Розділ 1 Під знаком амулету

Сонце грало промінчиками у моєму світлому волоссі, лагідно торкаючись веснянок на носі. Вітерець, прохолодний і трохи бешкетний, здіймав пасма в невидимому танці. Травневий день був теплим, але тривожним — це відчувалося десь під шкірою. Ніби світ, такий яскравий і радісний навколо, приховував щось у тіні.

Я сиділа на лавці біля школи, стискаючи в руках свій амулет. Він був зі мною стільки, скільки я себе пам’ятаю. Круглий медальйон з білого кришталю, що світиться м’яким зоряним сяйвом. Усередині видна руна гармонії у вигляді переплетеного кола, що світиться білим вогнем. По краю медальйона витончена срібна оправа у вигляді хвиль, а ззаду — стародавній напис "Магура". Інші бачили в ньому просто стару прикрасу, а для мене він був чимось більшим.

Амулет був моїм зв’язком із тим, ким я була насправді. Але хто зрозуміє це? Важко пояснити, як це — жити з таємницею, яку ти змушена приховувати навіть від тих, хто тобі найдорожчий.

— Ніка, ти там що, заснула? Ходімо, мені Кіру забирати! — крикнула Аня, стоячи біля входу. Її голос звучав нетерпляче.

Я перевела погляд на подругу. Аня завжди квапилася — у свої п’ятнадцять вона була зразковою ученицею, яка встигала всюди. Але зараз у її очах світилася втома.

— Добре-добре, — відповіла я, підводячись і змахуючи пил із блакитної сукні. — Але не думай, що я відмовлюся милуватися цим днем!

Коли ми дійшли до молодшої школи, я відчула легке поколювання на шиї. Серце стиснулося: амулет. Це знову він. Я зупинилася, і навколо ніби стало тихо. Сміх дітей, шелест вітру — усе віддалилося, як у сні.

— Ніка? Ти чого стала? — Аня повернулася до мене, нахмурившись.

— Нічого, — видихнула я, намагаючись посміхнутися.

Але всередині мені хотілося кричати. Щось наближалося. Я відчувала це так, як тільки могла відчути.

Анька міцно схопила мене за руку й потягла на шкільні сходи, де сиділа її сестра з подружками. Я ледь встигала за нею, швидко перебираючи ногами, але думки вже понесли мене далеко. Щось мене тривожило останні кілька днів. Це дивне відчуття я не могла пояснити, але воно не зникало.

Я звикла довіряти своїй інтуїції, а зараз вона не мовчала. Що це могло бути? Розгадати таємницю мені не дали радісні крики дітлахів на подвір’ї, вони миттєво повернули мене до реальності.

Хтось грався піском, ліпив смішні фігурки. Першокласники підкидали жмені піску догори й весело кричали

—Ура, сніг!

Мами з телефонами ловили ці моменти. Одна жінка, витончена брюнетка в сукні з відвертим декольте та високих підборах, фотографувала дівчинку, яка виглядала дорослішою за свій вік. У неї була червона сукня, локони, прикрашені діадемою, і черевички на підборах. Вона нагадувала ляльку з вітрини магазину.

Ми підійшли до Кіри й її подруг. Вони сиділи на шкільних сходах, весело щебетали, жували морозиво й з цікавістю розглядали щось у телефоні.

— Кіра, привіт! Ходімо додому. Мама сказала забрати тебе і допомогти з уроками, — Аня на одному диханні вимовила ці слова, аби менша не встигла заперечити. Але Кіра навіть не підняла голови, продовжуючи розмову з подругами, зовсім не звертаючи увагу на старшу сестру.

— Кіро, ти мене чуєш? Ходімо! — повторила Аня.

— Я! Нікуди! Не! Піду! — Кіра різко відрізала. — Ясно?! Мені все одно! Буду гратись з подружками, а ти йди куди хочеш.

— Але мама сказала вчити уроки! — не здалася Аня.

— А мені все одно, — Кіра повернулася до подруг, — ще раз повторюю: хочеш — вчи їх сама. Я ще не договорила з дівчатами. Відстань, якщо не хочеш проблем! Якщо ти продовжиш, скажу мамі, що ти мене ображаєш і змушуєш. Думаєш, їй це сподобається?

І, демонстративно показавши язика, Кіра відвернулася, вступивши в розмову з подругами. Її подруга Ніна, чепурна блондинка з яскравими червоними губами, показувала щось у телефоні й хвасталася поцілунками з хлопцем. Оля, з довгим чорним волоссям, нафарбованими нігтями й цигаркою в руці, діставала темно-бордову помаду.

Я мимоволі подумала: «Нинішні діти виглядають старшими за свій вік». Ця думка, однак, ненадовго зайняла мою увагу, адже я відчула легке тремтіння на шиї. Мій амулет знову нагрівся, наче реагуючи на емоції, що вирували навколо.

Аня важко зітхнула, але спустилась на кілька сходинок нижче від сестри, сіла та почала діставати книги та зошити Кіри.

— Що ти робиш? Не можна ж завжди догоджати їй і робити все за неї! — обурилася я.

— У мене немає вибору, — тихо відповіла вона. — Якщо я хочу хоч якось поговорити з мамою, краще її не злити.

Вона відкрила зошит і почала писати домашнє завдання за сестру.

— І як ти це терпиш? — запитала я, дивлячись на її виснажене обличчя.

— Вже звикла. Інакше буде ще гірше, — зітхнула Аня.

Мені стало її шкода, але я не знала, як допомогти. Її мачуха була суворою і вимогливою, а батько постійно перебував за кордоном, залишаючи Аню напризволяще.

— А що тато? Ти йому не пробувала розказати, як вони з тобою поводяться?

— Він сказав, щоб я слухалася Тетяну й допомагала їй, — Аня раптом зажмурила очі, намагаючись стримати сльози. — Це ж я винна, що мами немає. Це я винна, що вона померла. Я!

— Не кажи так! — я обняла її за плечі, намагаючись заспокоїти. — Це не твоя провина. Це просто жахливі слова, які вони повторюють, щоб змусити тебе почуватися винною.

Аня витерла сльози, але її руки тремтіли.

— Знаєш, — сказала я, торкаючись амулета на шиї, — ти не винна ні в чому. І, можливо, ти не бачиш зараз виходу, але це не означає, що його немає. Давай збирайся пішли на гойдалки, краще там посидим.

Ми вийшли з подвір'я й попрямували до майданчика. Аня мовчки йшла поруч, важко ступаючи ногами.

— Ніко, я хочу розповісти тобі про сон, який мені приснився вчора. Він був дуже дивний…

— Що сталося? — я звернула на неї увагу, трохи здивована її настроєм.

— Мені приснилось, що я опинилась у темряві. Все навколо було занедбаним, лісом, де дерева обгорілі до кісток, мов великі чорні скелети. Повітря важке, ніби дихати стало важче з кожним кроком. Вітру не було, але зловісні звуки доносилися з усіх боків, наче щось невидиме шепотіло. Птахи… вони були схожі на мерців, з обгорілими крилами, і їхні чорні очі світлились, коли вони пролітали. А ще я побачила істот, що ходили по землі. Вони не були людьми, не були й тваринами. Мабуть, це були тіні, що набули форми. Вони рухались, як тіні, але їхні очі горіли червоним. Ті самі очі, як у собак, яких я бачила на старих малюнках — з темною шкірою та довгими, нерухомими лапами. Я навіть чула їхній крок, коли вони наближались, але не могла бігти, не могла рухатись.