11 Євдокія

Я вийшла в коридор, і озирнулась. З виду – звичайний будинок. На підлозі килим, під килимом – виблискує паркет. На стінах бра, світяться рівним світлом. Не електрика, здається газ. Дерев’яні панелі створюють відчуття затишку. Між дверима в спальні якісь тумбочки з глечиками і картини.

Так, а куди власне йти?   

Проте шукати ректора не довелось. Він сам вигулькнув з одного з приміщень.

- Щось сталось? – запитав стурбовано.

- Хотіла з вами поговорити, - я рушила до Азарія, внутрішньо трішки побоюючись своєї сміливості.

Тим більше, що він якось ну дуже здивовано подивився на мене, пройшовся поглядом від ніг в капцях до шиї, закутаної в мереживо.

- Ви випили зміцнюєче зілля? – якось невпевнено запитав у мене чоловік.

- Яке зілля?

- Учениця Косач, не змушуйте накласти на вас ще одне покарання, - він застогнав, хапаючись за голову. – У вас повна торба зілля. Чи ви не довіряєте однокласницям, які його варили?

- Я без лікаря поостерігаюсь займатись самолікуванням, - вперто відповіла я, порівнюючись з ректором.

- Як знаєте.

Він не поворушився, щоб пропустити мене в кабінет. Я не знала чи доречно починати розмову в коридорі. Така ситуація дивна.

Так і стала, задерла голову вгору, вдивляючись в випещене чоловіче обличчя. Красивий же гад.

- Про що ви думаєте? – знову хрипкі інтонації в голосі ректора. Думки він читає чи що? Ректор почервонів.

Чорт забирай, а я ж в магічному світі. Цілком може бути, що і читає він думки. От же ж я розтяпа. Відчула, що мої щоки теж почали палати. Ні, я  не думала нічого непристойного. Не уявляла Азарія у ванній без одягу... Ось знову. Тепер уявила.

Збентежено глянула на ректора, відчуваючи що тепер у мене почервоніли як маки не лише щоки, але і шия.

- Припиніть, - не витримала я, і звинувачувально подивилась на Азарія.

- Що саме припинити?

- Бентежити мене таким чином.

- Здається ви зарано встали з ліжка, - прозвучало дуже двозначно. - І у вас задуха, - сказав ректор, коли я вдавилася повітрям від чергової непристойної думки. Та звідки вони беруться то в моїй голівоньці. Невже так сильно мене приклало тім’ячком об бруківку?

- І то правда, жарко у вас тут, - я потягла комір сорочки, послаблюючи перетягнуті шнурки.

- Учениця Косач, - грізно сказав Азарій. І в повітрі відчутно стало прохолодніше. Але мені не полегшало.

- Я прийшла поговорити за Аристарха, - зрозумівши що в кабінет мене не запросять, а стовбичити навпроти чоловіка просто так я не хочу, заявила я.

Настала черга ректора поперхнутися повітрям.

- В сенсі?

- Атанасій сказав, що його покарають.

- Так йому і треба.

- Але він просто захищав мне, - обурилась  я, і залишила нарешті в спокої багатостраждальні зав’язки від сорочки.

- Він порушив статут училища, вам то що до нього?

- Це все через мене.

- Похвально, звісно, що ви зрозуміли всю глибину свого проступку...

- Але? – відчула як пересохло в горлі.  І зовсім не від розмови. Просто зіниці ректора знову стали вертикальними, і він несвідомо подався до мене на зустріч.

- Але я не маю впливу на керівництво кадетського корпусу.

- Ви лукавите, - я йому не вірила.

- Та що ви вчепились в того кадета? Яке вам до нього діло? – Азарій перехопив зав’язки моєї сорочки, і почав тріпати китиці на них. При цім дивився на мене так питливо, ніби хотів в душу за заринути. Я трішки розслабилась – значить думок він моїх все ж читати не може, інакше б вже зрозумів, чому я переживаю за Аристарха.

- Бо не справедливо коли порушують інструкції одні, а страждають інші.

-  А може він вам просто подобається?

- Що? – я здивувалась такому питанню. Яке діло цьому маніяку середньовічному до моїх симпатій?  - А  вам яке діло? – впритул наблизилась до ректора, і  висмикнула з його пальців свої зав’язки. Від нього пахнуло розпеченим залізом. Як до печі підійшла.

Над мною електризувалось повітря, аж волосся дибки ставало. Але поруч з ректором було холодно і жарко одночасно.

Він не відповів, лиш зміряв мене роздратованим поглядом, в я кому промайнула лють і роздратування.

- Забирайся, - прогарчав цей божевільний, відступаючи на крок від мене  в кабінет. Мимо волі глянула за його спину у вікно, де вигулькнув між хмар повний місць.

Ну на те вам. Він що сердиться, що я вступаюсь за кадета Білого?

- Знаєте що? – я зайшла в кабінет за ним. – Це...

По тілу ректора пройшла судома. Він глухо загарчав, відвертаючись від мене.

- Так, а ну не смійте біситься від того, що ваша учениця... - почала я і осіклась. Ректор обперся об стіл. І знову важко зітхнув, а його тілом пройшла не просто судома, а натуральна така хвиля. Здається аж кістки хруснули.

- Косач, - в голосі відчувався звіриний рик. – Ідіть геть. Поки не пізно.

- Ну знаєте, це в же ні яв які ворота не лізе. Пообіцяйте що з Аристархом нічого не трапиться поганого.

- Трапиться, - він різко обернувся, і ухопив мене за плечі. – Трапиться, якщо ви негайно не перестанете його захищати.

Я глянула в жовті котячі очі, що буквально сяяли на красивому обличчі. І мене прошило електричним струмом. Магія в грудях зметнулась вогняним вихором на зустріч ректору. Потягнулась так, що я мусила встати навшпиньки, від нестерпного бажання злитись з Азарієм  водне. Не встигла я подумати, що за чортівня відбувається, як  внизу почувся дзвін в двері.

Такий наполегливий, що Азарій з складнощами, але розтиснув пальці, які лежали на моїх плечах. Тільки зараз зрозуміла, що ми стоїмо в епіцентрі природної аномалії. Все в кабінеті окрім нас вкрилось інеєм і потріскувало, як електричні проводи.

- В ліжко, - прогарчав ректор. І от чесне слово, зараз я цю команду сприймала зовсім не так, як хвора людина наказ лікаря. Все тіло прошила солодка стріла, і осіла пекучим вогником між ніг.