16 Азар

Євдокія трималась трішки осторонь. Закусила свою нижню губку так, що у мене ледь не зривало дах від цього видовища. Що за думки в її красивій юній голові? Я спробував подивитись на ситуацію з боку.

Юна дівчина з поганою домашньою освітою.  А точніше майже без такої. Не розумію. Чи рідні Євдокії не розпізнали її унікальний дар, чи просто берегли її. Що може хотіти така особа від життя? Явно не підстаркуватого нареченого. Та власне від того самого жениха вона і втекла в стіни гімназії, шукаючи порятунок.

При згадці про старого відьмака, що хотів загарбати дівчину собі, мій лев визвірився. І ледь не подолав магічний захист гімназії. Добре, що засновники тут навертіли такого, що і сам диявол не прорветься.

І от дівчина втекла від одного нерівного шлюбу. А тут ректор. Вдвічі старший від неї. Для перевертня тридцять два роки взагалі не вік. Але для Євдокії після її явних симпатій до кадета – розірвати б його на шматочки – залицяння ректора як сніг на голову.

І знала б тільки вона як мені самому це неприємно. Я ніби зраджую Камелію. Сім років тому я клявся, що відшукаю її. І з того часу не покладаючи рук шукаю вхід той світ, куди лярва затягнула спочатку нашу дитину, а потім і Камелію, яка без роздумів кинулась наздоганяти монстра.

Тепер же, коли звір зробив свій вибір я почуваюсь бабієм. Зрадником і негідником.

І якби була моя воля я б тримався від Євдокії на відстані. Проте окрім особистого життя  у мене є обов’язки. Перед царем, перед країною. В першу чергу я генерал, а вже потім просо чоловік.

- Не бійтесь, - я намагаюсь загнати інстинкти глибоко під шкіру. І тягнусь до родової магії, яка входить в конфлікт з сутністю звіра. Нутрощі зводить від примарного холоду. Наче м’ятою обтерся. – У вас ще будуть уроки по захисту від злих сил. До того часу рекомендую прочитати Зиновія Лютого, Істоти вищого плану.

- Як скажете, - дівчина не ворушиться. Спостерігає за крилами лярви. Та шкіриться в наш бік.

- А зараз коротко розкажу вам про цей екземпляр, - продовжую я. – В стародавньому Римі був поширений обряд лемурії, під час якого кожен господар дому кидав за спину чорні боби, відкупляючись таким чином від духів предків, - мана, яке перекручувала мене, відступає, поки я відволікаюсь на лекцію. Збираюсь з думками. – Так вони захищались від мерців, що іноді виходять з могил.

- Так це – заложний мрець? – озивається дівчина з острахом відсуваючись від клітки.

- В певному роді, спеціалізується на тому, щоб надсилати падучу хворобу, особливо на дітей, - продовжую пояснювати я.

А пальці самі тягнуться захистити дівчину від нечистої сили. Розправити зморшку між брів, обійняти. Клята мітка, яку я бачу як наяву, манить мене до дівчини, тягне  як ланцюгом.

Не знаю, як взагалі тримати себе в руках.

- Вони заманюють дітей в свою карету, а геть маленьких, залишених без нагляду і просто крадуть, - пояснив я знову. Погляд впав на принесену Глібом колбу. І я ухопив склянку з зіллям, щоб зайняти неслухняні руки, які так  і прагнули жити власним життям.

- Навіщо їм діти? – запитала Євдокія, потираючи очі. Чи то від втоми, чи від надлишку інформації.

- Пити кров, - відповів я, сколихнув екстракт принесений алхіміком. Все - аби відволіктись від власних бажань.

- Я перепрошую, - дівчина встала, і зробила крок мені на зустріч. Ніздрі миттєво вловили її запах, який не могло перебити навіть неприємно пахуче зілля. Навіщо вона йде до мене? Я напружився, готовий відійти на крок.

А потім перевів погляд на Євдокію. Її очі раптом здались мені зовсім не юними. Ніби поглянула на мене старша жінка. Відчуття було таким дивним, що я мимо волі здригнувся. Це ж учениця Євдокія Косач, сімнадцять років... Але ні, враження, що зараз я розмовляю із старшою людиною нікуди не зникло. Як я раніше не помічав в ній цього?

- Я лише хотіла сказати, - дівчина зупинилась за крок від мене. – Що ваші пошуки, наскільки в них є сенс? Якщо вони, - кивок а клітку. – П’ють кров, то що ви хочете знайти через сім років?

- Ти не розумієш, - вся моя субординація полетіла псу під хвіст. Євдокія ударила в найболючішу точку. Сто разів я прокидався вночі від того, що чув як плаче мій син. Сотні разів мене кликала Камелія. В стільки ж Гліб казав мені те саме, що і Євдокія. От тільки повірити, що мої найрідші - мертві я не хотів. Не міг. Не мав права.

Я відступив від дівчини.

- Я лиш кажу, те що думаю, - вона похитала головою. – Людям притаманно жити ілюзіями.

- Мовчи, - я відступив ще на крок.

І лярва ухопила мене за плече. Просунула видовжену руку між прутів, вп’ялась холодними слизькими пазурами в плоть, потягнула до себе, зриваючи з мене одяг. Євдокія скрикнула, від її фігури потягло жаром. У відповідь лярва теж закричала.

Вивернувся, ледве не трансформуючись у звіра, плеснув з колби на руку, що мене тримала, та почорніла, і осипалась попелом. Лярва закричала  у відповідь так, що склянка із зіллям лопнула, і розлетілася на друзки. Так само зірвалось і решта тонкостінних посудин  Євдокія затулила руками обличчя, але зробила ще один крок до мене, випросталась, ніби готуючись до удару. І завмерла.

Я потер плече, яке наливалось болем.

- Ти як? – не було більше сенсу тримати дистанцію.

- Все в порядку, - дівчина дивилась на лярву, яка забилась в куток клітки, і нарешті заткнулась. Потім перевела погляд на моє плече.. – Можна глянути? Ви поранені?

Від занепокоєння в її голосі моя злість і роздратування трішки вляглись.  Я теж обмацав своє плече, ран не було, лиш в місці де мене ухопило чудовисько темніли чорні відбитки.

- Не варто, - я обережно ступив між уламків.

Євдокія не стала підходити ближче, за що я їй був вдячний.

Я повернувся до лярви:

- Сподобалось тобі зілля? – запитав, кривлячись від болю в плечі. Боюсь без обороту в звіра саме швидко не мине. Лярва зло блимнула своїми чорними, як нафта очима без білків і зіниць. – Скажеш, що я питав, чи ще принести тобі?