7 Євдокія

Після вечері я вирішила розкласти нарешті свій саквояж. Розвішала росочки, захоплені із дому, і непотрібну поки сукню. Склала панталони  в стосик.

Аж на самому дні торби пальці наштовхнулись на якусь прикрасу.  Я точно пам’ятаю, що ніяких коштовностей з дому не брала. Тому з подивом дістала підвіску вигляді пятилисника на витому ланцюжку.

- Це що таке? – в голос здивувалась я. Прикраса явно була коштовною. Ще мені не вистачало, щоб Пелагея звинуватила мене в крадіжці.

- Це твоєє, - відповів Атанасій. – Родичі звісно намагались його заникати. Але мій нюх не проведеш.

- Ти що поцупив його? – ахнула я.

- Я забрав те, що тобі належить по праву, - обурився чортяка. – Ця підвіска належала графині Острогманській. І після того як вона зіграла в ящик перейшла тобі. Подякувала б. Що не розбазарюю добро.

- Дякую.

Я і справді була вдячна чорту, що подбав про мене навіть більше ніж я сама.

- Покажеш? – несміливо попросила Настя. Я простягнула їй прикрасу. І дівчина з захватом торкнулась пальцями поверхні п’ятилисника, присипаною дрібною діамантовою крихтою. – Дуже красиво. Повірити не можу що я вчусь в одній кімнаті з графинею...

- Не бери в голову, - я злякалась. Що сусідка ще почне вести себе поруч зі мною якось не так, як раніше.  – Від того титулу лиш слова й залишилось. Та ось це.

Я прибрала підвіску в шухлядку, вирішивши що подумаю, що робити з нею далі.

Наступний день пройшов не легше першого. Я уже впевнилась, що в гімназії гуляти нам не доведеться. Об’єм матеріалу давався просто здоровезний.

Ранок починався з фізкультури, яку вів учитель танців, старий німець чиє ім’я я не запам’ятала. Потім сніданок. Потім дівчата розбігались по класах. У нас першим уроком була алхімія.

Як виявилось її викладав приятель ректора – Гліб Макарович, на прізвисько Сірий. Як і у випадку з Зеленим Капелюшком, гадати довго звідки така кличка не довелось – вчитель полюбляв сірий колір. От прямо містер Грей, хіхікала я про себе. П’ятдесят відтінків алхіміка. Ага.

Предмет був мені опосередковано знайомий. Бо чимось нагадував звичну із школи хімію. Але тільки опосередковано. Бо в тій же таблиці періодичних елементів Менделєєва, яка існувала на щастя і в цьому світі, була ціла купа невідомих мені елементів. Там де  у нас були уран і інші радіоактивні елементи,  знаходились якісь інші. Так би відразу я  не сказала в чім відданості, бо хімія у мене була давно. Але ж я перемагала навіть в олімпіадах свого часу, і мама хотіла, щоб я вчилась на фармацевта. Але коли ї не стало, то вчитись я пішла туди, куди брали і де було дешевше.

Після алхімії було богослівя. Дівчата між собою звали його – багатослів’я. І я відразу зрозуміла чому. Миролюб Васильович два уроки підряд розповідав нам слово боже.

Тож в їдальню я ледве не летіла, рада що катування словом скінчилось.

Настя теж жалілась, що голова пухне від заумних слів панотця Миролюба.

З обіду я вислизнула раніше, сподіваючись забігти в гуртожиток, щоб побалувати свого чорта булкою.  Перебігла широкий двір заприміченою раніше діагональною стежкою, що пролягала через газон.

І зіткнулась в дверях гуртожитку з дияконом Миролюбом Васильовичем. Він ледве не збив мене з ніг.

- Ой, перепрошую,  - відновлюючи рівновагу сказала я. Чоловік лише глипнув темними очима, і рушив далі.

Я не стала тримати на нього зла. Задумався. З ким  не буває. Тим більше підстав не любити богослова у мене не було – він н комісії підтримав мій вступ в гімназію.

Я зазирнула до себе в кімнату. Але Атанасія там не знайшла – певно не полишає надій зламати кухарчин захист і розорити комору. Залишивши гостинець чорту я побігла наздоганяти клас. Четвертим і п’ятим у роком у нас було травництво.

Пробігаючи повз підвал, який мене цікавив так само як і раніше, я знову зіштовхнулася з Миролюбом. Цього зразу ми розминулись цілком пристойно. Але я помітила, що чоловік роздосадуваний і злий.