13 Євдокія

- Що, попало? – поспівчував Атанасій, коли я забігла в кімнату з розпашілими щоками.

- Ні, - я показала чорту язика. – Не вгадав.

Чорт не образився. Перебрався з мого ліжка в крісло, і звернувся там як кіт.

- Пронесло, - виріши Атанасій.

Я прислухалась до шуму внизу. До квапливих кроків на сходах.

- Євдокія, ви де? – гукнув незнайомий голос.

- Лежи вже, - стрепенувся на голос чорт, і вислизнув з кімнати зустрічати гостя.

Через хвилину двері відчинились впускаючи чоловіка  в костюмі. Вуса у нього тирчали в різні боки, видаючи, що невідомий трішки не  в собі.

- Добрий вечір, - привіталась я, споглядаючи за зляканими очима чоловіка.

- Я лікар, - замість вітання представився він.  – Явір Олексійович. Ви себе як почуваєте?

- Нормально, - ну якщо не рахувати печію в обморожених ділянках, злегка притуплену виданою ректором маззю.

- Це добре, - лікар квапливо простягнув руки до моєї голови. – Ага, угу, - кивнув сам собі. До голови торкнулось тепло. – Збирайтесь.

- Куди? – я трішки збентежилась.

Схоже, Азарій Захарович встиг налякати і лікаря своїм виглядом.

- В гімназію, вам тут залишатись  не бажано, - підтвердив мої підозри Явір Олексійович.

При чім так м’яко виразився. Він же Азара знає набагато краще, ніж я. Значить є всі обґрунтовані підозри починати боятись.

Я зіскочила з ліжка і заметалась в пошуках одягу.

Лікар стояв біля дверей і якось насторожено косився в коридор. Не знаю, що він там чекав. Але нервувало це дуже сильно.

- Та потім з тими спідниця розберетесь, - не втримав Явір Олексійович, коли я заплуталася в нижній і ледве не впала, бо одночасно намагалась застебнути жакет. – Пальто накинете і досить.

Ці слова не надали впевненості. Але я кивнула, і переставши мучити свій одяг кинулась до дверей.

Лікар вийшов, обережно ступаючи. Однією рукою тримав мене під лікоть, іншою стискав свій саквояж. Ступав майже навшпиньках.

Не питаючи, чому ми крадемось, немов злодії, я зробила те саме.

З Азарієм стовідсотково все дуже погано. Не дарма я його підозрювала в усіх смертних гріхах. Тепер би вибратись з його проклятого будинку.

Ми зійшли сходами вниз. Явір все так само прислухався до кожного скрипу дощок під ступнями. Вдивлявся в напівтемряву першого поверху, витягуючи шию.

Я ніяких підозрілих звуків не чула.

- Зачекайте, візьму пальто, - прошепотів лікар, відпускаючи мене  і беручи з вішака своє і моє пальто. Своє затиснув під пахвою, а моє галантно спробував притримати, щоб допомогти вдягнути.

В цій позі нас і застав рик. У мене стали дибки волосинки. Людина так не може гарчати. О господи. Азар Холодний – спліт. У нього роздвоєння особистості. Як доктор Джекілл і містер Гайд. Це все раптовим чином пояснювало. Його дивну поведінку, його неприродні звуки.

Додумати я не встигла. Явір Олексійович вкляк, з моїм пальто. А з вітальні на нас вийшов... лев.

- Ну знаєте, - я чекала всього чого завгодно. Але аж ніяк не звіра  в будинку. Азар ще гірше, ніж я думала. Тримати дику тварину в домі, це просто вершина психопатії. Це..це..

- Не ворушіться, - прошепотів над вухом лікар.

Лев відкрив пащу і загарчав так, що у мене ноги затремтіла від страху. О ні. Як з цим впоратись? Не можна показувати тварині, що я його боюсь. І в очі дивитись  не можна.  А куди тоді дивитись? На гриву, що лисниться теракотовим, пісочним, гірчичним і ще бозна якими відтінками? На здоровецькі лапи, з блискучими пазурами? Чи на хвіст з кісточкою, що нервово мотається туди-сюди?

Лікар повільно відступив від мене  вбік, і тварина труснула гривою, та трішки заспокоїлась. Може його Явір Олексійович нервує? Якісь ліки у нього в саквояжі смердючі для тонкого нюху лева?

Але ні. Гігантська тварина м’яко ступала прямо на мене.

- Не ворушіться, - знову попросив Явір, і лев  у відповідь ліниво рикнув, оголивши верхні ікла. Його погляд, наче у розумної істоти загрозливо окинув Явора, і знову перемкнувся на мене. Я ж стояла ні жива ні мертва.

Гарна порада –не ворушись. Нехай лев тебе схарчить, Дашо. А сам Явір поки втече геть.

Звір підійшов ближче і принюхався до мене. Гучно чхнув, потер лапою носа, так ніби моя мазь його дратувала.

- Правильно. Маленький, - лагідно, але з тремтінням в голосі сказала я. – Я пахну погано, відійди, не нюхай. Ти ж хороший котик? Хороший, - здалось що лев зараз розсміється. От реально його паща так скривилась, ніби він перебував  в крайні ступені здивування і одночасно його смішило почуте. Яка я жалюгідна, що навіть звір, що зібрався мною закусити, перед цим з мене насміхається.

Це звісно мені від страху ввижається.

Я боялась зробити різкий рух, щоб не спровокувати звіра. І слідкувала за ним невідривно. Лев знову понюхав мою спідницю, а потім вткнувся здоровим лобом мені в коліна і замурчав. Я похитнулася і ледве не впала.

Ви колись чули як мурчить лев? Це як гігантськи мотор запрацював поруч зі мною. Мрррр. Мрррр.

Я що йому подобаюсь? Лев потерся головою по мені, блаженно мружачи очі.

- Гарний котик, - підбадьорила його я. Лев підвів до мене свою голову і несподівано ухопив мене за кисть. Не боляче, лиш злегка затискаючи руку вологою пащею. Але у мене ледве не трапилась втрата свідомості. Варто йому сильніше стиснути зуби і залишусь без руки.

- Гей, кішко, - раптом гукнув Явір Олексійович. Ну зовсім  не вчасно, зважаючи на моє становище.

Але лев мене відпустив, повернув незадоволено голову до лікаря. Той плеснув в бік вітальні з якоїсь склянки, і в повітрі запахло валеріаною. Лев вдарив хвостом по підлозі, якусь мить боровся із спокусою, але потім стрибнув до вітальні, граційно, як крапля ртуті перетікаючи з одного положення  в інше.

- Бігом, - надриваючи якийсь пакет, з якого посипався блакитний порошок, і кидаючи це під ноги, гукнув мене Явір.

Двічі запрошувати не довелось. Я чкурнула разом з лікарем на вихід з будинку, по сходях ледве не ламаючи ноги вниз, а потім і до карети, що чекала нас поруч з будинком Азарія.