- Ну і навіщо був цей театр? – на виході запитав Гліб. – Ти ж і так збирався їх зарахувати. У нас недобір – дівчата або заміж виходять, або вдома навчаються.
- І що було б, якби я їх просто прийняв? – я крокував до свого кабінету, щоб забрати журнал класу. У сьомого класу сьогодні була першою за розкладом моя ритуалістика.
- Що?
- Вони б розслабились і не вчились, - пояснив очевидні речі я. – Люди не цінять те, що дається їм занадто легко. А потім, на першій же практиці, - я перевів подих. – Перший же морой їх би і зжер.
- Ну ти і ..., - в голосі товариша змішався осуд з захватом.
- Так, я такий, - без зайвої скромності відповів Глібу.
Я узяв класний журнал, і спекавшись товариша, пішов в клас до дівчат.
В гімназію брали з дванадцяти років. Перші п’ять років дівчата просто навчались всьому, що має знати шляхетна дівчина. Танці, письмо, арифметика... З шостого класу починалась практика з метою виявлення таланту. А вже наступні два роки дівчата розподілялись за своїми талантами – пепіньєрки, повитухи і шкідниці. Для тих у кого не виявилось особливих здібностей і нахилів шостий клас був останнім.
Перший урок ішов у шкідниць – саме їм і цілителькам магія викладалась поглиблено.
- Доброго ранку, - дванадцять дівиць вскочили з-за парт вітаючись.
- Сідайте, - зашурхотіли спідниці, скрипнули меблі. – Сьогодні будемо розбирати пошукові ритуали.
Дівчата дістали зошити, готові записувати.
- Але перед цим перевіримо, як ви виконали домашнє завдання, - хтось зітхнув. Відмінниця Оретта потягнула руку в гору, але я її проігнорував. – На минулому уроці ми розбирали з вами побутові предмети в якості ритуальних. Хто вивчив ритуал від нечистої сили на мітлу?
Ще кілька рук витягнулись в гору.
Я встиг опитати чотирьох, коли в двері класу постукали.
- Азарій Захарович, можна вас на хвилинку? – писар поманив мене пальцем. Знає ж як я не люблю коли мені заважать на уроці.
Я зиркнув на учениць:
- Зараз продовжимо.
- Азарій Захарович, там ціла делегація прийшла, - заскиглив Остап. – Баба дурна, сварилась, каже ви її племінницю вкрали.
І головне дивиться писар так осудливо, наче я справді здатний якусь дівицю викрасти і супроти її сили тут утримувати.
Не кажучи ні слова я закрокував в приймальню. Там виявився чоловік у кітелю поштової служби, з такою масною пикою, що об неї відразу захотілось пацюків бити. І баба йому під стать.
- Це самоправство, - заявив чоловік замість вітання. – Я жалітись буду.
Звір в середині мене загарчав і запропонував відкусити нахабі голову. Гарна ідея, та не зараз.
- Поверніть нам кровиночку, - заголосила жінка.
Сила зметнулася сама собою, і парочка закрила пельки. Чоловік навіть голову в плечі спробував втягнути, намагаючись здаватися меншим. Так вже краще.
- В чому суть претензій? – я склав руки на грудях, чекаючи відповіді.
- У вас наша племінниця, Євдокія Косач, - а у жінки гонору побільше, ніж в її чоловіка. Той тільки подвійним підборіддям трясе.
- Так, це наша учениця, - погодився я, і покосився на писаря, який все підслуховував у шпаринку: - Остапе Івановичу, принесіть договір з ученицею.
- Так не підписали ще, - просунув в двері голову писар. І почервонів.
Так-так-так. А барон Вельський підгадив наостанок. Впевнений сунув Остапу в кишеню грошей, щоб той договір притримав.
Писар зачастив з поясненнями:
- Не встиг підготувати, винний, Азарію Захаровичу.
- Винний, - погодився я. Але розбірки з прислугою на люди виносити не став. Тим більше, що жінка заусміхалась переможно. І чоловік її прибрав поважної постаті, переставши вдавати з себе черепаху. – Запросіть Євдокію і принесіть бланк договору, - в Остапа полетів мій незадоволений імпульс. Той вкляк, як ховрах, хоч би не дав дуба, сердешний, раніше часу. Він мені ще живий потрібний. Хоча, якщо подумати, то від мертвого писаря може і більше б користі було. Потім я повернувся до відвідувачів. – А вас прошу в кабінет. Зараз все з’ясуємо. Як вас звати-величати, до речі?
- Гліб Полозюк, - представився чоловік. – А це дружина моя. Пелагея.
- Ясно.
Я сів за стіл, Полозюкам сісти не запропонував. Та ті і не чекали – самі всілись на стільчики. За кілька хвилин зайшла Євдокія.
Дівчина встигла переодягнутись в форму гімназистки – замість модного жакета і спідниці, із темно-зеленого оксамиту, на ній були біла блузка і синя спідниця. Коси перекинуті через плечі робили її обличчя зовсім юним. У мене пальці закололо від бажання знову її торкнутись, і відчути її ніжну шкіру.
Дівчина глянула на опікунів і в очах з’явилась розгубленість. Але лише на мить.
- З’явилась, безсовісна, - буркнула Пелагея. – Вдома погром вчинила, хоч би про нас з дядьком подумала. Ми поліцію вже на вуха поставили, місто все перешукали, куди ти поділась. Я собі місця не знаходжу від турботи...
- Тихіше, - обірвав я її докори.
- Ми забираємо дівчину, вона неповнолітня, - заявив дядько. – Я несу за неї відповідальність.
- Сьогодні комісія зарахувала її в учениці, - я хитнув головою.
- Ми не підпишемо договір, - похитав головою Полозюк.
- А вас і не просять, Остапе Івановичу, де документ? – мене ця вистава вже втомила. Тим більше, що урок ішов, а учениці там без нагляду.
- Євдокія не може вкладати такі правочини, - обурилась Пелагея.
- Згідно циркуляру Про середню освіту, - протягнув я , - учні можуть самі вирішувати, чи навчатися їм в гімназії. За умови звісно оплати такого навчання.
- Ми не будемо платити, - істерично крикнула Пелагея. – Це здирництво.
- Опікунська рада виділила вашій племінниці стипендію, - я знизав плечима.
Прослідкував знову за Євдокією, яка поки не обізвалась жодного разу. Затюкали, бідолаху, ці жаби. Я махнув учениці, щоб підійшла:
- Євдокіє, від вас потрібно підпис. Але звісно якщо ви не хочете навчатися, то можете повернутися додому з родичами.
#4051 в Любовні романи
#971 в Любовне фентезі
#114 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.04.2022