Розділ 2 Таємниці на висоті

Неподалік від школи був парк, завжди гамірний і живий. Ми підійшли до гойдалок, де лунав дитячий сміх, веселі вигуки й шелест крил пташок, що перелітали між гілками дерев. У піску гралися малюки, інші малювали крейдою на асфальті, а дехто позував біля клумб із квітами для нових фото в Інстаграм.

Погода була тепла і ясна, сонце ніжно світило, а вітерець пестив обличчя. Атмосфера була спокійною і радісною, все навколо виглядало ідеальним для прогулянки в таку чудову днину. Дитячий сміх лунав знову, і парк був наповнений життям.

Я думками блукала десь далеко, не помічаючи, як Аня зникла й повернулася. Тільки коли в поле зору потрапила її рука з вафельним ріжком, я зреагувала.

— Тримай, шоколадне, твоє улюблене, — сказала вона, простягаючи мені морозиво.

Я взяла його й усміхнулася, відчуваючи, як прохолодний шар тане під пальцями.

— Дякую, — сказала я, намагаючись не капнути на одяг.

— Ой, вибач, — винувато глянула на мене Аня. — Я тебе зовсім своїми проблемами завантажила, а ти, мабуть, голодна.

— Та ні, все нормально, — відповіла я, кусаючи солодкий ріжок.

— Не переживай, я рада, — Ми сіли на лавочку та їли морозиво, насолоджуючись теплим сонячним днем

— Ніка, як ти думаєш, що може означати той сон? — запитала Аня, дивлячись на мене з тривогою в очах. — Таке відчуття, наче я насправді там була. Дуже страшно...

Але я не знала, що їй відповісти. Я не могла сказати, що цей сон чомусь здається знайомим, наче я вже бачила його. Може, це просто випадковість? Хоча, чому ж тоді кулон на моїй шиї знову завібрував? Це вперше він себе так поводить.

— Не переймайся через нього, — промовила я, намагаючись заспокоїти Аню. — То просто страшний сон.

Але в моєму голосі була невизначеність, бо я теж відчувала страх.

— А давай піднімемось на колесі? — Аня показала на чортове колесо, що височіло в кінці парку. — Я так хочу покататись там, ні разу не була, мама забороняє. А коли Кіра звільниться, обов'язково підемо разом.

Ми рушили до чортового колеса, але як тільки ми почали підніматися, погода раптово змінилась. Спочатку це було непомітно — легкий вітерець, що пестить шкіру, і сонце, що пробивається крізь хмари, надаючи всьому навколо особливу чарівність. Однак буквально за кілька секунд небо почало темніти, і хмари швидко заполонили його, стаючи важкими і густими.

Вітер раптово посилився, дерева нахиляли свої гілки, а по парку почали бігати люди, ховаючись і шукаючи захист від невідомої бурі. Малюки, що ще хвилину тому гралися в піску, кидали свої іграшки і бігли до батьків, а ті, хто був на гойдалках чи качелях, швидко злітали з них і поспішали покинути парк.

— Що це? — запитала Аня, озираючись навколо. В її голосі був невизначений страх.

Небо не просто темнішало, але наче живе, роздираючи спокій своєю темрявою. Я відчула, як кулон на моїй шиї знову завібрував, як це сталося раніше. Погляд мій не втримався від того, щоб не зафіксувати темну тінь, що ховалась серед хмар. Щось було не так. Щось магічне відбувалося.

Ми продовжили підніматися, але тепер небо здавалося ще ближче, і я могла відчути, як навколо повітря стало густим, ніби його можна було відчути на дотик. Парк, що ще кілька хвилин тому був переповнений життям, зараз занурювався у дивне відчуття покинутості, як наче весь цей світ перетворюється на мить у щось інше.

Раптом колесо зупинилось.

— Що трапилось? Чому ми застрягли? — Аня, злегка нахилившись, глянула вниз.

— Досить високо, ми не зможемо злізти, — сказала я, озираючись довкола. Мій погляд ковзав по порожньому парку. Всі лавочки, які ще хвилину тому були зайняті людьми, зараз порожні. Лише вітер шугав між деревами, а ще кілька секунд тому тут був цілий натовп.

— Агов, хтось, допоможіть! — Аня склала руки трубочкою, наче рупор, і почала гукати. Але навколо не було ані душі. Дивно, куди всі поділилися? Хоча я вже здогадуюсь, куди це веде...

Я почала нервувати. Вітер став сильнішим, і колесо все ще стояло на місці, не збираючись рухатися. Хмари на небі зібралися ще густіше, і я відчула, як температура різко знизилася, коли дощ став ще ближчим, майже миттєво змінюючи атмосферу. Вода почала капати з хмар, ніби вони були переповнені.

Я поглянула вниз, спробувала обчислити, на якій висоті ми зараз знаходимося. Серце забилося швидше — який же високий цей атракціон! Все виглядало таким маленькимі далеко внизу, ніби ми справді зависли в повітрі.

— Ось тепер я точно не хочу бути тут, — сказала Аня, трохи похитуючись на місці. — Ми занадто високо, я навіть не можу дивитися вниз.

Я спробувала заспокоїти її, але сама теж відчувала, як серце б’ється шалено, а кожна злива, що з’являлася з-під хмар, тільки підсилювала відчуття тривоги.

— Все буде добре, Аню, ми зараз точно виберемося. Просто треба трохи почекати, хтось помітить, що ми застрягли, — я намагалася видавати спокій, але голос видав мою невпевненість.

Раптом я почула гуркіт машини. Мені стало холодно, коли звуки наближалися, і тільки тоді я побачила, як фари виблискують на нас, і машина з шаленою швидкістю мчить прямісінько до нас.

— Аня, дивись! — сказала я, вказуючи вниз. З того боку, де була вхідна зона, на швидкості їхав позашляховик, чия потужна фара знову освітлювала темний пейзаж. Колеса різко скрипіли, коли машина різко знижувала швидкість перед різким поворотом. Вона, здавалось, їхала просто сюди, як ніби збиралась зупинитися біля колеса.

— Хто це? — прошепотіла Аня, і я відчула, як її рука мимоволі стискає мою. — Вони їдуть прямо на нас?

Машина мчала з шаленою швидкістю, і коли вона різко сповільнилася, я ледь розгледіла, як у вікнах з'явилися люди. Відчуття холоду пройшлося моїм тілом, коли я побачила, що в них у руках зброя. Вони спрямували її прямо в наш бік.

— Аня, присядь! — вигукнула я, хапаючи її за руку. Ми кинулися вниз, ховаючись за поручні кабіни. Серце гупало так сильно, що я чула його удари в скронях. Що, чорт забирай, відбувається?