14 Євдокія

До гімназії ми домчали в лічені хвилини. Лікар якось увесь час задумливо дивися на мене, але мовчав. Заговорив лише коли ми опинились за не таким щоб вже з вигляду і надійним парканом.

- Євдокія, хочу вас попередити, щоб ви про побачене не розповідали нікому, - були першими слова від Стояновича.

Я вдавилась повітрям. Цей, з виду інтелігентний чоловік, теж в змові з ректором, або боїться його до чортиків.

Або моя параноя досягла таких непомірних розмірів, що я увесь світ здатна підозрювати у змові супроти мене.

- Чому? – видала найлогічніше питання, поки ми йшли доріжкою до головного корпусу.

- Та тому, що Азарію буде не дуже приємно слухати чутки про його звіра, - заплутав мене ще більше Явір Олексійович. Ну звісно тримати вдома лева дещо ексцентрично, але навряд чи господарю завадять чутки про це.  – Людські язики без кісток, кхе-кхе, таке потім з цієї історії роздують. Тому за краще про цей казус нікому не розповідати, і все минеться саме собою. В іншому випадку, боюсь до вас також буде не бажана увага.

Це мені так завуальовано погрожують?

Я повільно кивнула, розуміючи, що віри до лікаря у мне немає більше ніякої.

- Я знав ваших батьків, - спробував полестити мені лікар. – Дуже достойні люди, прикро, що вони так скоро нас полишили. Але я радий, що вони виховали сміливу доньку.

- Від чого померла моя мати? – в споминах Євдокії цієї інформації я не знайшла. І здавалось, що від дівчини просто приховали правду.

- Якщо хто і знає, в чім причина їх загибелі, то це Азарій Захарович. Він не так давно цікавився цією справою, - знову звів стрілки на мого головного підозрюваного лікар. – Але повірте, Євдокіє, якби я міг врятувати ваших батьків, я б це зробив. Проте хвороба виявилась вище моїх сил. У мене навіть були підозри, що річ в порушеному кровному договорі. Але підтверджень я не знайшов.

Явір Олексійович здавався щирим. Але я не могла заспокоїтись. Підозри кріпли. Бо смерть  графині Острогманської збігалась з появою Холодного в місті. Чи не батьки Євдокії стали його першими жертвами?

- Давайте я нарешті огляну вас, - лікар завів мене в приміщення гімназії і впевнено зайшов до класу на першому поверсі. Тут уроків у нас ще не було.

Явір Олексійович поводив руками над лампою, і клас осяяло бліде світло. Око вихопило кілька плакатів з зображеннями людей, і обриси скелета біля дошки. Я аж вклякла, як його побачила.

- Проходьте, проходьте, - ставлячи свій саквояж на стіл продовжив Явір. – Я б хотів ще раз глянути вашу голову.

-  А йому обов’язково бути присутнім? – я з порогу вказала на скелет, у якого почали світитись зеленим очі.

Було моторошно.

Але Явір озирнувшись до свого експоната лише усміхнувся.

- Ну дівчата, ну жартівниці, - він виколупав щось у скелета з очей. – Гляньте як зачарували гнилушки, - на долоні у Явора Олексійовича м’яко світились два зеленкуваті уламки. – А Гошу не бійтесь, він не живий. Більше того, він навіть не зі справжніх кісток. Пап’є-маше, - я кивнула.  А Явір вважаючи, що заспокоює мене продовжив. – Бо був випадок, що відьми зачарували кістки і на кадетів наслали. Переполоху було.... Так, після того я і замінив навчальний посібник. Пап’є-маше не зачаруєш.

- Можна? - я простягнула руки до гнилушок. Від них слабко відчувалась прохолодна, немов глибока вода, магія.

- Можете забрати собі на пам’ять, - дозволи лікар. – Тепер сідайте.

І я сіла. Над моєю головою знову волили пальцями.

- Азар Захарович прекрасно впорався з травмою голови, - похвали ректора Стоянович. – Ось тут і тут підправлю, - на мою голову полилось тепло. – Так, і вип’єте перед сном ось цей порошок, він активізує вашу регенерацію.

- Дякую, - я забрал підозрілий паперовий пакетик. І машинально потерла укушену левом руку.

- Тепер ваша мітка, - Явір Стоянович узяв мене за ту саму руку, що з легка чухалась. – От Азар, от шкідник, - вглядаючись  в чисту шкіру чомусь обурився Явір. – Дам вам збір, він на перший час притупить трансформацію, це дасть вам час з’ясувати стосунки.

- Та немає там нічого, - я не розуміла, чому така увага до неіснуючого укусу. Ще і збір якийсь пити треба. Ну холодить кисть, ніби я її ментолом змазала, так це ж від нервів, і скоріш всього від тієї мазі, яку давав мені ректор раніше.

- А збору у мене і немає. Доведеться будити Глафіру... Тепер опіки, - виклавши з столу і саквояжу чергові склянки  і пакетики, лікар взявся за іншу мою руку.

Він присипав опіки порошком, поводив над ними руками.

Під кінець сеансу виглядав втомлено. Очевидно, що вливав у мене магію.

- Завтра вам необхідно відлежатись, відпочити, щоб все правильно загоїлось, - закінчив Явір Олексійович лікування. -  А в неділю можете займатись звичними справами. І не забудьте зазирнути до Глафіри.

Я подякувала, забрала відміряні мені ліки, і попленталась в свою кімнату. Тіло нагадувало кисіль. Все в середині тремтіло і ніби ворушилось само по собі.  

Яка там відьма-травниця.  Я ледве добрела до ліжка, і впала на подушку, провалюючись  в сон.

Розбудила мене Настя. Вона намагалась рухатись тихенько, але я все одно розплющила очі від шороху.

- Привіт, - усміхнулась до неї.

- Як ти? – дівчина виглядала винуватою. – Я не хотіла в тебе поцілити. Але як побачила ту пащеку зубату, так магія сама виплеснулась...

- Все нормально, - я сіла в ліжку. – Тим більше, що мене підлатали і я тепер як новенька.

- Ой, не чула ти, як Азарій Захарович кричав.  І на мене і на цього кадета симпатичного...

- Ну зрештою ж все добре скінчилось, - я знову потерла укушену левом руку. На шкірі не залишилось жодних відбитків, проте відчуття м’яти нікуди не поділось.

- Твій чорт приніс трави, - відьмочка вказала на стіл, де стояв кухлик, від якого пахло  - сказав заварити окропом, я вже все зробила. І навіть меду в кухарки випросила, а от сніданок мені з трапезної забрати не дали.