9 Євдокія

Решта уроків пройшла спокійно. З танцями я впоралась. Сама несподівано для себе. Але тіло пам’ятало па і піруети, і ледве почуло музику, як я закружлялась в танці.

- У тебе вже є сукня на осінній бал? – запитала Настя, коли я під схвальним поглядом німця повернулась на своє місце, відбувши коло вальсу.

- Бал? – постійно  я щось пропускаю.

- На наступні вихідні обіцяють бал, будуть кадети, - порадувала мене новиною товаришка. – Та тут часто влаштовують такі заходи. Все ж це зближує гімназисток  і кадетів...

Я подумки перебрала свій скромний гардероб, і похитала головою.

- Я на бал не піду.

- Але чому? – Настя щиро обурилась.

- З дитинства не люблю такі заходи, - відповіла я. А саму раптом зло узяло. Ну не дурепа.  В минулому житті увесь час відкладала розваги.  І тут прагну сховатись, як мишка. – Але я ще подумаю.

Настю мої слова заспокоїли.

І ми пішли в гуртожиток.

- На практику з тобою йду, - войовниче задерши хвоста пістолетом сказав Атанасій.

- Бойовий чорт це щось новеньке, - усміхнулась я до нього. Але подивившись на Настю зрозуміла, що ляпнула дурницю.

- Взагалі то сильні відьмаки тримають по кілька бойових чортів, - протянула повчально товаришка.

- Я не бойовий, я круче, - запевнив мене Атанасій. – У тих мозок ледь більший ніж у півня, тільки і уміють що зубами клацати. А я і пораду дати можу, і на стрьомі постояти.

- Безцінний в цілому кадр, - погодилась я.

 Атанасій від похвали розцвів.

Ми ж стали збиратись. Чого чекати від практики я уявлення не мала. Так само як і Настя.

В назначений час дівчата з нашого класу і класом старше вийшли з воріт гімназії, в супроводі ректора, і богослова Миролюба. Помітивши священика я трішки розслабилась – ну не будемо ж ми на щось небезпечне йти у такому супроводі.

Біля воріт військового училища збирались хлопці. Марія фон Тросков у супроводі подружок щебетала з одним таким хлопчачим гуртом.

Аж раптом від цієї компанії відділилась фігура і рушила до мене.

- Євдокія, от так несподіванка, - молодик у військовій шинелі усміхався до мене, і його теплі очі лучились сонцем. – Радий бачити.

- Аристарх, - я усміхнулася смутно пригадуючи хлопця.

Той схилився до моєї руки, галантно цілуючи повітря біля моїх пальчиків.

- Це моя сусідка по кімнаті, Анастасія, - представила я Настю.

Аристарх так само схилився до її руки, від чого селянка зашарілась як маків цвіт.

- Аристарх Білий, - представився хлопець. – А ви чому до нас не підходите? Соромитесь?

Я кивнула. Не казати ж йому, що біля фон Тросокв мені знаходитись неприємно.

- Ходімо, - він потягнув мене під руку до компанії золотої молоді.

- Гей, народ, дивіться, тут Дашулька Косач, - від хлопців навперебій посипались вітання.

Євдокію знали і пам’ятали. Тож я потіснила Марію, яка зло закусила губу.

- Відставити ґвалт, - по військовому коротко скомандував куратор кадетів. І хлопці замовкли. – Шикуйсь.

Кадети стали в дві шеренги, відсовуючи зграйку дівчат собі за спини. Ми з гімназистками мені самій здались курчатами, в оточенні шулік.

- Сьогодні зачищаємо Павлівську вулицю, - заговорив Азарій Холодний.  І я трішки здивувалась, що його послухались без сперечань.

Я покосилась на ректора, відмічаючи, що під цивільним пальто на ньому одягнуті шкіряні штани і важкі чоботи.

Ммм. Шкіряні штани це сексуально. Чорт. Не про те думаю, треба було удати хворобу і залишитись в гімназії. Сьогодні якраз була чудова можливість провідати його підвал.

Тим часом ми вирушили вперед, Миролюб підсвічував собі шлях ліхтарем. Куратор кадетів начаклував рівний синій вогник на руці. Сильний гад. Навіть уявити не можу скільки зусиль той вогонь бере. Подивившись на нього Азарій теж махнув рукою, і на його руці спалахнув білий вогонь в рази світліший, ніж в кадетів.

Ректор махнув рукою і його вогник злетів на нашими головами, освітлюючи шлях всій шерензі.

Йшли ми досить довго. Аж поки не минули торгові ряди, і не опинились на доволі бідній вулиці. Маленькі будиночки тулились стінами одне до одного, як ті горобці, щоб уберегти тепло. Запах стояв відповідний.

- Стій на місці, - віддав команду ректор, голосом поставленим не гірше ніж у військового. – Троє в розвідку, дівчата не висовуються.

На нас впав грізний погляд. Та ми і так наче не рвались до темного будинку. 

Хлопці злагоджено кинулись до будинку, перевіряючи вікна і двері. Повернулись за кілька хвилин, доповівши, що захисний периметр не порушено.

- А що там може бути? – пошепки запитала я підійшовши до Аристарха. Кадет не здавався мені сполоханим, і певно знав, що там відбувається.

- Хто знає, - теж тихо відповів хлопець. – Може домовик здичавілий, а може що й гірше. Але не хвилюйся на...

- Кадет Білий, припинити розмови в строю.

Аристарх винувато на мене глянув і замовк.  Повернулась на своє місце. Мені ця муштра геть не подобалась. Як і власна необізнаність.

- Дівчата стоять на місці, - продовжив роздавати команди ректор. – З вами Миролюб Васильович, і Петренко, Білий та Іржа. Решта розбились на двійки і вперед на об’єкт. Ми з полковником Ладіним прикриваємо.

Після цієї вказівки хлопці поділилась на пари, і рушили до будинку.

Залишивсь без суворих наглядачів, дівчата розслабились. І Марія знову підійшла до Аристарха. Ніби навмисно відтягуючи увагу кадета на себе.

Я знизала плечима. Не дуже мені і треба. Аристарх був в рідні з Євгенієм Орловським, тим самим нареченим Євдокії, що загинув в Таврії. З одного боку хлопець ніби відчував відповідальність за Євдокію, з іншого і її і мене гнітила увага молодика.

Хоча я особисто супроти кадета нічого не мала. Він був світлий, як карамельна цукерка. Усміхався, від чого на щоці утворювалась ямочка. Очі теплі. Сам здавався цілком надійним, а не якимсь шибайголовою.