай, розкажи все по порядку. Спочатку — як Аня дізналася про тебе? — запитав Ден, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

Я важко зітхнула, продовжуючи складати речі. Думки плуталися, але треба було зібратися. Мозок працював на межі, і це допомагало триматися. Якби не цей амулет…

— Я сама їй розповіла, але лише частково, — тихо почала я. — Про вас вона нічого не знає. Я сказала тільки про амулет. А коли вона побачила мене з крилами... Вона не могла не здогадатися.

Ден насупився, злегка стиснувши губи. Він мовчав, пильно дивлячись на мене, чекаючи, поки я продовжу.

— Тікати — це не вихід, — сказав Ден, дивлячись на мене серйозно. — Можна, звісно, спробувати, але ти ж знаєш: наш дім — це наш оберіг. Будинок під захистом. Їм сюди не пройти.

Я зупинилася, стискаючи амулет у руці, і задумалася.

— Пам’ятаю, — тихо відповіла я. — Це місце... Воно завжди було більше, ніж просто дім. Ми тут виросли. Він захищав нас, коли все навколо йшло шкереберть.

— Ти права, — погодився Ден. — Це не лише стіни й дах. Це магія, спадок наших предків.

Я гірко посміхнулася.

— І якщо хтось думає, що ми живемо в розкішному особняку з охороною та собаками, то це велика помилка. Наш будинок такий самий, як у більшості. Але є одне «але».

— Магія, — промовив Ден, наче читаючи мої думки.

— Саме так, — кивнула я. — Магія. Я не звичайна дівчина, ти теж це знаєш. Ми всі різні. Я — відьма. Ти — відьмак. А наша сестра...

— Відьма, як і ти, — завершив він.

Я кивнула, знову відчувши тепло амулета в руках.

— Але ми не просто володіємо магією. Наш рід дуже давній. Пам’ятаєш, тато розповідав про нашого пращура?

— Шаман, повелитель духів, — промовив Ден. — Це він залишив нам ці амулети.

— І не просто залишив. Він передав нам свою силу через них, — сказала я. — Тато завжди говорив, що вони нас захистять. Що завдяки їм ми можемо літати.

Ден уважно глянув на мене.

— Ти відчуваєш це, коли тримаєш амулет, правда?

— Кожен раз, — зізналася я. — Він додає сили й впевненості. Наче я можу впоратися з усім.

— І ти зможеш, — тихо сказав він. — Ми впораємося разом.

Я зупинилася, дивлячись на амулет, який тримала в руці. Його поверхня була гладка, ніби вкрита блискучим лаком, але холодна, як крига. Раніше цей холод заспокоював мене, нагадуючи про захист і силу. Та зараз… Він здавався чужим, даруючи лише відчуття тривоги, наче попереджав про небезпеку, яка наближається.

Амулет завжди був нашим зв’язком із магією, спадщиною нашого роду. Завдяки йому ми могли літати — ця здатність проявлялася з дитинства, природно й легко, наче ми народилися з крилами. Але справжня магія, її сила й глибина, відкривалася лише після 14 років.

Я і Ден уже перейшли цей рубіж. Наші амулети слухалися нас, відгукувалися на наші заклики, дозволяли творити неймовірне: закликати стихії, створювати захисні щити чи боротися з темними силами. А ось Аля… Вона могла літати, але її магія досі була замкнена. Вона не мала доступу до тієї сили, яка текла в наших жилах, і це часто засмучувало її

— Так, силове поле не пропустить їх до нашого дому, — спокійно підсумував Ден, його голос звучав твердо, але м'яко, намагаючись заспокоїти мене. — Воно захищає нас. Жодна жива душа не зможе увійти у двір, якщо несе з собою зло. Байдуже, хто це — чаклун, що володіє могутньою магією, чи звичайна людина з поганими намірами. 

І раптом я знову відчула те ж дивне відчуття, коли нічого не можна пояснити, але все здається не таким простим. Чому я все ж таки не могла позбутися цього відчуття небезпеки?

— Чого це ви не спите ще? Про що ви там шепочетеся? — запитала Аля, з’явившись у дверях, сонно потираючи очі.

— Та ні про що, просто розповідала Дену, як я потрапила під зливу, — відповіла я, не хотіла додавати зайвих подробиць.

— Ніка, не забувай, я, хоча ще й не отримала своїх сил, проте знаю, коли люди брешуть. Мабуть, це буде моя суперсила, — сказала Аля, підходячи до брата, і лягла йому на коліна. Аля була особливою. Вже в такому віці могла відчувати правду і обман.