Я повернулась до Насті.
- Ти чула?
- Що? – очі подруги слідкували за маревом вогників в покинутому будинку.
- Плач.
- Не видумуй, це вітер.
Я знову прислухалась. Та ні ж бо. Десь між будинками плаче дитина. Може і в будинку якомусь. Тоді нема чого тривожитись. Але ж мені від чогось млосно і неспокійно.
Я відступила від гурту однокласниць, на мене ніхто не звернув увагу. І обережно рушила до чорного провалля, що вбачалось між двома будинками. В ніс вдарив запах старого згарища. Схоже, халупа, що тут стояла вигоріла до тла. Під ногами хрупали старі вуглинки.
- Євдокія, - мене наздогнав Арістарх. – Ти куди?
- Чуєш? – я знову напрягла слух.
- Еее... не зовсім. Відходити не можна, ти маєш негайно повернутися.
- Я ж не далеко, - я вже ступила ще кілька кроків на згарище.
Хлопець зітхнув, і засвітив на долоні вогник. Не такий яскравий, як у вчителів, але і в його світлі я чітко роздивилась темні остови згорілого будинку. І десь тут плакало дитя.
Я рішучіше двинулась по попелу. Аристарх не відставав.
- Тут точно щось є, - видав він. – І в такому випадку інструкція вимагає повернутись і відрапортувати старшим.
- Та що ти заладив, тут може дитина замерзає, ти знаєш, що таке для неї лишні кілька хвилин переохолодження, - я обурилась. – Легко тобі інструкції виконувати в теплій шинелі.
Аристарх засопів незадоволено. Але мусив йти за мною.
А я все наближалась до звуку. Ми пройшли згарище наскрізь, і я навіть не звернула уваги на жирні клапті сажі що псували черевики і пальто.
Ми опинились на іншій вулиці. Не такій широкій, як та де ми були. Так, стежина між будинками. Всі ставні на будинках зачинені наглухо, і жодного натяку на ліхтарі. Лише місячне світло, що рвано проривається між хмар, від чого пейзаж видозмінюється увесь час. Здається, ми опинились на якомусь вивороті світів. Вітер тріпоче волосся, а чорнильні тіні увесь час рухаються.
- А ну стій! - гаркнув над вухом Арістарх. Я думала то мені, аж зрозуміла, що якась тіней рухається жвавіше, ніж інші. Ніби жіноча фігура. І саме від неї чути писк дитини.
Звісно фігура тільки пришвидшилась.
Аристарх щось вигукнув, і з його пальців зірвалась срібляста кулька, яка понеслась в бік фігури. В її світлі я зрозуміла, що то і справді жінка.
- Шановна, ми не завдамо вам шкоди! - крикнула я, зриваючись на біг.
- Явдоха не смій, - під ноги кинувся Атанасій, якого я несподівано для самої себе перестрибнула, і припустила ще дужче. Я майже наблизилась до жінки з дитиною. Бачила як розвіваються в повітрі її лахи, ніби шарфик розмотався, і стрічки на капелюшку. Все чорне, чорніше ночі, що обступила нас.
Ззаду щось кричав Аристарх, до нього долучився голос Насті.
Я бігла за жінкою, яка тримала дитину. Явно не з добрими намірами вона тікає. Летить, обганяючи мене.
Я майже ухопила її, коли незнайомка обернулась, демонструючи мені нелюдське бліде обличчя.
- Стій, - в боку кололо.
Незнайомка зашипіла, і виставила на мене руку. З її пальців зірвалось темне щось, що вдарило мене в груди, вивертаючи ребра і сплющуючи легені в калач.
Я відстала лиш на крок, переборюючи біль. В невідому полетіла чергова блискавка, Аристарх пронісся повз мене, і його теж приложило темною силою. Дитина на руках невідомої вже не плакала, а хрипіла.
Шкода, що нас не вчать бойових заклинань. Зараз би приклала якось Аводою-кедаврою цю потвору. Але я тільки хапала вікритим ротом повітря, не в силах вигукнути і слова, і відчувала як все менше вогню стає у мене під серцем. Наче незнайомка його витягувала з мене.
Я чалапала за нею з останніх сил, не в спромозі повірити, що програла, і дитину вона забере.
Ми вирвалися в якийсь провулок, де незнайомку чекала карета. Вона ухопилась за примарні, наче зіткані з суцільної темряви дверцята. Коні блиснули на мене пекельними вогниками очей. В іншому випадку я б злякалась. Але зараз не встигала просто відчувати всі емоції, які змішались з болем в усьому тілі.
І тут все ніби вкрилось інеєм. Хоча чому ніби. Згусток темряви, що летів в моє обличчя миттю посірів і випарувався, карета вкрилась сріблом, незнайомка з шипінням осмикнула руку. І повернулась до нового противника.
Рот незнайомки розтягнувся в неприродній посмішці. Оголюючи довгі білі ікла, неначе акула усміхнулась мені. Брр.
- Відійди, - впевнено сказала ззаду Настя, і її неконтрольована сила метнулась до незнайомки.
-Дитина! - я несвідомо спробувала закрити собою тіло чудовиська, рятуючи маленьке дитя у неї на руках.
Земля під ногами вкрилась кіркою льоду, я послизнулась, упала, в голові ніби дзвін гепнув. І тіло заніміло, а я просто провалилась в холодну темряву.
Знову прокидалась в ліжку. Над головою тепло світить жовтий ліхтарик.
Якби не він я б вирішила, що все ж опинилась в лікарні. І все що відбувалось, мені наснилось під дією опіумних уколів.
Але, коли світ перестав двоїтись, я зрозуміла, що перебуваю в тій самій альтернативній реальності. Якась спальня. Ліжко з балдахіном над головю.
- Очуняла, очуняла!. – заверещав від щастя Атанасій, і подавився булкою. Закашлявся, розтрушуючи навколо крихти.
- Де ми? – пошепотіла я до нього.
Тіло моє пекло вогнем, ніби з нього живцем зідрали шкіру.
- В Азарія Захаровича, - з великою повагою відповів чорт.
Я обімліла. Як так?
- А дитина? – крізь стиснуті зуби запитала в чорта, намагаючись сісти. Від цього боляче стало грудям.
- Полеж, зараз прийде генерал, і сам все розкаже, - попросив чорт. – Ти обморозила собі увесь бік ще і головою приклалась. Якби я не погукав генерала, то роздерла б тебе ламія, і кісточок не зібрали б.
- Дякую, - я оцінила масштаб халепи і відчула вдячність до чорта.
- А я казав, що я корисний, мене на шухері поставити саме те, - запевнив мене Атанасій.
#4051 в Любовні романи
#971 в Любовне фентезі
#114 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.04.2022