15 Євдокія

До вечора я чесно намагалась вчитись. Настя принесла книжки, сама ж вийшла в місто, як і казала раніше, а я писала домашні завдання. Але концентрація залишала бажати кращого. Задумана авантюра не давала зосередитись ні на алхімії, ні на домоведенні.

Після обіду я вже почувалась фізично набагато краще. І ледве дочекалась вечері.

Тим більше, що мої сподівання виправдались. Азар на вечері не з’явився. І навіть його дружок, алхімік, кудись пропав.

Ми повернулись в гуртожиток. І після того, як Настя заснула, я вибралась з кімнати.

- Ти куди зібралась? – матеріалізувався біля мене Атанасій.

- Не твоя справа, - я вийшла з гуртожитку. Повітря з морозцем вдарило  в груди.

- В трапезну? – виказав надію чорт.

- Ні

Він так і стрибав поруч зі мною. Але біля розцяцькованих дверей занервував.

- Не треба туди, Явдосю, - сіпнув мене за спідницю.

- Ти не розумієш, - я торкалась замкнутих дверей, присівши так, щоб мене не було видно з вулиці. – Якщо не розберусь що там – мене зі світу зживуть.

- Ой, дурепа, - чорт похитав головою.

- Зникни, - не витримала я.

Звісно фамільяр і не подумав кудись подітись. Але принишк. А я подивувалась стрімкому роздратуванню, що скип’ятило кров. Аж жарко стало. Звідки в мене такі емоції?  Я ж завжди була розважливою, завжди трималась в тіні і не висовувалась.

Провела пальцями по ажурному переплетінню ліній. Як ці двері відкрити?

З рук зірвалось непрохане тепло. Перетворилося на нестерпний жар.  І двері безшумно розчинились.

Я прослизнула за них. Все ще з подивом розглядаючи власні долоні, що слабко світились, ніби їх фосфором намазали. Що було дуже доречно, бо в сухому коридорі виявилось темно.

- От дарма ми сюди полізли, - буркнув Атанасій. – Спіймає нас перевертень і кісточок не залишить. І на мітку твою не гляне.

Я здригнулась. Повний місяць, якісь перевертні, мітка.

- А ну кажи все, що знаєш? – обернулась до Атанасія, чиї очі теж слабо світились червоним. – Тут перевертень ховається?

А може і правда ректор в підвалі тримає вовка, якому згодовує невинних дівчат? От дарма я домоведення штудувала та латину сьогодні. Треба було узяти якийсь бестіарій почитати. По суті, що я знаю про перевертнів? Уривки з жахастиків, нічого більше. А між тим опинилася в світі, де цей вид звична річ.

- Ти як вчорашня, - хіхікнув Атанасій. –Та твій же Азарій ...

Його пояснення обірвав повний болю стогін. Я не роздумуючись кинулась на звук, забувши про все на світі. Навіть по те, як планую захищатись, якщо виявиться, що там і справді зубастий вовкулака, доїдає якусь нещасну гімназистку.

Підземелля головного корпусу виявилось достатньо просторим. Спочатку я бігла коридором, потім вивалилась в квадратну залу із статуями, пробігла її, і опинилась біля сходів вниз. Стогін умираючого долинав звідти. Я тільки відмітила, що на стінах з’явились світильники, що значно полегшують пересування. І побігла вниз.

Другий рівень підвалу був очевидно древнішим, ніж сама будівля. Все тут було облицьоване камінням, при чому не поскупились архітектори і на прикраси та різьбу. В нішах виявились якісь статуї на постаментах. Я обережніше вже ступила на слизьку підлогу, і за кілька кроків опинилась перед дверима, звідки ніби хтось важко стогнав і завивав. Ці двері були незвичайними – оббиті свинцем, вони виблискували вирізаними в металі латинськими літерами.

- Фу, - Атанасій відсахнувся від дверей. – Патер ностра. Мене аж пересмикує, коли тільки дивлюсь на це неподобство.

- Що ти маєш на увазі? – озирнулась я до чорта, у  якого стали дибки волосини по тілу.

- Молитви тут написані, і алхімічним декотом якимось полито аж вибиває в пекло. Я туди ні ногою.

- Як знаєш, - я смикнула на себе важкі двері, і ті несподівано виявились не замкнутими.

Посеред кімнати стояла клітка, в якій билась жінка. До неї і прикипів мій погляд. Нщасна здалась чимось знайомою.

- Заходь, - приморозив мене до підлоги голос ректора.

Ноги відмовились слухатись. Укушена левом рука налилась морозним болем. Аж сльози на очах виступили.

- Допоможи, - прошепотіла одними губами незнайомка, але я її почула.

- Тиша, - негучно сказав їй Азар. І жінка вклякла, вкриваючись червоним інеєм.

- Ви що т-тут робите? – я нарешті відмерла. Але язик від страху ніби дерев’яним став.

Страшно було так, що мені захотілось провалитись крізь землю. А в клітку до невідомої не хотілось, що до речі було цілком вірогідно, раз маніяк тут. Але при всіх розкладах, залишалось хоч гідність зберегти.

- Експериментую, - криво усміхнувся Холодний.

Відмітила, що його обличчя виглядає втомлено. А очі лихоманково виблискують. Тут мене і гідність не врятує.

- Євдокія, пройдіть ближче, - не витримав Азар, коли  помітив, як я топчусь на порозі. -  І зачиніть двері.

- Ви і мене - того? – я кивнула на клітку. Голос зрадив, і таки затремтів. Вмирати знову  не хотілось категорично.

- А ви лярва? – замість нормальної відповіді спитав ректор.

І тут кривавий іній з жінки розлетівся в різні боки, ніби вона пересилила заклинання тиші. Зметнулись рвані чорні крила над нею, забились об пута, до мене визвірилось не обличчя, а маска з довгими, густими, і гострими як голки зубами. Істота билась об срібні грати, але не могла пробитись на волю.

З мене наче вичавили повітря. Це було таке полегшення.  І водночас, лярва наганяла паніку, я несвідомо кинулася до ректора, шукаючи захист. А моє власне тепло в грудях знову розгорілось, ніби намагаючись захистити мене вогнем, що проривався крізь шкіру, від пекельного створіння.

- Не бійся, - прохолодні обійми ректора виявились як ніколи доречними. Поруч з ним перестала нити кусана рука, стало не страшно, а дуже навіть затишно.

- Кхм, - двері в кімнату знову відчинились. – Не завадив? От я тобі кошаку драному дивуюсь, як ти умудряєшся... – алхімік замовк під застережливим поглядом Азара. І вже іншим тоном запитав у мене: - То ваш чортяка там в коридорі? Я його мимохіть ледь не прибив.